Адже є тут і такі, що, як зізналися, після перегляду новин (а з екранів тепер здебільшого негатив ) і різних політичних ток-шоу дуже близько сприймають все це до серця, хвилюються і тепер опинилися ось тут, у палатах. Декого привели сюди різні життєві стреси. Про це спілкуються між собою пацієнти, бо біда зближує людей, і вони стають більш відвертими, особливо — з чужими, яких сьогодні бачиш, а завтра ні.

...До Тетяни Іванівни щодня навідується онук. Йому 24, закінчив Національний університет «Острозька академія», шукає роботу за спеціальністю «юрист», хоча може працювати і програмістом. «Дуже хоче, щоб я одужала, — каже Тетяна Іванівна. — Планував їхати на море. Але відклав поїздку, доки я не видужаю. Ми з ним живемо разом, то дуже дружні. А ось до сина, його батька, телефонувала, а він коротко у слухавку: «Як там твій тиск?», а сам, чую, продовжує з кимось по іншому телефону розмовляти. Я йому: «Не тиск у мене, а аритмія», образилась на його байдужість і поклала слухавку. Навіть кілька хвилин для матері не виділив... Оце тільки на онука можу покластися у старості».

До Ольги Петрівни теж приїхали родичі. Їй стало трохи легше, і невістка із сином та двома онуками покликали її на лікарняне подвір’я, де всі присіли на лавці під розлогою яблунею. За ними з вікна спостерігали ті, хто з нею був у палаті. Син з невісткою вийняли пакети з провізією із «Жигулів» і понесли у палату. А Ольга Петрівна тим часом слухала щебет онуків — першокласника і третьокласника. Вони активно супроводжували свої розповіді жестами, а бабця усміхалася. Потім до розмови приєдналися невістка і син. Задоволена Ольга Петрівна прийшла до палати.

За всім цим спостерігала Параска Іванівна. Вона, на жаль, не відчуває такої уваги від дітей. Усі четверо уже мають свої сім’ї, усіх їх жінка сама вивела в люди, бо чоловік рано помер. Розповідала, як працювала на кількох роботах, щоб діти жили не гірше, ніж інші. Але за десять днів її перебування в лікарні ніхто з сусідок по палаті не бачив, щоб до неї хтось прийшов. Жінці, схоже, було дуже боляче від цього і вона читала релігійну літературу. «Було б здоров’я, пішла б у монастир», — якось прохопилась вона... Самотня, хвора, обділена увагою рідних, вона викликала співчуття. Заповнюючи історію хвороби, медсестра запитала телефон, за яким вони могли б повідомити рідних на випадок якихось непередбачуваних ситуацій. Жінка знизала плечима, а потім гірко заридала. Вибачилась, лягла і повернулась обличчям до стіни... У неї була депресія. Медперсонал, бачачи таке, старався підтримати її психологічно.

— Найгірше лікувати людей у такому стані, — каже завідувач відділення Алла Матвійчук. — Пацієнт повинен відчувати, що він потрібен родині, тоді процес видужування йде набагато ефективніше. Хочу це донести до людей. На мою думку, навіть якщо у вас якісь непорозуміння з рідними, відкиньте образи і підтримайте того, хто зараз у лікарні бореться за життя. Будьте благородними і милосердними, щоб потім не докоряти собі, що цього не зробили.

Хотілося б і мені через газету донести думку наших читачів до колег — журналістів, які готують телепередачі, випускають газети: дозуйте негатив, бо у багатьох людей через складну ситуацію в країні трапляються інсульти, інфаркти, депресії. Не всі люди можуть психологічно витримати такий потік негативу.

Рівне.