На порозі великої мистецької події — всеукраїнської відкритої музичної олімпіади «Голос Країни» — ми розмовляємо про синтетику звичайного буття і творчості з молодим музикантом і композитором, стипендіатом цього конкурсу, володарем Гран-прі 2017 року Володимиром Машікою (на знімку). Він вихованець видатного композитора сучасності Євгена Станковича, з ініціативи і під патронатом якого багато років поспіль проводяться в Україні ці та інші творчі змагання.
Володимир Машіка випускник Національної музичної академії імені П. І. Чайковського, факультету фортепіано в класі народної артистки України, професора Людмили Марцевич. А свою другу музичну освіту — композиторську — здобував під орудою народного артиста України, Героя України, академіка НАМУ, завідувача кафедри композиції Національної музичної академії Євгена Станковича. Цих видатних музикантів і педагогів він називає космічними людьми, добрими ангелами, котрі ведуть його, ровесника незалежності України, по життю...
Становлення, ім’я, визнання. Як вони здобуваються? Де взяти рецепт успіху? А ніхто не знає точно. Все, так би мовити, навпомацки, навмання, інтуїтивно — кожній епосі чи поколінню притаманні свої смаки. Пам’ятаємо, колись несприйняті й навіть неприйнятні твори мистецтва згодом стають нетлінними шедеврами, класикою — образотворчою, музичною, літературною...
Увесь давній рід Машіки — потомственні музиканти, земляки уславленого уродженця Закарпаття Євгена Станковича.
— Якщо вірити бабусі,— каже Володимир, — на мене припадає п’яте покоління музикантів нашого роду. Наприклад, батько мого прадідуся грав на кларнеті, прадідусь — на трубі, дідусь — на акордеоні, який опанував в Ужгородському державному музичному училищі. Там же на фортепіанному відділі вчився мій батько. А потім, уже після навчання в київській консерваторії, повернувся на Закарпаття викладачем у рідне училище. Тож у мене вибору не лишалося. Зізнаюся, я тоді захоплювався футболом, мене майже нічого не цікавило, а те, що було пов’язане з музикою, тим паче. Можливо, через те, що батько постійно вмовляв сісти за інструмент, примушував. Тільки після вступу в училище, коли тиск на мене з боку батьків зменшився, музика стала захоплювати. Я раптово і непомітно для себе почав працювати у надзвичайно посиленому режимі, забувши про все. І за два роки досяг непоганих успіхів, як для студента, котрий ледь вступив, по правді кажучи (ха-ха), в училище. Вже наприкінці другого курсу істотно виросли мої технічні можливості, і я, абсолютно нічого не підозрюючи, почув від своєї прекрасної вчительки Олени Туряниці (яка вміло і дуже грамотно, як я вже можу судити нині, підтримувала мою жагу до гри) слова, які мене просто нокаутували: «Будеш так і далі займатися, гратимеш другий концерт Рахманінова». В результаті я його таки зіграв, але на сцену тоді не виніс, бо хотів усі три частини, а часу все-таки забракло, а таку музику грати у «сирому» вигляді — гріх і злочин. Музика лунала повсякчасно. Серед ночі прокидаюся — музика грає у вухах, мацаю, а навушників нема... Іноді здавалося, що їде дах.
Після училища вступив до Національної музичної академії і потрапив до класу фортепіано Людмили Марцевич, дивовижної людини, педагога, музиканта. Саме завдяки унікальній навчальній школі Людмили Леонідівни, залученню до виконання творів у концертних програмах філармонії я опановував складні музичні твори, відточував свою майстерність. І паралельно, до речі, почав потроху бавитися, писати музику, то був четвертий курс. Та згодом написав сонату. Назбиралися ще якісь матеріали. І я показав їх Людмилі Леонідівні. Вона, можна сказати, за руку повела мене до Євгена Станковича.
Він прослухав і порадив мені вступати на композиторський факультет. Я так і зробив. І продовжив писати музику. Згодом Євген Федорович узяв мене на стажування в асистентуру. Це як аспірантура, тільки творча, пишеш не дисертацію, а музику. І якщо ти любиш це робити, то тобі цей стан творення не набридає.
А творчої, романтичної атмосфери додавали власне самі стіни консерваторії: я у ній і вчився, і працював, і днював, і навіть ночував. Економив тоді на всьому, бо друга вища — вже не на бюджеті. Тож перебування на самоті у стінах, що всотали творчу енергетику багатьох поколінь, плюс адреналін таємничості, щоб тебе не помітили, багато часу для роздумів — усе це надавало шаленого імпульсу для перетворень чогось буденного на визначне.
— Це ваш рецепт створення музичних творів? Звідки береться музика?
— Вона виринає із несподіваних речей, із дрібниць, може. Котрих ніхто не помічає. Із думок, урешті. Є там десь нагорі наче великий банк, він дає тобі певний депозит, який ти маєш зафіксувати. Думати треба.
Писати музику і грати неможливо, на двох стільцях не всидиш. Якщо я пограю, то вже не напишу того дня нічого. Це вже перевірено.
Навіть сам Сергій Рахманінов після вимушеної еміграції до США майже нічого не писав, бо для того, щоб заробити гроші на забезпечення сім’ї, був вимушений вести активну концертну діяльність, а це геть інакший вектор творчості. Важливо налаштуватися на потрібну хвилю, мати час, не звертати уваги на оточення, тоді музика йде сама.
— Торік ви стали стипендіатом президентської програми «Для підтримки молодих митців» і за річною програмою мали написати музику — концерт для фортепіано з оркестром. Як просувається робота?
— Концерт практично написаний, нині доводжу його до ладу. До себе ставлюся критично, не показуватиму, допоки не переконаюся, що твір того вартий.
В українській музиці доволі мало фортепіанних концертів, писати їх непросто, необхідна фактура, щоб музиканти виконували ці твори з приємністю. Скажімо, твори Ліста, Шопена, Рахманінова грати зручно, бо вони самі були блискучими піаністами і чудово розуміли специфіку фортепіанної фактури. Вона у них гарно лягає в руки і грається зручно, навіть важкі місця після певних зусиль можна впевнено завчити, і вони виходитимуть, чого не скажеш про Чайковського, якого місцями грай не грай, вчи не вчи, а на сцені може трапитися що завгодно. Але він блискучий симфоніст, що важко сказати про більшість композиторів, які працювали переважно у жанрі фортепіанної музики. Є, звичайно, і винятки.
— Для перевірки на досконалість, мабуть, необхідні оркестр, виконавці. З ким співпрацюєте?
— Більшість моїх творів виконують студенти академії — талановита віртуозна піаністка Марія Гуріна, блискучий скрипаль Андрій Коляда та ще кілька молодих музикантів.
Треба багато писати, виконавці знайдуться. Сам себе грати не можу, бо почуваюся, наче голий, має бути творчий тандем.
— А чи маєте намір спробувати сили на зарубіжних конкурсах, у кіно?
— Намагаюся, вже придбав апаратуру, щоб можна було добре записувати музику, і подаватиму роботи на конкурси. А щодо кіно, то були певні пропозиції, однак люди хочуть, щоб півтори години німого фільму супроводжувалися музикою, і платять за неї п’ять тисяч гривень. Або замовляють «авангардну» музику, ти пишеш, вони слухають і кажуть, що їх не зрозумів композитор, що їм потрібно щось на зразок «Плачу Єремії» (сучасний український рок-гурт)... Тобто замовник літає в якомусь абсолютному тумані. І не розуміє праці композитора.
— А як прийшла ідея створення 12 прелюдій від кожного звуку?
— Спочатку я написав дві. Коли був у Євгена Федоровича, ці ноти випали з сумки на край столу. Я не вважав їх чимось, що вартує уваги, більше сподівався на успіх струнного квартету, який був основним моїм творчим доробком того дня. Саме тоді я почув від Станковича знамениту фразу: «...У квартеті, як у Верховній Раді, кожен хоче щось сказати і щоб всі його слухали». Після погляд його впав на ці дві прелюдії, він узяв ці папери в руки, просканував очима і сказав, що «це гарно, пиши далі». І вже потім з’явилася ідея показати своє власне відчуття глибини кожного звуку з дванадцяти.
Образність творить дива, як у фразі Євгена Федоровича про Верховну Раду. Таке порівняння роз’яснило мені, тоді ще початківцю, суть специфіки написання музики для квартету, оркестру та ансамблів. Так само і в творчості загалом, кожен хоче створити щось таке, що ще ніхто не створював, геть унікальне, та іноді засоби, які так старанно видумують митці для досягнення мети, зовсім примітивні і банальні, не мають жодного стосунку до музики як до мистецтва. Я негативно до такого ставлюся. Вважаю, що насамперед має відчуватися саме майстерність композитора. Іноді ці недоліки ховають за абсолютно безглуздими речами на зразок спеціальних телефонних дзвінків під час виконання з відповідними діалогами чи схожими прийомами. Втім, це моя думка. Треба знайти себе, не вигадувати безглуздя, а просто творити, помічати все, що робиться навколо, і те, чого не помічає більшість людей. Щоб творити унікально, слід бачити світ унікально.
Ці думки навіяні спілкуванням із Євгеном Федоровичем, який ніколи такого не казав прямо, але в його словах завжди є глибокий підтекст, і саме там ховається унікальний дух творчості та настанови для життя взагалі, яким я намагаюся слідувати.
— Бажаю вам на цій ниві успіху.
