Дмитро Мельник п’ятдесят шість років учителював у скромній сільській школі Глібова. Діти виростали, приводили в клас своїх дітей, потім онуків, дехто — правнуків. А він знову і знову розпочинав урок.

Узимку Дмитро Іванович зустрічав столітній ювілей. Відомого земляка, заслуженого вчителя України, ветерана, щирого патріота вітав не тільки Нетішин, де він жив останні три десятиліття, а й друзі, колеги, знайомі з усієї Хмельниччини та учні — з усієї України.

Після війни він викладав одразу історію, географію і навіть іноземну. Вчителів у сільських школах не вистачало, от і доводилось бути універсалами. Розповідав не тільки про написане в підручниках, а й про те, що пережив сам. Його «історії з історії» запам’ятовувались назавжди.

Свою науку він і сам розпочав у сільській школі на Вінниччині. Хлопчину так захопили літери, що до того, як піти у перший клас, вивчив напам’ять увесь буквар.

У старші класи ходив до сусідніх сіл. Важкою була та дорога до знань. У роки Голодомору його рідна Паланка дуже постраждала. Тож поки йшов до школи, щодня бачив десятки односельців, дітей та дорослих, які за ніч померли від голоду. Якось почув про те, що його однокласника вбила мати, а потім розрубала тіло і кинула готуватись у казан.

Уже у дорослому віці Дмитро не раз дивувався: як вдалося їхній родині пройти через це пекло? Батьки та четверо дітей залишились живими. Гадають, тільки завдяки тому, що зуміли закопати в лісі пару мішків зерна...

У 1935-му юнак вступив до Харківського педагогічного інституту на історичний факультет. Голод не вбив у ньому віру, любов і мрію навчати дітей. Тож за три роки ще зовсім юний дипломований педагог пішов учителювати у Глібів, що у Новоушицькому районі на Хмельниччині. В тамтешній школі і пропрацював більш як півстоліття.

Щоправда, була у його вчительській біографії майже восьмирічна перерва. Це тоді, коли був призваний на строкову службу. Не встиг відслужити, як почалась Друга світова, яку пройшов від початку до кінця. Після її закінчення перед лейтенантом могла відкритись непогана військова кар’єра. Але Дмитро не бачив себе ніким іншим, окрім учителя. Тож повернувся у Глібів одразу після демобілізації.

Після того вже ніколи не залишав школу, котра стала йому рідною. Хіба що на короткий термін, коли вирішив здобути ще одну освіту у столичному інституті іноземних мов. 

— Для мене уроки німецької від Дмитра Івановича стали стартом на великому педагогічному та науковому шляху, — згадував доктор наук із державного управління, професор Петро Надолішній. — Потім опанував ще п’ять мов, сам став викладачем у вищій школі, займався наукою, але ніколи не забував того, чого навчав педагог — чого б не досягнув у житті, бути рівним у спілкуванні і з повагою ставитися до кожного.

Це правило успішно використали у житті десятки учнів Мельника, котрі згодом і самі стали вчителями. Самого Дмитра Івановича свого часу визнали рекордсменом із підготовки майбутніх викладачів німецької мови.

Сотні дітей він навчив різних предметів, а головне — правди історії. Та й як могло бути інакше, коли за своє життя сам пройшов через три Голодомори. Був учасником і свідком трьох війн — фінської, Другої світової і сучасної, котра триває досі. Останню інакше як загарбницькою війною з боку Росії Дмитро Іванович не називав. І завжди говорив про це новому поколінню українців, закликав любити і цінувати Батьківщину. Після того як залишив свою школу, переїхав до доньки у Нетішин. Уже не викладав, проте дороги до школи все одно не забував. Його часто запрошували на зустрічі, і він ніколи не відмовлявся, — розповідав, як жив, що бачив, як прожив разом із країною складну історію, і якими шляхами має піти нове покоління.

А ще останнім часом у Дмитра Мельника дедалі частіше почали запитувати: як зберегти ясний жвавий розум і цікавість до життя навіть у такому поважному віці?  Радив вести здоровий спосіб життя, а головне — зберігати любов до людей, оптимізм і глибоку віру.

Разом з учнями столітній учитель хотів зустріти і цей навчальний рік. Не судилося. За кілька тижнів до його початку Дмитра Івановича не стало. Та хіба йдуть із нашого життя такі Вчителі? Згадуючи свою маленьку, але таку рідну сільську школу, сотні її випускників переповідатимуть його історії своїм дітям і онукам.

Фото з сімейного архіву Дмитра Мельника.