З Олексієм Соколом, родом з Дніпропетровщини, і Ганнусею Шинкаренко з Криму ми познайомилися на столичному Книжковому Арсеналі. У нас виявилося багато спільного: любов до сучасної військової літератури, тризуби на шиях і 22 червня. Цього дня я народилася по паспорту, Олексу поранили в серце, а Ганнуся 22 червня мала стати з ним на весільний рушник. Домовилися вже із Соколятами зустрітися напередодні Дня Незалежності. «Але історія мого життя досить банальна», — попередив Сокіл. Хоча вже тоді не було сумнівів, що інструктор і командир ПТВ 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» ЗСУ на відміну від інших просто не вважав себе Героєм.

«Якщо я можу ходити, то чому я не можу воювати?»

— З чого почалася твоя війна?

— Моя війна почалася за п’ять років до Майдану. У снах. Нутром її відчував і рідним казав: треба готуватися до темних часів. І коли відбувся розстріл Майдану, повернувся на батьківщину із заробітків. Про військкомати можна писати величезні книги. Я бачив всі тонкощі мобілізації — як патріоти рвалися на війну, як бігали шнирі й відмазували тих, хто не хотів воювати. Бачив, як мамки водили по лікарнях синків і як терміново вагітніли жінки, щоб їхні чоловіки не йшли на війну. Бачив як тікали на Польщу... А мені у військкоматі відмовили через стан здоров’я: не придатний до військової служби, бо частково відсутня чутливість. Однак думка — якщо я можу ходити, чому я не можу воювати? — не давала спокою.

У Дніпропетровську формувався батальйон «Січеслав» із майданівців. Я до них. Але коли  дізнався, що він не братиме участі в активних бойових діях, зрозумів: моя війна відтерміновуватиметься або буде не такою, як я її бачив. Вийшов на керівництво «Правого сектору». Командир знав, хто мене відрекомендував: «Олексію, ми тебе беремо. Збирай речі і приїжджай». Речі були давно зібрані, наступного дня я був на базі «Правого сектору» у Великомихайлівці в Покровському районі Дніпропетровщини.

Краще боєве хрещення відбулося на кордоні з Мордором, при штурмі Савур-Могили.

— Три роки бойових дій, три роки пекла... Хто і що найбільше врізалося в пам’ять і перевернуло життя.

— Піски, кінець літа — початок осені. Оборона Донецького аеропорту. Кожна вулиця, кожна хата, кожен паркан. Образи, рухи, емоції, запахи. Хвилини чи години, проведені там, більш наповнені, ніж місяці чи півроку в інших місцях.

Мене дуже вразили люди. На війні відчув, що таке справжні герої. І це не книжкові лицарі, не юнацькі фантазії, не телевізійний образ. Вони прості. Війна стирає вікові межі. Я бачив пацанів 25—27 років досить мудрих, вони дорослішали і мужнішали на очах. До них прислуховувалися старші за віком. Ці молоді були центром сили духу, рішучості, могли вести за собою людей, відкинувши умовності і обмеження. Один із таких прикладів — це юний хлопчина із Західної України з позивним «24-й». З Майдану він прийшов на війну. В ньому була така сила і впевненість, що вистачало для інших. Ним керував патріотизм і той патріотизм був закладений з народження і забетонований життям.

А ще в Пісках жило патріотичне подружжя пенсійного віку, мешкали на розі. Для мене їхній будинок був знаковий, орієнтувався уночі на колір і силует паркану. Вони жили в гаражі, але це були освічені люди. Я був вражений рівнем їхньої освіти і мудрості.

Казали: ми будемо тут до тих пір, поки стоятиме хата, поки ви, хлопці, тут будете.

— Що на війні допомогло зберегти людські якості й контролювати емоції?

— Усе залежить від того, яка людина. Чи має цвях, на який намотується характер, реакція на виклики. Якщо його немає, вона на війні розсипається. Когось тримало виховання. Вони боялися — але йшли у бій, бо так треба. Війна — це дуже важка робота.

Щоденна. Щохвилинна. Це коли ти маєш забезпечувати себе та людей навкруги. Турбуватися про свою безпеку і безпеку навкруги. Я бачив людей, слабких духом. Ніби офіцер, але не офіцер, бо не може керувати людьми. Але за півроку ці люди змінилися завдяки оточенню, яке рухає вперед силу духу. Поступово ця людина змінювалася, розкривалася інакше. Коли в цій людині з’являлися інші емоції, через рік це був брутальний боєць. А були і зворотні трансформації: чудовий боєць через рік міг перетворитися в ніщо.

— Чого на війні боявся ти?

— Боявся не боятися. Боявся самого себе і своєї скаженості. Боявся, що не міг себе обмежити, але як командир міг обмежити інших. Мене жахало, що я дуже комфортно себе почував на війні. Щоб сказати, що мені подобалася війна — то ні! Вона мені не подобалася порваними тілами. Запахами. Коли ти вантажиш згорілого на твоїх очах солдата, а в тебе котиться слина від рефлексу на смажене м’ясо. Ти маєш блювати, а ти не блюєш. Цього я боявся. Розсипався час: мені було байдуже — яке сьогодні число, день тижня чи навіть рік. Я не горів бажанням йти додому, бо в мене війна. У мене не було суму за домівкою, бо в мене війна. І я дав таку установку — повернутися додому, коли в мене не буде війни і вона закінчиться. Багатьом було важко, а мені драйвово. Коли інші були у розпачі, я сміявся. Я був готовий до партизанської війни, до підпілля. Вважав, що війна рано чи пізно закінчиться — і ми переможемо.

«Не важливо скільки ти вбив ворогів, головне — скільки ти врятуєш пацанів»

— Був день, який змінив твоє ставлення до війни чи до життя?

— У серпні 2014-го напередодні Дня Незалежності російські війська перейшли кордон, зайшли в Степанівку, зрівняли її із землею, побили наших хлопців, пішли штурмом на інші села і підійшли до Амвросіївки. День, коли ми евакуювали всіх поранених.

Спочатку їх було два десятки, а на ранок півсотні. Цей день і змінив моє ставлення до війни. До цього я бачив себе як солдат, який вбиває ворогів. А коли остання «вертушка» забрала хлопців на шпиталь, я взяв цигарку у майора, сів під дерево і перший раз за багато років закурив. Я для себе вирішив, що моя війна інша: не важливо скільки ти вбив ворогів, головне — скільки ти врятуєш пацанів. Ворогів може бути мільйон. Важливо, щоб хлопці залишилися живі й побачили рідних.

А день 22 червня змінив моє життя. Я мусив показати ворогу, що ми не боїмося, що нас не зломити, що ми маємо силу на своїй землі піднімати прапор. Це було в передмісті Донецька. Мене ніхто не примушував. Мною рухав дух моїх предків і генетична пам’ять. Чому 22 червня? І випадково, і не випадково. Напередодні 22 червня у нас був дуже важкий місяць — у районі Мар’їнки загострилися бойові дії. У нас були важкопоранені. Було відчуття, що ворог тисне, а ми стоїмо на місці. Але ми не давали можливості зайти і себе зрівняти. І я вирішив поставити прапор на самому видному місці між нашими позиціями на футбольному полі. Щоб він, сука, бачив, що його чекають. За пару тижнів до цього я знайшов древко з радянського прапора, зняв серп і молот, зв’язався з хлопцями з Дніпра і попросив прислати жовто-блакитний прапор. Через п’ять днів знамено було у мене разом з футболкою Степана Бандери. Я розумів, бо багато років займався пошуком загиблих у Другій світовій війні воїнів, що 22 червня — це знакова дата для викормишів Радянського Союзу і ватних істот, які вважають, що Велика вітчизняна війна існувала. Не було її. Була Друга світова війна. Велика вітчизняна війна — це фейк, який вигадала радянська влада, щоб заховати правду і виправдати мільйонні людські втрати та масові розстріли патріотів по всій західній Україні.

22 червня 2017 року зранку ми повернулися з позицій. Я дав дозвіл братам-снайперам на відпочинок, помився, поголився, одягнувся в чисту білизну, взяв пістолет, гранату і пішов. Попередив тільки хлопців на позиціях, щоб прикрили. У мене був піднесений стан. Я дуже добре розумів, що шансів повернутися у мене небагато, але я не хотів і потрапити в полон. Взяв прапор, нирнув під міст. Потім висока трава, ліс і... штанга. Розгортаю прапор і в оцей момент пролунав постріл. Куля потрапила в серце. Я розумію, що треба відкидатися на спину, бо наступна куля мала полетіти в голову. Якщо чесно — я добив би. Згадуючи інструкторські навички, я надав собі допомогу, зі мною ще була аптечка, яку привезла Уляна Супрун. Відлік пішов на хвилини — включився секундомір. І думка: це не те місце, де я маю померти, я маю ще справи. І в моїй голові почали пробігати картинки не з минулого. А — майбутнього. Я відчув, що буду жити. Своїм передав по телефону і рації характер поранення і координати місцезнаходження. Якось дістався до мостику, а сил вже нема. І в цей момент хлопчина з нашої позиції по мосту по відкритому простору прибіг по мене. Ось він Герой! Людина, яка не побоялася ризикнути своїм життям. Він мене волоком потягнув через міст, за яким вже чекали наші. Міст був металевий, осколками побитий. Порваний. Як тертушка. На моїх штанах залишилися його відбитки — кров, іржа, ніби хтось кігтями пройшовся... А потім госпіталь.

Але війна для мене не закінчилася. І вона ніколи не закінчиться. Для мене стала неможлива безпосередня участь у воєнних діях. Враховуючи свій стан, розумів, якщо поткнуся — хтось через мене загине. У мене була велика надія повернутися. Я хотів, жив цим, але...

— Яку найбільшу нагороду ти отримав за час перебування у зоні бойових дій?

— Я — козак, для мене найголовніше в житті це — воля. ВОЛЯ! Воля всередині.

На війні я отримав найбільшу нагороду, яку міг отримати воїн — волю померти, коли ти сам вирішуєш — жити чи ні. Ми як нація, як народ, будемо незалежними тільки тоді, коли усвідомимо, що ми вільні люди. Це наше життя, це наша земля, і тільки ми вирішуємо як нам жити! Я намагаюся жити так, щоб виключити зі свого життя слово «залежність». Я і мої побратими пішли воювати за волю. За волю в усьому.

Результат — це наші діти

— Що тобі сниться?

— Краще б мені нічого не снилося. Бо бувають такі сни, які дуже сильно межують з реальністю. Сни зі звуками, запахами, є сни, в які приходять ті, кого вже немає. Дуже люблю сни, які повертають мене в дитинство чи у світлі спогади. Або сни, в яких літаю. До війни я у снах літав. У снах я міг відірватися від землі. У реальному житті не буває таких відчуттів, а у сні бувають. Це неймовірно.

— Яким ти бачиш майбутнє України?

— Цікавим. Нині відбуваються дуже серйозні трансформації. Ми маємо цю війну ще з днів Богдана Хмельницького, з моменту руйнування Запорозької Січі. Понад 400 років йде процес знищення України, нації, території. Ми можемо зробити певні рухи, дії, які можуть привести до хорошого результату. Але не треба його чекати, бо ми можемо за свого життя не побачити. Той результат, який ми можемо відчути, — це наші діти. Я дуже вдячний командиру, який в пеклі 2014-го сказав досить сильні й серйозні слова, коли хлопці вийшли з аеропорту: «Ви маєте залишитися живі. Це не контрстрайт. Тут немає збережень і відновлень. Ви маєте підняти нове покоління. Навіть оборона аеропорту не має бути сенсом. Кожне ваше життя набагато важливіше, ніж бетон і скло. Ви маєте воювати, але маєте себе зберегти. Не треба спалюватися, будьте обережні». Після того я зрозумів важливу річ і казав своїм хлопцям: «У мене до вас два накази: ви маєте перемогти і вижити. Або вижити і перемогти. І мені байдуже, що буде першим».

Записала Наталя ЯРЕМЕНКО.