Життя кожної людини розпочинається завдяки могутньому світлому почуттю, яке одночасно охоплює представників обох статей. Українці це почуття називають коханням.

Коли я ще був юним і недосвідченим у складних колізіях цього почуття, зі мною та любою мені дівчиною сталася приключка. Під її впливом я з часом написав вірша, слова якого й досі під добрий настрій наспівую. На ту досить віддалену від нинішніх днів пору я був російськомовним парубчиною, тож і цей твір вихопивсь із моєї душі російською. Ось рядки з нього:

«Я был влюблен в тебя до страсти,
В твою улыбку и глаза.
Тебя обняв, я млел от счастья,
Аж пробивалася слеза.
Тебе ж чего-то не хватало,
И я никак не мог понять,
Что ты, как рюмка, что устала
Еще невыпитой стоять.
А я не пил. Меня в апреле
Вовсю пьянил весенний хмель...
Я загорелся — ты сгорела,
Ушла в сияющий апрель...»

Якщо хтось не зрозумів делікатних віршованих натяків, то ось вам підказка. Вираз «згоріла» є поетичною метафорою. Насправді моя мила прагнула швидкого весілля, а я в її розумінні був ще зеленкуватий, що цілком відповідало дійсності. Бо й справді після війська сподівався ще якийсь час похолостякувати, а далі, як казав сліпий, побачимо. Зі своїми намірами я не ховався, тож по-демократичному домовився з подругою, що коли під час моєї служби їй траплятиметься інший хлопець, то їй достатньо буде про це сповістити мене, щоб я на неї уже не розраховував.

Усе сталося саме так. Я служив, а вона... зав’язала стосунки зі значно старшим від мене студентом, про що чесно повідомила мене листом. Хто служив у радянському війську, той добре відає, що означає для солдата одержати таку цидулку. Це був потужний удар нижче пояса.

Минув час, я отямився й зітхнув із полегшенням: правильно вчинила моя колишня подруга, ставши чужою для мене, адже нас ніщо не пов’язувало, крім світлого почуття. Хоча на душі зостався гіркий присмак. Саме тоді, у березні 1957 року, на початках цивільного життя після війська й вихлюпнувся цей вірш.

Проте кохання — почуття не лише несподіване, а й загадкове. Тут варто зазначити, що коли я одержував технікумівський диплом, моя пасія переходила тільки на другий курс, а коли я демобілізувався й подався на захід України працювати, вона саме завершувала навчання. Не знаю, що сталось у стосунках між нею та її новим обранцем, але вона надіслала мені покаянного листа, наприкінці котрого зазначила: «вічно твоя» — і двічі підкреслила ці слова. Проте на ту пору після багатьох душевних мук, коли попереднє кохання мені нарешті остаточно відболіло, я написав вірша, в якому були й такі рядки:

«Сердце сделало уйму работы:
Отказалось от прошлой любви.
Но по-прежнему ищет кого-то,
Но приказывает: «Зови!»

Так вийшло, що на мій внутрішній тихий поклик відізвалася мила дівчина. Ми заприязнили, тому на листа моєї першої подруги я навіть не відповів. Адже докоряти їй не мав за що, та й не в моєму це характері.

...Минуло приблизно два десятиріччя. На той час я змінив фах гідромеліоратора на фах журналіста, працював у поважній установі на престижній посаді. Одного разу до мого кабінету зателефонувала якась жіночка. Її голос нагадав щось давнє й напівзабуте. Пані спитала: чи часом не навчавсь я у Воздвиженському технікумі? Я спокійно відповів, що був такий гріх. Тоді вона називає своє, вкарбоване в мою душу, рідкісне ім’я — моє серце падає, я відкладаю всі термінові справи й зустрічаюся зі своїм колишнім коханням.

Вона майже не змінилася — така ж молода й гарна. Під час обіду в ресторані дізнаюся, що вона мешкає в обласному центрі на південному заході України, має роботу, квартиру, чоловіка та двійко дітей, а до мого міста втрапила з групою колег, які приїхали на два дні обмінюватися досвідом роботи з меліорації земель. Я теж розповідаю про свою родину і роботу. За браком часу ми зразу ж розминулись, обмінявшись, як і колись, пристрасними поцілунками. Душа моя сколихнулась. І, як я відчув серцем, її душа теж.

Ми зрідка передзвонювались. Якось у лаконічній телефонній розмові з’ясувалося, що і їй, і мені потрібно виїхати з питань роботи до Львова. Тож ми там зустрілися. Між нами відбулося те, чого прагнули ще в юності. І те, що сталося, сподобалося навзаєм.

Але в кожного з нас були моральні цінності, свої родини і певні щоденні обов’язки перед тими родинами. І хоча почуття забуяли по-молодечому, ми вчасно зупинились, обмінялися пам’ятними подарунками й розминулися з єдиним спільним побажанням: ніколи не забувати перше кохання.

Ми розлучилися назавжди, бо здоровий глузд переміг запізнілі почуття.

І донині в моїй душі живе щемливе відчуття чогось світлого і назавжди втраченого...

Якби мене, старого, спитали: «Що у світі важливіше — кохання мільйонів пар чи любов до Батьківщини?», то я відповів би так: і перше, і друге надзвичайно важливе і для окремих людей, і для цілої держави. 

Тепер віршів про кохання не пишу — не ті роки, та й онуки сміятимуться. Пишу про правдиву любов до України, Дніпра та його маловідомих витоків — Івотки, на березі котрої минуле моє напівголодне дитинство, й Стоходу, працюючи на якому я був молодим і вже вдруге закоханим. Ця «широка географія» сходу-заходу й донині живить мої почуття. Адже Батьківщина — на відміну від окремих чоловіків і окремих жінок — за жодних обставин не здатна будь-кого зрадити. Але може захистити. Тому це наша вічна й надійна опора в житті... Ось іще одна поезія, народжена під час споглядання післягрозового умиротвореного Славутича за київськими околицями:

Немає ліпшого, як стиха
На берег хвиля набіга,
І весь Дніпро спокійно диха,
І в небі райдуга-дуга.
Немає ліпшої картини,
Як захід сонця за Дніпром.
І в небі ключ пташиний лине,
А на землі — життя огром.
Тут, при Дніпрі, моя стежина.
За це я дякую судьбі.
Для мене Бог — це Україна,
Це Україна в боротьбі!

Тож кохаймось, виховуймо дітей українськими патріотами і самі любімо Україну, бо вона того варта.

Мал. Миколи КАПУСТИ.