Федір Тарахонич із синами Федориком і Дмитриком.
Бувають унікальні музеї — як цей, що облаштовує у себе вдома 39-річний міжгірець Федір ТАРАХОНИЧ. Розташований він на подвір’ї в альтанці, а присвячений... дідусеві Федору Васильовичу, який прожив на білім світі 87 літ і вже два роки спочиває вічним сном.
У експозиції — пожовклі світлини, на яких зафіксовані миттєвості з життя діда (у колі рідних, друзів), а також побутові речі, якими часто користувався предок. Серед головних — трембіта, гуслі-скрипка, сопілка...
Дід родом із села Репинне. Був знаним музикою, як кажуть, і на десятому селі. Особливо талановито грав на трембіті: досконало володів технікою цього непростого мистецтва. Йому не було рівних у верховинському краї. Де лишень не гастролював зі своєю нерозлучною супутницею, коли виступав у складі народного ансамблю Міжгірського лісокомбінату: у Києві, Москві, Ужгороді, Чехословаччині... Жодне свято у районі не обходилося без його участі. А на старості — вже в колективі музик районного
Будинку культури, бо попередній популярний гурт розпався наприкінці минулого століття. Сам і виготовляв цей старовинний карпатський музичний інструмент. Здавалося б, проста довга дерев’яна труба, а видає дивовижний голос, який важко й повільно наростає, ніби виривається з глибин синьогір, і зачаровує слухачів...
«Тепер із поваленої громовицею смереки, бо лише така сировина годна, виготовити трембіту можна за тиждень-два, якщо маєш під руками електротехніку. А колись за трудомістких часів дідо мучився з нею місяцями», — каже нащадок, котрий запозичив у пращура нюанси ремесла, як і риси характеру.
До речі, на рахунку молодшого Тарахонича вже півтора десятка саморобних сурм-трембіт, що насамперед прикрашають місцеві кафе-колиби і радують око туриста. Хоча внук здебільшого займається будівельною справою — споруджує модні альтанки, клепле мангали.
Пишаючись, розповідає біографію родоначальника: аж чотири роки йому довелося бути на Камчатці за строкової служби в Радянській армії. За трудового життя прокладав газопровід, будував Байкало-Амурську магістраль, на тутешньому лісокомбінаті крутив кермо на лісовозі, до виходу на пенсію лісникував. Душею і серцем любив природу — в урочищі Рогозата навіть зі смаком облаштував рибний ставок (та знайшлися нечестивці, які на свій гріх знищили його хлоркою!).
Про те, що Тарахонич-старший був мисливцем, можна довідатися з картини, на якій за замовленням онука його майстерно зобразив з підстреленим вовком на плечах (на знімку) місцевий художник Іван Вегеш. Таких трофеїв з облав на зухвалих сіроманців, котрі тероризували не лише лісових звірів, а й обійстя горян, за ним числилося чимало, бо кмітливо розплутував конспіративні ходи хижаків. Був удостоєний навіть міжнародного посвідчення звіробійника. Зарекомендував себе також здібним таксидермістом, виготовляючи опудала звірів і птиць. Між іншим, його наймолодший брат Іван теж був відмінним теслярем і звіроловом. Узагалі ж у родині виросло п’ять братів. Передчасно пішов із життя Петро, який категорично відмовився воювати під час Другої світової війни у фашистсько-гортіївському угорському війську, а відтак за перехід радянського кордону з надією на щасливе життя потрапив, як і тисячі закарпатців, до ГУЛАГу, де загинув...
Старійшина добре знався на обробці дерева. Коли перебував на БАМі, то вирізьбив величезну скульптуру чорта, у руки якого поклав залізну рейку. Начальству так сподобався витвір, що попросило доповнити його буквами з назвою грандіозної будови, виставши її на видне місце. Тепер цей шедевр в одному з музеїв. Запам’ятав Федір також, як дід навчив у себе вдома говорити... сороку — від допитливих захожих у двір не можна було відбитися. Найпершим словом її було «Марья» — так звали дружину Федора Васильовича.
З роду в рід славляться Тарахоничі міцною кремезною статурою. А ще вони — тезки! Аж у чотирьох поколіннях за родинною традицію чоловіки носять ім’я Федір.
Федір (син Федора Васильовича) 20 літ пропрацював у міліції й нині на заслуженому відпочинку. Мій співрозмовник — онук — теж Федір. Ще й правнук-шестикласник, який мріє стати футболістом-професіоналом, носить це ім’я.
Варто зазначити, що дід дуже тішився аж десятьма правнуками, до яких до останнього свого подиху навідувався з гостинцями. Один із них — третьокласник Дмитрик — з гордістю мовив: «Файний був дідо». Цієї думки і його мати Ірина — дружина Федора, котрий свято береже пам’ять про прародича і нині присвячує йому унікальний міні-музей.
Міжгір’я
Закарпатської області.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
