На знімку: біля козацького хреста «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох (Карелія).
5 серпня — Міжнародний день пам’яті жертв Великого терору
У списку — відомі світу культурні і державні діячі та науковці: режисер і творець українського модерного театру Лесь Курбас, прозаїки і поети Микола Вороний, Микола Зеров, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Павло Филипович, перекладач і філософ Валер’ян Підмогильний, попередник Нобелівських лауреатів Камю і Сартра — драматург Микола Куліш, чиї п’єси йшли у Москві, Варшаві, Парижі й Нью-Йорку, президент харківської Вільної академії пролетарської літератури Михайло Яловий, професори Степан Рудницький і Сергій Грушевський, академік Матвій Яворський, міністр УНР Антін Крушельницький разом з двома синами, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз та інші.
5 серпня 1937 року за наказом НКВС СРСР № 00447 набула чинності Постанова ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи», яку теоретично обґрунтував новий нарком НКВС Єжов та відредагував сам Сталін. З цього дня розпочалася наймасовіша «чистка» радянського суспільства від елементів, що «не годилися для будівництва комунізму». У кожну республіку, область і район спускалися ліміти на репресування за I і II категоріями (I — розстріл, II — ув’язнення, співвідношення один до трьох).
Радянський політв’язень, письменник Василь Овсієнко зазначає, що ці ліміти не просто виконувалися, а й з радістю перевиконувалися, каральні органи запрошували їх збільшення. З таким проханням у Москву тричі звертався нарком внутрішніх справ УСРР Ізраїль Леплевський, а після його розстрілу — двічі в.о. наркома Олександр Успенський. Найбільша провина вільнолюбних та хазяйновитих українців була в тому, що сталінському режиму не вдавалося перетворити їх на «зразкових» радянських громадян. За архівними даними, в Україні з 1935-го по 1951 рік жертвами розкуркулення стали понад 2 мільйони 800 тисяч осіб.
Тих, кого не вбили голодом у 1932—1933 роках, добивали у радянських концтаборах. Один із перших таборів ГУЛАГу було організовано радянською владою 13 жовтня 1923 року на Соловецьких островах у Білому морі. За офіційними даними, у перші десять років існування «Соловецкого лагеря особого назначения» (СЛОНу) тут загинуло 7,5 тисячі осіб. Насправді, як стверджують історики, жертв було набагато більше. Лише в одному Соловецькому етапі, страченому у Сандармосі чекістом із сільською двокласною освітою капітаном НКВС Матвєєвим, було 1111 в’язнів.
Правду закопали разом із тілами вбитих
Про долю Соловецького етапу нічого не було відомо до 1997 року. Дехто з дослідників припускав, що баржу з в’язнями, яких розчерком пера начальника табору було приречено на смерть, утопили в Білому морі, інші шукали масові поховання на материку — на кам’яному острові не вистачало місця для могил. З 1989 року правозахисники з петербурзького «Меморіалу» Ірина Фліге і Веніамін Іофе організовували експедиції в Карелію.
Сотні кілометрів лісами від Кемі, пересильного пункту, від Біломорканалу й до найглухіших куточків Карелії пройшов краєзнавець і історик Юрій Дмітрієв з Петрозаводська. Нарешті пошуки привели в сосновий ліс обабіч дороги, що веде до селища Повенець, а звідти до Медвеж’єгорська, столиці Біломорканалу, у якому й досі перед колишньою будівлею НКВС у тяжкому сталінському стилі стоїть облуплений пам’ятник Кірову. У рідкому сосновому лісі чітко проглядалися братські могильні ями, що від часу позападали. Тут їх — 236.
Керівник центру «Повернуті імена» при Російській національній бібліотеці Анатолій Разумов зазначає, що ще в 1996 році ніхто, навіть працівники архівів держбезпеки не знали, де розстріляли Соловецький етап. Режим вміло приховав сліди злочинів проти людяності. У СЛОНі, потім у СТОНі (Соловецькій тюрмі особливого призначення), енкаведисти змагалися у жорстокості — в’язнів викидали роздягненими на мороз, примушували сидіти на висоті у кілька метрів на «жердочке» — той, хто падав, розбивався, вичерпували воду з ополонок, для забави розстрілювали людей у тирі, катували і ґвалтували. Тут за найменших непослух, підозру або й надумане звинувачення проводили масові страти. Людина на острові була абсолютно безправною і безсилою проти жахливої репресивної машини, обслуга якої заявляла: «Тут власть не совєцкая, а соловецкая». З самого початку СЛОН перевели на «хозрасчет» — загратовані тяжко працювали на лісоповалах і створених на острові підприємствах.
Щоб повідомити світу про існування на території радянської Росії жахливих катівень, в’язні хімічним олівцем ухитрялися писати про них під корою дерев, які відправлялися на експорт у «буржуазні» країни. Коли такі листи доходили до адресатів, західні журналісти намагалися приїхати на Соловецький архіпелаг. Радянська влада не відмовляла у дозволі, але перед тим як допустити гостей на острів, тут зачищали усі сліди злочинів: розбирали бараки, змивали кров у казематах монастиря, де теж містилися камери ув’язнених, зарівнювали могили, а в’язнів вивозили на сусідні островки. Їх місце займали добре вгодовані енкаведисти, які, граючи роль лісорубів, перед камерами журналістів, сидячи за столами з білими скатертинами, розповідали про щасливе життя на острові. Коли перед Другою світовою війною табір вивезли на материк, віддавши острів під військову морську базу, тут теж усе зачистили. Більшість документів знищили, з монастирських стін навіть зідрали штукатурку, аби ніде не залишилося «послань» від в’язнів. І лише за Єльцина ошелешене КДБ на короткий термін відкрило доступ до деяких справ періоду Великого терору. Тоді й вдалося знайти поіменний список розстріляних у Сандармосі.
— Унікальність Сандармоху в тому, що дослідники знають імена репресованих, які там поховані, — каже директор науково-інформаційного центру петербурзького «Меморіалу» Ірина Фліге. — Відомі не лише імена 6 241 убитого, а й хто і як проводив розстріли, хто виносив рішення. Але сьогодні ми хочемо знати більше. Ми хочемо, щоб документи, з якими ми працювали у 1990-х роках, були повністю опубліковані, а не тільки ті фрагменти, за якими ми проводили пошуки.
Історики зазначають, що з приходом до влади Путіна доступ до Меморіалу політичних репресій, створеного після розпаду СРСР, та архівних документів почали обмежувати, а Юрія Дмітрієва — переслідувати.
У 1990-х роках у Сандармосі за участі прокуратури та управління ФСБ у Республіці Карелія було ексгумовано тіла з п’яти могил і встановлено, що це жертви Великого терору. А вже на початку 2000-х документи щодо ексгумації та експертиз було знищено співробітниками прокуратури як такі, що «не мають історичної цінності». У серпні 2018-го, зазначає Анатолій Разумов, дослідники дізналися, що прокуратура знищила і заяву Юрія Дмітрієва про те, аби Сандармох визнали місцем злодіянь сталінського режиму.
Анатолій Разумов зазначає, що усі імена убитих відновлені особисто Дмітрієвим, який протягом 30 років досліджує тему репресій. У книзі «Місце розстрілу Сандармох» у злодіяннях він звинувачує тоталітарний режим і конкретно НКВС. Дослідник встановив імена катів, що «трійками» засуджували людей та страчували їх. У Карелії він знайшов й інше місце масових поховань репресованих — Красний Бор. А скільки таких місць ще чекають своїх дослідників?
Укласти «список катів», над яким працював історик, і реалізувати задум оприлюднити базу імен та біографії працівників НКВС 1930-х років Юрію Дмітрієву поки що не вдалося. У 2013 році, під час останньої української прощі у Сандармох і на Соловки, дослідник передав нам флешку з напрацьованими матеріалами. «Для надійності», — казав він. А 13 грудня 2016-го 60-річного історика заарештували за звинуваченням у виготовленні дитячої порнографії. Підставою для «справи» стали фотографії прийомної доньки, знайдені в комп’ютері Дмітрієва, якому тепер загрожує 15 років ув’язнення. І хоч колегам та друзям дослідника зрозумілий замовний характер звинувачень, російська Феміда діє давно випробуваними ганебними методами КДБ.
На початку квітня 2018 року міський суд Петрозаводська виправдав Юрія Дмітрієва, а вже 14 квітня Верховний суд Карелії, скасувавши це рішення, скерував справу на повторний розгляд і через два тижні історика знову затримали і взяли під вартою за підозрою у зберіганні зброї (у гаражі дослідника сталінських репресій знайшли частини старого револьвера) та сексуальному насильстві. Юрій Дмітрієв звинувачення відкидає і каже, що це «сюрреалізм», «політичне переслідування за його діяльність з викриття злочинів НКВС-КДБ». 19 червня цього року відбулося чергове засідання у кримінальній справі голови карельського «Меморіалу», його залишають під вартою до 19 вересня.
Карелія залишається територією беззаконня і репресій
За гратами Юрій Дмітрієв працює над новою книгою «Місце пам’яті Сандармох», до першої частини якої увійдуть 700 імен загиблих в урочищі з оновленими й уточненими біографічними довідками. Ув’язнення дослідника — не лише покарання нащадків кривавих енкаведистів, а й спроба переписати історію Сандармоху. У серпні минулого року Російське військово-історичне товариство організувало свою експедицію в урочище на прохання влади Карелії. Мета — уточнити меморіальні межі Сандармоху та підтвердити гіпотезу директора Інституту історії політичних наук Петрозаводського держуніверситету С. Верігіна і професора ПетрДУ Ю. Кіліна, які стверджують, що поблизу Медвеж’єгорська в роки Другої світової фіни розстрілювали полонених червоноармійців. Під час розкопок було знайдено останки п’яти осіб. Експерти встановили їхній вік і зріст, але визначити, хто вони і хто їх розстріляв, не вдалося. За словами Верігіна, цих людей могли вбити як енкаведисти, так і фіни, адже відкопані кулі використовували як противники, так і органи держбезпеки СРСР. Цього року члени товариства планують нові розкопки.
Ірина Фліге каже, що коли члени «Меморіалу» шукали в околицях столиці Біломорканалу місця масових поховань соловчан та будівників каналу, у них на руках були імена 1111 в’язнів. Кого шукає Російське військово-історичне товариство, не відомо.
— Назвіть хоч одне ім’я, — каже Ірина Фліге.
Депутат законодавчих зборів Карелії і голова партії «Яблуко» Емілія Слабунова вважає, що розкопки у Сандармосі минулого року проводилися незаконно.
— У Держреєстрі Сандармох зареєстрований як пам’ятник, але йому самовільно присвоєно зовсім інший статус, який розширює список допустимих робіт. Ще в 2000 році меморіальне кладовище було взято під державну охорону. Події, що відбулися минулого року, показують, що державної охорони немає, — каже Емілія Слабунова.
На початку червня 2019-го влада регіону намагалася змінити охоронний статус цього місця — з історичної пам’ятки на пам’ятне місце, що дозволило б у Сандармосі проводити земляні та будівельні роботи. Під тиском громадськості й «Меморіалу»
Мінкульт відмовився від такої ідеї, тож у активістів виникає запитання щодо законності розкопок, які проводить Російське військово-історичне товариство.
Останнім часом з інформаційного простору Росії фактично зникло ім’я ще одного історика, репресованого після початку минулорічних розкопок в урочищі, — директора Медвеж’єгорського краєзнавчого музею Сергія Колтиріна. Соратник Юрія Дмітрієва, який щорічно приймав і супроводжував українські делегації, котрі брали участь у вшануванні жертв Великого терору, формально керував розкопками. В одному з інтерв’ю російським телеканалам він чітко заявив, що не бачить підтвердження розстрілів полонених червоноармійців фінами і в Сандармосі поховані лише жертви Великого терору. В інтерв’ю «Новій газеті» він казав: «Я боюся за свій музей. Я боюся за долю Дмітрієва». На початку жовтня минулого року Сергія Колтиріна затримали за звинуваченням... у педофілії. На сайті Слідчого комітету Росії з’явилося повідомлення: «За версією слідства, у вересні 2018 року підозрювані вчинили розпутні дії по відношенню до неповнолітнього». Один із підозрюваних дав свідчення і зізнався у груповому зґвалтуванні 14-літнього підлітка. Сергій Колтирін, якому в ті дні виповнилося 65 років, категорично заперечує усі звинувачення. Ще не знаючи про те, що сам може стати жертвою репресій, історик під час нашої зустрічі в Медвеж’єгорському музеї казав: «Моральне вбивство людини — це більше, ніж фізичне». Нещодавно у справі Колтиріна суд виніс рішення — 9 років суворого режиму. Історик, аби не зашкодити своїм колегам, соратникам і друзям, попросив їх не протестувати у спробі його захистити. Коли Сергій Колтирін, який запам’ятався нам щирою любов’ю до України і проханням заспівати «Реве та стогне Дніпр широкий», вийде із в’язниці, йому виповниться 74 роки.
Маємо пам’ятати
На знімку: учасники Соловецької прощі-2013.
Щороку 5 серпня у Сандармосі збираються люди. У Міжнародний день пам’яті 25 років поспіль, до 2014-го, початку російської агресії проти України, сюди приїздили українські делегації — серед паломників були Іван Драч, Лесь Танюк, Євген Сверстюк, Тарас Компаніченко, Володимир Черпак — настоятель Покровської церкви на Подолі. День початку Великого терору названо Міжнародним днем пам’яті не випадково — в урочищі поховано представників 58 національностей. Тут лежать естонці і поляки, киргизи, корейці, латиші, турки, татари, удмурти, карели, ерзя, вепси, фіни. Але якщо румунів і таджиків по одному, то українців — 677. Більше лише росіян та фінів — 2749 та 800. Крім в’язнів Соловецького табору, тут знайшли свій останній спочинок і будівельники Біломорканалу, яких, незважаючи на їхню дармову роботу, теж масово страчували.
Учасники соловецьких прощ пригадують, що кожного разу їх супроводжували агенти російського ФСБ — були випадки обшуку автобуса, на якому з Києва приїздили прочани, знищення знімків на картах пам’яті фотоапаратів. З 2014-го в Карелію ми лише надсилаємо листи, які біля великого гранітного козацького хреста з надписом «Убієнним синам України» зачитує почесна голова Карельського товариства українців «Калина» Лариса Скрипникова. Вона розповідає, що з кожним роком в урочищі людей дедалі менше — українці з материкової України з початком війни їхати в РФ не наважаються, їх можуть заарештувати за будь-яким звинуваченням. Місцева влада вже кілька років не бере участі у меморіальних заходах — змінилася політика Кремля.
Цьогоріч Лариса Скрипнікова закликала усіх приїхати 5 серпня в Сандармох. З болем в душі вона звертається до краян: «Чи вже ми майже заснули? Мені здається, ні, я впевнена, що збереження та шанування пам’яті страчених українців сталінським режимом на теренах СРСР може стати головною ідеєю об’єднання українців Росії, яке потрібне саме тепер».
Світлана ЧОРНА, учасниця прощі у Сандармох і на Соловки 2013 року.
Фото надано автором.