Осмислення прадавньої тисячолітньої історії, виникнення етносу, народу, нації, пошук витоків української державності — таке нелегке завдання поставив перед собою журналіст і письменник, перекладач, автор книжок «Скажи мені, соколе», «Ключі від вирію», «Україна у дзеркалі тисячоліть», «Пам’ять української душі», «Золото Дажбогових внуків», «Щедрик летить із Києва» Вадим Пепа (на знімку). У новій своїй книжці «Віч-на-віч з вічністю», яка нещодавно побачила світ, автор заглиблюється в українську історію на 20 і більше тисяч років, у ті часи, з якими асоціюється Мізинська археологічна культура. Відома у всьому світі і маловідома в Україні — про сенсаційні знахідки біля села Мізин на Чернігівщині, на одній із найдавніших пізньопалеолітичних пам’яток Європи, знають здебільшого історики та краєзнавці. Стоянка мисливців на мамонтів відкрита у 1907 році на правому березі Десни, притоки Дніпра, досліджувалася Хведором Вовком. Археологи на глибині 1,5—3 метри виявили цілий господарсько-побутовий комплекс на площі понад тисяча квадратних метрів — стаціонарні житла з мамонтових кісток, ями-сховища, виробничі центри й вогнища.

Та найголовніше — більш як 100 тисяч виробів, серед яких знаряддя праці й унікальні витвори первісного мистецтва, зокрема прикраси з кістки з меандровим орнаментом, який українці й сьогодні вишивають на рушниках і сорочках, а ще «вишивку» ялинкою і зигзагом, комплекс музичних ударних інструментів. У своїх наукових працях Хведір Вовк дійшов висновків, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янських народів. У своїй праці «Етнографічні особливості українського народу» він уперше всебічно охопив український побут та науково обґрунтував тезу про те, що українці з етнографічного боку — окремішна цілість. Усе це дало йому підставу для висновку — українська територія була заселена здавна і здавна мала розвинену культуру. У 1912 році Хведір Вовк на XIV Міжнародному конгресі з антропології та доісторичної археології в Женеві прочитав лекцію про дослідження Мізинської стоянки в Коропському районі, за що був нагороджений міжнародною премією Кана.

Вадим Пепа у своїй книжці «Віч-на-віч з вічністю» не раз звертається до теми Мізина, стверджуючи, що від появи людини там, де дотепер етнічні українські землі, неперервно і незнищенно всупереч лихим напастям розвивається український етнос, а з ним невіддільно й невідривно — перші державні утворення українців та їхня мова.

Філософи кажуть, що кожна деталь має значення. Мізинські орнаменти на кістках мамонтів для історії української нації мають величезне значення — вони одне із свідчень безперервності буття українського етносу, того, що на наших теренах від покоління до покоління передавалися традиції, звичаї, культура, на ґрунті яких виникають перші прадержавні утворення праукраїнців.

— Скарби правічного зачину народної творчості в усіх її виявах проливають світло на таку давнину, що й не помислити, — каже Вадим Пепа.

Докази нашої дідизни він бачить і в Трипільській культурі.

— Відчуття вічного існування нашого роду криється в незвіданих глибинах генної пам’яті, — додає дослідник.

Ця генна пам’ять, що бере початок з часів, набагато давніших  за відому Трипільську хліборобську цивілізацію, яка існувала 6—7 тисяч років тому і подарувала світу цілу низку відкриттів і технологій, зокрема місто- і домобудівництва, ткацтва, виробництва кераміки, повертає нас до витоків української державності. Трипільські протоміста, наприклад, на Черкащині, займали по 400—450 тисяч гектарів. Щоб організувати життя на такій площі, забезпечити харчовими продуктами населення трипільських міст, їх захист, мала працювати адміністрація. Долітописна історія не зберегла до сьогодні відомостей про це, втім, трипільські протоміста чи їх конгломерація могли бути містами-державою чи протодержавою.

Володимир Пепа у своїй новій книжці проходить стежками древніх народів — історія не зберегла для нас усі їх назви і назви всіх державних утворень, що існували на українських теренах.

— Доісторичне буття українських предків нам мало відоме, — каже письменник.

І все-таки про нього ми дізнаємося не лише з найдавніших хронік, що донесли цікаві відомості про Антське царство (державне утворення, яке існувало від початку IV до початку VII століття, Грушевський називав давньоукраїнською державою, а антів — давніми українцями), а й з народної творчості, колядок та щедрівок. У них, каже автор, — одвічна пам’ять українського етносу.

— З того часу доходить до сучасності і відлуння високої моральності людських взаємин у всіх сферах співжиття, хоча жалкую за тим, що воістину благородне сучасність не переймає сповна, — каже Вадим Пепа. — Народна мудрість — самовираження народу.

Рід український автор виводить від венедів-антів-склавинів. Посилаючись на давні хроніки і літописи, пише про те, що Олександр Македонський, Чингісхан, «бич Божий», пнулися звести всі роди, племена і народи до одного виду — рабського.

— Українські предки цінували волю понад усе, — зазначає Вадим Пепа. Посилаючись на древні письмена, які писали, що давні слов’яни (можливо, в оригіналі склавини чи скави?) й «анти схожі за своїм способом життя, за своїми вдачами, за своєю любов’ю до свободи; їх жодним чином не можна схилити до рабства або підпорядкування у своїй країні».

Автор пише, що через «незносні обставини» й нашестя пришлих племен люд український не одне тисячоліття був змушений керуватися звичаєвим правом.

— Заповідане від попередніх племен передавалося наступним, — каже письменник. — Незнищенні традиції поєднували не роки й віки, а тисячоліття.

Серед цих заповідей — державотворчі традиції, які розвинули київський князь Володимир і його син Ярослав Мудрий, король Данило Галицький, гетьман Іван Мазепа. Історія виступу Мазепи проти Петра I добре відома. Відстоюючи незалежність Гетьманщини її керманич пішов на об’єднання із шведським королем Карлом XII, щоб подолати спільного ворога — Петра I, який збудував на козацьких кістках нову столицю Московського князівства та постійно обмежував права і вольності козаків. Вадим Пепа розповідає читачам, як попередник Івана Мазепа, гетьман Брюховецький, уславлений своїми військами та успіхами, задумав вшанувати «свого» царя і побувати у Московії. На початку вересня 1665 року, зібравши козацьку старшину, рушив до Москви, де «зустрічі і прийняття були надзвичайними».

— Усе, що пишнота і достаток породжують, ужито було з надміром, — каже Вадим Пепа. — Повторювані банкети здивували гетьмана і привели його до нестями, він здавався собі піднесеним у небо вище, ніж Запорозька Січ-мати і Великий Луг-батько. Від міністерства Московського йому підказали просити у царя ласки називатися «боярином московським», щоб було ліпше спілкуватися зі стовбовими боярами тутешніми. Гетьман узявся за те прохання і йому зразу пожалували титул Великого Воєводи і Думного Боярина. А після того оженили з царською своякинею, з боярськими доньками переженили багатьох полковників і старшин. А що тій пережененій Малоросії час було їхати додому, то гетьманові було запропоновано випросити в царя воєвод московських, аби допомагали йому правити в українській землі. Писаря Генерального Шейкевича, що тлумачив цей пункт інакше, як милість, було відправлено в далеку Сибір на вічне проживання. А жалувані царем воєводи почали з’їжджатися до Гетьманщини у 1666 році різними шляхами і звідусіль. Займали вони всі міста і містечка — обов’язки їх полягали в тому, аби переглянути і описати все майно мешканців до малого дріб’язку і животини. Довелося їм відчинити комори, клуні, льохи, пасіки, скрині, голубники і всі схованки. З усього стягали данину, з якої народ застогнав, зчудувався і вважав себе пропащим.

Як додає Вадим Пепа, ремствування проти гетьмана відгомоном пішло з одного краю землі до другого, вибух гніву народного став неминучий. У 1668 році біля Диканьки, де відбулося об’єднання правобережних і лівобережних козацьких військ, козаки розтерзали Брюховецького. За наказом гетьмана Дорошенка тіло його перевезли до Гадяча, де й поховали в соборній церкві.

Цей епізод — один із небагатьох на шляху боротьби народу за свою незалежність і за власну державу. На цьому шляху було багато всього: обіцянки-цяцянки московських князів та імператорів, згубне запаморочення, прозріння та жертовна боротьба. Проти неї виявилися безсилими князь Потьомкін і його імператриця Катерина друга, якій її фаворит доповідав, що в Гетьманщині «наша армія забрала в тутешніх людей все зерно, харчі, одяг, взуття... Хто протестує, того б’ють нещадно, часом смертельно». Били нещадно царі, московські урядники, охранка, всі зайди, Лєнін і Сталін.

Що рятувало українців на всіх тих колах пекла? Мова і генетична пам’ять, зазначає Вадим Пепа. Каже, що якимось дивом в народі не скаліченими збереглися дух і правда славетних часів — від Мізина, Трипілля, антів, козацьких часів. У своїй книжці він поетично розповідає про подвиг Кия, засновника столиці нашої сучасної держави, Байди Вишневецького, оспіваний в епосі, тих безіменних будівничих держави та її захисників, що залишилися за межами сторінок хронік і літописів, а зоcталися тільки в генетичній пам’яті та піснях і легендах. Тим містком, що з’єднав тисячоліття і покоління, стала українська мова. Її цвіт буяв уже в дописемні, дохристиянські Трипільські часи, звідки наші колядки і щедрівки, в яких щовесни з-за моря прилітала ластівочка, господаря викликала, з новим роком поздоровляла, каже Вадим Пепа.

У книжці дослідника багато паралелей із сьогоденням — він розповідає про 1240 рік, коли на Київ чорною хмарою насунула орда. А як старший татарин біля воріт стольного граду всівся обідати, в його печеню впилася стріла. «О, та тут, як я бачу, є дужий велетень. Видайте, — каже він киянам, — мені цього богатиря, і я відступлю від Києва». Спершу містяни і не хотіли чути про ганебне, та, зазнаючи усіляких втрат, сказали: «Що ж, треба видати заради порятунку». А богатир у відповідь: «Останній же раз бачите Золоті Ворота. Прийдете завтра і узрієте, що немає їх більше». І промовив: «Ой, кияне, кияне, панове громадо! Дурна ваша рада: якби ви мене не віддавали, поки світ-сонця вороги б Києва не дістали». Сталося так, як передбачав богатир: залишившись без його захисту, впав Київ і був зруйнований.

— Кажуть, що настане той час, повернеться воїн у місто й поставить Золоті Ворота на те місце, де вони були, і засяють Київ і землі навколо нього добром і багатством, — зазначає Вадим Пепа. — А станеться це тоді, коли народ поставить вище за своє особисте, за миску каші чи срібняка, загальне, державне. Ось тоді і постане по-справжньому незалежна Україна.

Фото надано автором.