«Маму не купити  й не намалювати...»

На пішохідній вулиці Михайлівській у Житомирі мало не щодня дарують перехожим свій спів і музику мандрівні музиканти. Одні хочуть заробити на прожиття, другі — на розвиток гурту. Поміж сучасних виконавців примостилася на розкладному стільчику пенсіонерка. На голові — хустина, на плечі накинута в’язана кофта. Перед жінкою — коробка з кількома гривнями. Перехожі зрідка зупиняються, щоб послухати душевні та щирі українські народні пісні у її виконанні. Щось зачіпає в неголосному співі вуличної вокалістки, нагадує бабусині мелодії...

Кидаю купюру в коробку, заводжу розмову з жінкою в хустині. Говоримо про невмирущість народного пісенного скарбу. Співачка жаліється:

— Поруч зі мною часом розташовується молодик із гітарою, але не співає сам, а включає фонограму. Хіба ж це спів? Але Бог йому суддя. Кожен заробляє як може... Шкода, що нині молодь не знає справжніх пісень — народних, ліричних. Виконує ж лише щось на зразок «гоп-гоп, дриг-дриг». А я сама плачу, коли співаю пісню про зозулю. Ось послухайте...

І моя співрозмовниця заводить невідому мені пісню про неньку, про те, як зозуля принесла звістку дітям про материну смерть: «Тепер маму не знайти й не купити, і не намалювати»... Мелодія проста, слова щемливі — я підхоплюю, і ми вже співаємо вдвох про те, що «приїхали хлопці, змалювали маму на білому крамі. Змалювали очі, змалювали брови, та не змалювали мами любові».

Сльози з’являються на очах і в мене, і в тих, хто зупинився послухати. Гроші, які давали літній співачці за її пісню-сповідь, були хоч і невеликими, але справжніми пожертвами від душі.

Під храмом

Біля Михайлівського собору в центрі Житомира і за ясної погоди, і за негоди стоїть уже немолода жінка в скромній одежині — просить милостиню. Коли їй подають гривню-дві, хреститься й промовляє: «Спаси вас Господи!». За третім разом, коли я підійшла до жінки з грошима, ми розговорилися.

«Люди, котрі не подають нічого, але люблять шпильку кинути на мою адресу, часто дорікають, — поскаржилася жінка, — мовляв, чого я тут стою мало не щодня й випрошую пожертви. Мала б на роботу йти, заробляти, а не жебрати під церквою. Що я можу їм відповісти? Що хворію і на лікування потрібні кошти? Що з маленької пенсії не можу оплатити комуналку? Тому й змушена простягати руку за милостинею. Але, попри все, добрих людей у нас вистачає».

...Це лише дві історії про сучасних житомирських прохачів подаянь. Одні віддячують нам за невеличкі кошти грою на гітарі чи співом, другі — добрим словом. І в кожного — складна доля й непросте життя, яке змушує до такого заробітку. В усякому разі, засуджувати чи зневажати за це не можна аж ніяк.

Житомир.

Замість коментаря — екскурс у минуле, коли наші предки знали, як і що подавати людям, котрі потребують підтримки.

Здавна про жебрацтво — старцювання — казали в народі: «Від суми та тюрми не зарікайся»; «Пішов дід на жебри»; «Жебраним хлібом не запоможешся»; «Не кивай пальцем, сам будеш старцем»; «Старцеві й копійка дорога»; «Старця нагодуєш, а торби його — ні»...

Старцювали ті, хто не міг заробляти собі на життя (приміром, сліпці, погорільці, каліки), або ті, хто не хотів працювати. Біля храмів, монастирів, на цвинтарях жебраки просили милостиню, а люди їм подавали — хто копієчку, хто кусень хліба. Натомість жебраки обіцяли помолитися за померлих, попросити в Господа їхнім душам місце в Царстві Небеснім. За повір’ям, той, хто подавав милостиню, по смерті міг сподіватися відплати, співмірної розданому старцям при житті. Мідяки та хліб подавали старцям навіть бідняки.

Особливою групою жебраків в Україні були незрячі мандрівні співці, які під кобзу чи бандуру виконували народні думи, релігійні пісні. Цікаво, що в старців були свої цехи — братства. Порушників правил у братстві суворо карали — «обрізували торбу», позбавляли права просити милостиню. Влада — різна — час від часу намагалася заборонити жебрацтво, але це не мало успіху. Люди, йдучи на ярмарок і до церкви, однак подавали милостиню прохачам. А під час деяких свят — весняних, літніх, осінніх — жінки в селах випікали спеціальне печиво чи варили страви, якими пригощали мандрівників і старців. Старцювали переважно чоловіки, а кобзарем жінка й зовсім не могла бути.

Наприкінці ХІХ ст. жебрацькі цехи занепали, і старці стали звичайними прохачами милостині. Гуртувалися здебільшого в містах, де можна було зібрати більше подаянь.

Нерідко вже в наші часи серед прохачів траплялися особи, які вдавали з себе калік, погорільців або ж матерів із дітьми. І знаходилися люди, які вірили таким «старцям», жертвували їм гроші чи харчі.