Зокрема українсько-російських взаємин. Найагресивніші з них звинувачують нинішню кадебістську владу своєї держави в пасивності перед «потоком проклятий украинских, польских и прибалтийских властей», які вимагають компенсації за московсько-більшовицьку окупацію своїх країн. Начебто кремлівське керівництво не наступає, лише мовчить чи пробує виправдовуватися або обмежується невиразними застереженнями про «глупоту» нападників. Таку позицію російський історик О. Пижиков називає вразливою, хоч такі твердження не відповідають дійсності. Він повторює свою відому тезу, що династія Романових була начебто «українсько-польсько-німецьким замісом». На цій підставі керівництво Російської Федерації, переконаний Пижиков, має пред’явити «рахунок» Україні, Польщі, країнам Балтії. Як бачимо, цікаво аж до безглуздя!

В оцінці історії СРСР О. Пижиков виділяє «сердцевину советского проекта», бо нібито тоді його народ уперше за своє існування «завоював право» будувати державу відповідно до своїх уявлень, хоч «правовірні революціонери» розглядали Росію як «плацдарм світової революції». Становище змінилось у 1990-ті роки, коли переважну частину росіян «позбавили» не тільки гідного сьогодення, а й майбутнього. Звідси його висновок: «Ностальгия по ушедшей эпохе — не каприз или признание слабоумия, а закономерная, выстраданная реакция на происходящее». Водночас більшість російських еліт — за збереження нинішнього статус-кво. Цим зумовлене їхнє твердження про «патологію совєтського проєкту».

Як зазначає Пижиков, «українське питання» справді для Росії головне, але не в розумінні, приміром, З. Бжезинського. Якщо вірити історику, то «Україна для Росії — це троянський кінь», «булыжник, повешенный на шею», бо «наши многочисленные народы со времен Романовых оказались на положении украинской колонии, даже в духовном смысле». Цікаві колонізатори, мову яких за панування Романових забороняли сотні разів. Пижиков не може погодитися з думкою, яку нав’язували москвинам ще з середини XVІІ століття, що без України їхня держава не може бути повноцінним витвором. За цей час у них начебто «украли церковь, испоганили народную память». Через те Пижиков не погоджується навіть із назвою «Российская империя», бо вона нібито перекручує суть «империи, растущей из украинской матки». Звісно, якихось доказів на підтвердження такого беззастережного висновку історик не має, лише називає деякі прізвища українських діячів, що прислужилися утвердженню й зміцненню імперії (Т. Прокопович, С. Яворський, К. Розумовський). Дивний аргумент!

У 1917 році, твердить Пижиков, предки нинішніх росіян скинули ненависну династію Романових, але через кілька десятиліть «брежневская братва» нав’язала старе ярмо, а «эта украинская компания вынула душу из советского проекта, убила у людей веру в возможность справедливой жизни». Нині «людям, оглушенным украинской дубинкой», доводиться повертати пам’ять про себе, про своє минуле.

Звісно, Пижиков не схвалює дій «нынешних так называемых монархистов», бо вони начебто мають «українське нутро» й хочуть знову поневолити російський народ. Історик доходить до того, що навіть звинувачує Сталіна, бо «он не вник в украинский вопрос, а потому не осознал российского проклятия».

Гадаю, що Пижиков не може не знати відомого наказу, підписаного Берією й Жуковим. Текст згаданого наказу передрукував російський поет Фелікс Чуєв у книжці публіцистики «Солдаты империи: беседы, воспоминания, документы» (М., 1998). Він спирається на спогади чекіста Василя Рясного, який у роки війни очолював наркомат внутрішніх справ УРСР і керував депортацією українців із Західного регіону до Сибіру, особисто отримав наказ із Москви. Щоб виправдати наказ, послідовник Залізного Фелікса доходить до безглуздя. Він твердить, що німці підготували з українських націоналістів аж дві(?) дивізії «Галитчина» (так у тексті) по двадцять тисяч вояків і після свого відходу залишили їх у тилу для різних диверсій.

Як відомо, перед відступом німецьких окупантів була сформована лише одна дивізія «Галичина», що налічувала одинадцять тисяч вояків. До речі, бандерівське крило ОУН було проти участі українських юнаків у цьому з’єднанні. Якщо ж ідеться про Українську повстанську армію, то вона була створена насамперед для боротьби проти німецьких окупантів. Чекіст претендує на відкриття. Він переконує: «Однієї України нема. Завжди (? — О. Г.) було і є дві України. Одна — західної орієнтації, інша тягнеться до Росії... Так, було дві України, не просто лівий і правий берег, не тільки східна і західна, була Україна Ковпака і Кожедуба — і була Україна Бандери й Мельника». Зауважу, що Ковпак походив не з українського роду, а був ромом, про що мав би знати перший чекіст УРСР. Зрештою, була й одна Україна: це — Україна Тараса Шевченка й Івана Франка. Вона сягає княжих часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Данила Галицького, претендувати на яких Московія не має жодних підстав, адже перша згадка про місто на Москві-ріці стосується лише 1272 року, цебто часу після смерті названих володарів, а в 1147-му літопис згадує не поселення, а саму ріку, що підтверджують неупереджені історики.

Треба зауважити, що раніше чекіст-українофоб заявляв інакше: «Україна давно прагла «самостійності», й усі умови там були несприятливі для частин Червоної армії. Льотчики мені розповідали: «Найгірше, коли зіб’ють над Україною, — одразу видадуть німцям або поліцаям». Що ж тоді залишається від «України Ковпака і Кожедуба»? Звісно, твердження Рясного про германофільство українців далеке від дійсності, але воно начебто обгрунтовує цілком таємний наказ народних комісарів внутрішніх справ і оборони СРСР за № 0078/42 від 22 червня 1944 року! Його підписали     Л. Берія і Г. Жуков. Безперечно, Сталін, якому Пижиков закидає нерозуміння «українського питання» як начебто одвічного «прокляття» для російського народу, не міг не знати про такий наказ, адже його підписав заступник наркома оборони СРСР Жуков, а очільником цього наркомату був сам Сталін. У названій книжці Ф. Чуєва жахливий наказ опублікований на сс. 177—178.

Уже на початку наказу читаємо: «Останнім часом на Україні, особливо в Київській, Полтавській, Вінницькій, Ровенській та інших областях, спостерігається явно вороже ставлення українського населення до Червоної Армії і місцевих органів Радянської влади».Отож, ідеться не про якісь області «західної орієнтації», якими традиційно називають галицькі терени, а про осердя України — Київщину і Вінниччину — і навіть лівобережну Полтавщину. Чи можна при такій оцінці керівників двох всесоюзних наркоматів писати про визволення українських земель? Виходить, що ворожість до «визволителів» не обмежувалася якимось українським регіоном. Доречно зазначити, що торік у Москві не відзначали «визволення» українських міст від німецьких окупантів, хоч до міст колишніх балтійських республік сталінська «практика» залишалася.

Відтак у наказі наголошується, що українська людність протидіє нав’язуванню колгоспів, не хоче здавати продовольства для Червоної армії, вбиває худобу. У лісах сформовані «зелені банди» (так у наказі), які нападають на невеликі військові частини, підривають військові ешелони, вбивають місцевих представників влади. Далі сказано: «Окремі червоноармійці й командири, потрапивши під вплив напівфашистського українського населення і мобілізованих червоноармійців з визволених областей України, почали розкладатися і переходити на бік ворога. З викладеного виходить, що українське населення стало на шлях саботажу Червоної армії та Радянської влади і прагне повернення німецьких окупантів». Звісно, наша людність такого прагнення не могла мати, адже вона переконалася, що від гітлерівської окупації чекати добра марно.

Мету наказу з’ясовано далі. Уже перший пункт вимагає «вислати у віддалені краї Союзу РСР усіх українців, які проживали під владою німецьких окупантів». Відтак зазначено, що виселяти лише тоді, коли буде зібраний врожай і зданий державі для потреб Червоної армії. Водночас наказано, що про виселення родичів не повинні дізнатися ті, хто воює проти німецьких загарбників. Нарешті, на всіх червоноармійців і командирів з окупованих територій передбачено запровадити спеціальні справи у спецвідділах.

Так Сталін намагався «розв’язати українське питання», але на перешкоді була відсутність належного транспорту, про що офіційно заявлено на відомому ХХ партз’їзді в таємній до певного часу доповіді. Хіба треба ще доказів на спростування тверджень Пижикова?

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.