Перед тим як ухвалити Конституцію незалежної України, її довго створювали, до співпраці залучали знавців з уcьoгo світу. Душею симпозіуму був народний депутат Сергій Головатий. Вільно володіючи англійською, він створював у залі легку й водночас ділову атмосферу, у якій усім було приємно працювати. Запросили на це представницьке зібрання як члена симпозіуму й мене, на той час заступника головного редактора газети «Голос України».
Прийшов глава держави
Наприкінці засідань добірне товариство відвідав сам Президент України. Його доброзичливий виступ без трибуни й папірців схвилював чи не всіх. Тож я на якийсь час відчув себе заблуканим серед ночі прочанином, перед яким нарешті заблимав далекий вогник надії. Потім глава держави виявив бажання сфотографуватися з учасниками зібрання. Його не влаштовувало групове фото, тож запропонував зробити кільканадцять знімків, щоби на кожному великим планом поряд із ним стояли один чи й кілька учасників зібрання. Тому процес зупинення митей дещо розтягнувся в часі.
Я стояв у колі претендентів на увічнення й мучився запитанням: «Чи можу я фоткнутися поруч із Президентом? Адже я такий же член симпозіуму, як, скажімо, Богдан Футей зі Сполучених Штатів чи хтось там іще з Великобританії та Канади. Зрештою, високопосадовець і я — громадяни однієї держави!» Проте ці доводи видалися мені недостатніми, а фоткнутися хотілося.
Розумів, що нахабнію просто на очах, бо між главою держави та журналістом нехай і найвпливовішого видання існує величезна ієрархічна відстань. Але заспокоював себе тим, що цей відчайдушний іспит високопосадовця на надійність його загальнолюдських цінностей за будь-якого розвитку подій збурить у моїй творчій особистості емоції та думки, які з часом перевтіляться у щось оригінальне й читабельне. Хіба задля цього не варто ризикувати?
Треба також зазначити, що я поважав Президента, овіяного духом Біловезької пущі, підтримував у газеті його ідеї. Хоча водночас мав деякі сумніви. Бо, що не кажи, але він — учорашній партократ.
Тоненький голосок совісті
Коли майже всі іноземці сфотографувались, я почав обережненько наближатися до Президента. Що ближче підступаю, то сильніше відчуваю несподіваний опір таємничих сил. Наче від Президентового тіла струменить потужна негативна енергія. Ось тут і моя совість подала чутний лише мені голосок: «Куди тебе несе? Хто тебе просить підходити вдруге? Хіба не досить того, що годиною раніше Президент чемно потиснув і твою правицю?» Відчуваючи, що я не реагую на її застереження, совість заходить з іншого боку: «Ти чиниш не те і не так. Тобі що, не допомагають навіть довгі роки роботи в обкомі партії? Ти ж там на всі сто переконався, що будь-який висуванець ще по дорозі до високого крісла втрачає в собі все людське! А хіба Президент з іншого тіста? Он якими настороженими очима стежить за тобою!.. Чи не побоюється, аби ти чогось не встругнув?»
Цей потік стривоженої свідомості тривав якусь мить. Тим часом ліворуч від Президента вже стояла тендітна француженка — остання із закордоння, а я все ще переступав із ноги на ногу за півтора кроку до бажаної мети. То що робити? Відступити? Але ж незручно! Президент — не хиже страховисько, чого ж його боятись? Ех, якби він, визволяючи мене з трясовини справжніх та вигаданих міжлюдських стосунків, висловив своє сакраментальне: «Маємо те, що маємо» й додав щось на зразок: «Ставай, пресо, поряд! Сфотографуємось на згадку!» — і я б, можливо, назавжди залишився його послідовником!..
Тут буде доречно зауважити, що на ту пору я дещо наївно вважав себе втіленням робітничо-селянської правди. Свого часу ця правда змусила мене на партійних зборах в обкомі під час мого звіту відкрити очі першому секретареві на непорядні дії підлеглих йому перших секретарів райкомів, у результаті чого мені пощастило повернутись у журналістику, що я й учинив із великим задоволенням. Бо мав у душі власну правду, а це в усі часи було і завжди буде великою журналістською розкішшю, яку, на жаль, не всі керівники здатні витримувати. І хто-хто, а Президент цю різницю між своєю Справедливістю та журналістською Правдою відчував і, очевидно, був від неї не в захваті...
Отже, стою ні в сих ні в тих, сподіваюся, що, можливо, керівник виявить ініціативу й витягне мене з незручного становища. Проте Глави Держав існують зовсім не для рятування заповзятливих придурків із безрозмірного тлуму шукачів істини. Тож і український високопосадовець, хоч і знав мене ще з часів чорнобривого генерального секретаря, не випустив і пари з вуст. Але по його очах та по незворушній гордовитій поставі було зрозуміло, що про нахалюгу журналіста він міркує приблизно так: «Цей сивовусий писака — не моя кадра, тож фотографуватися з ним бажання не маю...» — і тут фотограф натиснув на кнопку.
«Маємо те, що маємо»
Через безліч негативних обставин незалежна Україна нагадувала тоді паротяг, колеса котрого скажено оберталися, намагаючись тягнути вагони, проте ешелон ледь посувавсь уперед. Українському загалові ставало зрозуміло, що недавній комуністичний функціонер не дає ради розореній його ж політичними побратимами країні. Отже, винен чи ні Президент, а мусить бути цапом відбувайлом. Така вже його посада — відповідати за все і всіх. Тож після виборів до влади прийшов наступний Глава Держави.
Робота над проектом Конституції тривала. Сергій Головатий знову запросив мене на черговий симпозіум — тепер уже для остаточного обговорення підготовленого тексту. І знову прилетіли експерти з кільканадцяти країн. Цього разу в залі на видному місці лежали солідні альбоми з торішніми фото. Я розглядав знімки з поганим передчуттям. Нарешті знайшов потрібне фото: стоїть нахмурений Президент, ліворуч від нього француженка — і більше нікого! Я твердо знаю, що це фото — саме оте, але моєї постаті чомусь не видно! Оце фокус-покус!.. І тільки добряче напруживши зір, зауважив малопомітну пляму — це все, що зосталося від моєї присутності.
Що ж, Президент України, фоткаючись із чужоземцями, знав, що вони рознесуть про нього, цілком доступного, отже, й демократичного, добру вість світами. Який Президент про таке не дбає? А як бути із землячками? Це питання складне. Хто може відати, що в кожного з аборигенів на мислі й у пазусі? Цілком може бути, що, сфотографувавшись із котримсь із них, пригрієш на власних грудях гадюку. І знову вийде — маємо те, що маємо.
Я подумки подякував ретушерові за класно виконану роботу. Адже разом із моїм зображенням він прибрав і мою мимовільну ідеалізацію керівника, і мої тодішні розгубленість та ніяковість... Але голова працювала далі. Так, Президент не може і не повинен діяти по-дрібному.
Тому він, очевидно, навіть не помітив, як втратив одного зі своїх симпатиків. Дещо пізніше, у тому числі й через прохолодні відносини з масами, він позбувся довіри ще й мільйонів колишніх прихильників. А це вже поразка. Бо в будь-якому справді демократичному суспільстві побутує простенька істина: хто боїться, гордує чи з якихось інших причин уникає можливості за першої нагоди стати поряд зі своїми громадянами, той не повинен навіть мріяти про пошук шляхів до президентського крісла, бо це не його парафія. Адже хто такий Глава Держави? Це — велика від виявленого їй народного довір’я Людина, котра протягом відведеного їй Законом часу має успішно розв’язувати проблеми народу й держави. Але ж виконати такі грандіозні завдання й виправдати таке величезне довір’я без підтримки самого народу просто неможливо! І це теж треба розуміти.
