Про листоношу Костопільського відділення поштового зв’язку Ірину Аполлінаріївну Калюш (на знімку) написала мешканка Костополя Галина Яківна Кошелєва:

— Нашу дільницю обслуговує листоноша Ірина Калюш. Ми дуже задоволені її роботою, чемним ставленням до людей. Знаємо, що професія листоноші у наш час не високооплачувана, однак ніколи не чули від неї нарікань — це не впливає на якість її роботи. Мої сусіди-пенсіонери завжди чекають її, бо Ірина добрим словом підтримає їх, принесе замовлені ними товари.

Приємно читати такі рядки. Схоже, і в поштовій галузі працюють люди, віддані своїй справі. З цим погоджується і начальник Костопільського ВПЗ Валентина Савчук:

— Справді, Ірина Калюш — серед кращих листонош у нашому місті. Вона обслуговує центр Костополя — загалом 1100 дворів, квартир, а також організації. Ніколи не було скарг на її роботу, хоча люди нині вибагливі і до роботи поштовиків. Ірина не лише своєчасно доставляє періодику, поштові відправлення, пенсії, а й оформляє передплату, продає товари, поштові знаки, які замовляють люди. Вона ставиться до цього з розумінням, каже, що «зарплату потрібно заробляти».

— А ще Ірина — надійна в роботі, товариська, при потребі може, крім свого, обслужити людей і на інших доставочних дільницях, — продовжує Валентина Савчук. — Бо листонош нині не вистачає.

Справді, через невисокі зарплати дехто розраховується та їде на заробітки за кордон, де за кілька місяців може заробити те, що на пошті не заробить за рік. Фактично на пошті працюють щиро віддані їй люди. До таких належить і Ірина Калюш.

— Листоношею працюю тринадцять років, — розповідає Ірина. — Поки що не думала змінити професію. Мені подобається бути серед людей, працювати для них, спілкуватися з ними. Щодо зарплати, то гроші ніколи і нікому не бувають зайвими. Але їх потрібно заробляти. Виконаєш завдання, отримаєш премію. Треба тільки старатися, бо під лежачий камінь вода не тече.

Щоправда, зізнається, що основним «годувальником» сім’ї є чоловік Микола Іванович, який зараз на заробітках у Польщі. Бо подружжя виховує трьох дітей: 17-річний Влад здобуває професію газоелектрозварника, 15-річний Максим — механіка у Квасилівському професійно-технічному училищі, а найменша Софійка — другокласниця. Діти ростуть, їх потрібно одягати, годувати, тому й подався глава сім’ї на заробітки. Хоча кожна українська сім’я мріє про те, щоб можна було гідно заробляти і у своїй країні. Адже діти скучають за татком.