Якось, коли Галина Линник з чоловіком вечеряли, в кімнату з вулиці забіг син. І такий був збуджений: «Гляньте, що я приніс!» — і показує бойову гранату...

Галина з чоловіком завмерли. А коли потроху оговтались, взяли з синових рук вибухівку і побачили на ній глибокі свіжі подряпини, знову схопились за серце. Це ж, мабуть, хлопчаки намагались розкрити гранату, щоб подивитись, що у неї всередині. Дякувати богу, що все обійшлося!

А десь місяців зо три тому син приніс додому півпакета бойових патронів. Коли Галина забрала у нього знахідку, він надихнувся:

— Мам, а давай я ще зараз принесу. Ми з хлопцями біля школи багато назбирали.

— Ой, лишенько! — бідкалась Галина. — Скільки ж ще такого смертоносного залізяччя тримає наша земля?

За ці п’ять років вона, як голова сільської ради Співаківки, вже стільки різних боєприпасів прийняла від населення і передала спеціалістам ДСНС, а вони все не закінчуються.

Новоайдарський район вважається прифронтовим, але у Співаківці не було бойових дій, бо ворог сюди не дійшов. Та село ввійде в історію, бо в середині травня 2014 року саме біля Співаківки з’явився перший на Луганщині український блокпост.

— Я тоді була секретарем сільради і виконувала обов’язки голови, — згадує Галина Линник. — І от мені зателефонували і повідомили, що під нашим селом стоять танки. Я взяла з собою двох громадських активістів, і ми поїхали подивитися, що відбувається насправді. Вірите, вперше у своєму житті побачила справжніх військових і військову техніку. Це була 80-та аеромобільна бригада, десантники. Почали у них розпитувати: що, чому, навіщо? А вони мовчать. Про те, що відбувалося на той час в Луганську, ми знали, але що це може призвести до війни, — не розуміли, не могли уявити, що таке можливе. Але коли військові перекрили малу дорогу з села, почали облаштовувати блокпост, ми зрозуміли, що справа серйозна, і наше село має якесь стратегічне значення. Військові нас заспокоювали: ми будемо вас охороняти. А від кого охороняти? У мене одні бабусі і дідусі залишилися, працездатного населення майже немає. Люди запитують: що робити? Але ми, як влада, й самі нічого не могли зрозуміти. Сподівалися, що все швидко вирішиться. Простояли вони у нас рівно три тижні, потім їх відправили далі. Назад вони поверталися через моє рідне село Веселу Тарасівку Лутугинського району. Пізніше родичі розповідали, як наші військові просувалися територією області, орієнтуючись по старих мапах. На них були позначені дороги, яких насправді не було, і через це люди, техніка опинялись на відкритій місцевості, де їх бойовики просто знищували. Це був якийсь жах!

На згадку про ті часи п’ятирічної давності у Співаківці залишилися окопи, блокпост і... боєприпаси. Військові хоч і прибрали після себе, але дещо зосталося. Тривалий час рибалки і хлопчаки зносили до сільради знайдені пачки патронів чи снаряди, які діставали з річки або знаходили під кущем.

— Найбільш «урожайними» у цьому плані виявилися 2017—2018 роки. Рибалки як підуть ловити рибу, так щось з боєприпасів і знайдуть. Телефонують мені, а я викликаю фахівців ДСНС. Не обов’язково це цілісні снаряди. Були і в розібраному вигляді: порох в одному пакеті, а зарядний пристрій — в іншому, — розповідає Галина. — Я викликала саперів, вони розміновували окремі місця, території, та через деякий час «сюрпризи» війни лякали нас в іншому місці. Звідки воно береться?

Розуміючи, яку велику загрозу несуть такі знахідки, серед населення села і особливо серед підлітків, проводять профілактичну роботу з мінної безпеки. Для цього запрошують військових тієї ж 80-ї аеромобільної бригади. Показують на макетах види вибухових пристроїв, розповідають, що треба робити, коли вони попадаються під руку. Оскільки поблизу села розташований військовий полігон, то роботу з населенням щодо безпеки доводиться вести постійно. Виїзди сільгоспвиробників у поле також погоджуються. Все, що люди знаходять і приносять у сільраду, передають ДСНС.

— Найбільш неспокійна категорія, яка становить групу ризику, це, звичайно, школярі. Незважаючи на постійну профілактичну роботу з ними, хлопці все одно лізуть туди, де небезпечно. Більшу частину боєприпасів знаходять саме вони, — каже Галина і додає: — І я не знаю, який сюрприз принесе додому мій син наступного разу.

Луганська область.