У цій розповіді немає нічого вигаданого. Населений пункт, героїв названо їхніми справжніми іменами, і всі події справді відбувалися в селі Маринівці Приморського району Запорізької області.
Мешкають у селі Василь Іванович та Лідія Миколаївна Михальчуки. Василеві Івановичу за два роки виповниться дев’яносто, а його дружині невдовзі мине вісімдесят. Познайомилися вони двадцять років тому дуже несподівано — за газетним оголошенням. Василь Іванович написав до газети, мовляв, уже два роки, як померла дружина, обидві доньки заміжні, влаштовані, живуть окремо, ось і шукаю собі помічницю по господарству, яке звів майже до мінімуму.
Колеги Лідії Миколаївни (вона на той час працювала вчителькою молодших класів у Запоріжжі) вирішили пожартувати — написали від її імені лист: «Мій чоловік давно помер, син одружений, вже й онука підростає. Згодна познайомитися».
Василь Михальчук отримав чотири відповіді на своє оголошення, тож, сповнений оптимізму, вирушив обирати наречену.
Перша жінка зустріла його, стоячи під стіною на голові, догори ногами — вона займалася йогою. Василь Іванович не став їй заважати, а поїхав за другою адресою. Двері відчинила п’яна як ніч молодиця.
— Заходь, — ледве ворушачи язиком, промовила. — Тут, — показала на пляшку, котру тримала в лівій руці, — ще трохи є...
У третьої «нареченої» на голові була якась дуже вигадлива зачіска, на туалетному столику розкладені всілякі щипчики, пилочки, мініатюрні ножиці. Не припиняючи процес обпилювання довжелезних нігтів, жінка запитала російською мовою:
— У тєбя в усадьбє єсть бассєйн, гамак?..
— Так, — відповів Василь Іванович, — басейн є, але цим словом у нас називають колодязь. Ну а замість гамака у мене є дві корови, теля, п’ятеро свиней, сорок гусей, майже сто курей...
— Ти мнє нє подходіш, — зупинила нецікавий перелік виряджена леді.
— Ви, пані, мені теж, — погодився чоловік.
Отож, уже ні на що не сподіваючись, Василь Михальчук стояв перед дверима четвертої адресатки. Постукав. Лідія Миколаївна, відчинивши, побачила на ганку невисокого на зріст, худорлявого, непоказного чоловіка.
— Ви мені писали... — почав несміливо.
— Я? — здивувалася жінка, а потім зазирнула в лист, упізнала почерк колеги і, посміхнувшись, запросила гостя в дім: — Заходьте, поп’ємо чаю. Адже ви з дороги. Мабуть, зголодніли?
На столі з’явилися гарячі пиріжки, наваристий борщ з м’ясом, сметана, запашний чай... Дивиться Василь Іванович: у домі чисто, затишно, гарно; жінка охайно вбрана, хоча на гостей не чекала. Але ж вона — вчителька. Чи зможе подоїти корову?..
За чаєм Лідія Миколаївна розповіла про своє життя, Василь Іванович — про своє. Чим він так причарував міську інтелігентну жінку — невідомо, бо вона залишила власний дім, рідних сина й онуку, чудову невістку, улюблену роботу в школі і поїхала в далеке, Богом забуте село, щоб там доїти корів, доглядати свиней, курей, гусей і поратися з ранньої весни до пізньої осені на городі площею у півгектара.
Лідія Миколаївна швидко освоїлася в селі, подружилася з сусідами. Якщо комусь треба допомогти заяву написати, документи оформити, платіжку заповнити — всі йдуть до «нашої вчительки». А згодом почали і дітей та онуків приводити, щоб підготувала до школи — навчила читати, писати, рахувати.
Василь Іванович, на відміну від дружини, освіту мав таку собі. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Васильку було десять років, він щойно закінчив другий клас початкової школи. А коли війна скінчилася, то 15-річному підліткові вже було соромно сідати за парту разом з третьокласниками. До того ж батько загинув на фронті, в сім’ї було ще четверо дітей, і Василь мав допомагати матері. Спочатку пішов учнем до сільського теслі, а згодом настільки опанував свою професію, що почав працювати самостійно, виконуючи все складніші й відповідальніші замовлення.
Нині Василь Іванович — відомий у селі фахівець. Він і зруб до колодязя змайструє, і стіл чи стільці зробить настільки гарно, що й на меблевій фабриці так не зуміють; двері, вікна, різьблені фронтони на хаті — будь-що в його руках виходить з великою майстерністю.
А ще дід Василь, незважаючи на нестачу освіти, великий естет, майже художник. Він усе робить так, щоб було не лише практично, а й естетично, гарно.
І все було б добре, якби в житті діда Василя не почалася торік нова історія.
Через один двір від Михальчуків мешкає вдова Лариса. Василь Іванович помітив, що паркан у Лариси похилився. Зібрав чоловіків, і всі разом полагодили сусідці паркан — тримається міцно, рівно, наче новенький. Лариса, як годиться, поставила на стіл пляшку, нехитру закуску, щоб пригостити добровільних помічників.
Наступного ранку жінки вийшли на вулицю, щоб здати молоко, і котрась із них почала:
— Миколаївно, мій чоловік казав, що ваш дід начебто до Лариски небайдужий. Учора за столом сів поряд з нею, а потім то руку їй на коліно наче ненароком покладе, то за плечі обійме. І такий веселий та говіркий був увесь вечір!..
А потім якось з’ясувалося, що віконна рама у Лариси підгнила. Дід Василь полагодив. Двері у сараї перекосилися? Табуретка розхиталася? Та це ж справжня робота для діда Василя.
Лідія Миколаївна більше мовчати не могла:
— Ти чому до Ларки бігаєш?
— А хіба це погано — допомогти людині? — парирував чоловік.
— Не ганьби мене! Вже соромно перед сусідами! — гнівалася дружина.
Василь Іванович «зробив висновки»: щоб сусіди не бачили, почав бігати до Лариси городами. Спочатку пробіжить свій город поміж кукурудзою (вона висока, вища за діда), потім сусідська кукурудза — теж можна проскочити непомітно, а далі вже й Ларисчин город. Якось дід Василь пробіг поміж своєї кукурудзи, тиць! — а сусід свою напередодні ввечері вирубав, гола грядка. Тоді дід межею дістався сусідської картоплі, став навколішки й на лікті і рачки, по-пластунськи, поміж картопляними рядами поповз до Ларчиного городу.
Треба сказати, що скільки б не було роботи у Василя Івановича й Лідії Миколаївни, вони стараються все зробити до початку теленовин. Новини — це святе. Включають телевізор, сідають, і ніщо з місця їх не зрушить. І ось такого вечора, щойно влаштувалися перед телеекраном, як Василь Іванович каже:
— Я піду на город, треба сухий бур’ян спалити.
Дід вийшов з хати, а дружина назирці за ним. Взяла вила, стоїть на городі, чекає на чоловіка. Минула година, біжить дід городами додому. Лідія Миколаївна з вилами до нього:
— Ти чого до Лариски бігав? Доки будеш мене ганьбити? Вже все село з мене сміється!
— А вона захворіла. Хіба це погано — провідати хвору людину?
— Ти ж мені збрехав! Ти ж казав, що спалити бур’яни підеш! Та як тобі не соромно бігати до іншої жінки вночі?! — та як замахнеться вилами на чоловіка.
Вила таки подіяли — тижнів півтора дід боявся піти до Лариси. От тільки що б не робив у себе на подвір’ї чи на городі, а сам позирає на Ларчину садибу.
Скінчилася ця історія кохання зовсім несподівано. Насмілився дід Василь, обрав момент — і бігом до Ларки. А вона не впустила його в хату. Ще й категорично заявила:
— Не приходь більше! З мене люди в селі сміються, кажуть, що я діда у баби відбиваю, всілякими словами мене обзивають.
Кілька днів дід Василь був дуже сумний. А потім встановив лавку у себе на городі, з того краю межі, що ближче до Ларисиної.
— Навіщо ти лавку на городі вкопав? — запитала дружина.
— Буду відпочивати.
— Ти ж ніколи на городі не сидів!
— Тепер сидітиму, — сумно і якось приречено запевнив Василь Іванович.
І справді, йде дід на город, сідає на лавку начебто для того, щоб перепочити, а сам з-під кашкета довгим-довгим поглядом дивиться на Ларисин двір...
Отаке воно, останнє кохання діда Василя.
А може, й не останнє? Адже, кажуть у селі, дід збирає чоловіків, щоб гуртом полагодити паркан у садибі вдови Люби Яковенко...
Поліна СЕРЬОДКІНА,
член Спілки журналістів України.
