Сашко повернувся додому на двадцять днів раніше, ніж його чекали рідні. Серед ночі. Теплої, моторошно тихої і страшної липневої ночі. Його везли додому разом із побратимом Романом, якого він ціною власного життя намагався врятувати від ворожих куль. 19 липня 2019 року снайпери російських найманців убили обох — корсунця Олександра Бардалима та Романа Джерелейка із Хмельниччини.

Родині Олександра досі ввижається, що пережите у липні — то жахливий сон, той, що удосвіта розсіюється разом із ранковим туманом. Досі у скорботі побратими з 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, у складі якої захищав Батьківщину уродженець Корсуня-Шевченківського. На війні Олександр був з 2015 року. І залишалося менш як місяць до дати його повернення додому — до матері Євдокії Минівни, дружини Людмили, сестри Наталії та найдорожчої кровинки — шестирічного синочка Дениса.

...Наступного року Денис піде до школи. Сашко мріяв повести сина за руку до першого класу. А ще він так хотів, окрім сина, мати ще й донечку. Як сам казав, «дівчинку з рожевими бантиками»... Нездійснені мрії, похоронені війною... Тією війною, яку нині дехто з телеекранів називає «незрозумілою», але яку старшина Бардалим дуже добре розумів, і не міг залишити побратимів та відвойовану ціною крові землю, щороку подовжуючи контракт.

— Він був військовим за складом свого характеру й за покликом серця, — розповідає, ледь тамуючи сльози, сестра Сашка Наталія Новак. — Він свідомо зробив свій вибір — боронити Україну від ворогів та захищати свою сім’ю. Він не міг не бути на фронті. Мав загострене почуття справедливості, високий рівень відповідальності за покладені на нього обов’язки та за кожного зі своїх бійців.

Старшина за званням, він фактично був офіцером. Мав у підпорядкуванні людей, турбувався, переживав за них, як за рідних братів, адже тримали оборону в найгарячіших точках. Так, порятунок Романа Джерелейка був вчинком не спонтанно-емоційним.

Якби Сашко цієї спроби не зробив, кажуть його рідні, він би просто не зміг з цим далі жити. Ще до війни, коли проходив строкову військову службу у легендарній «Десні», мав авторитет сильного і чесного лідера, був зразком зібраності та самоорганізованості. Здавалось би, все міг тримати на контролі. Та коли після завершення служби повернувся додому, не зміг відвернути невідворотне — помер після важкої хвороби його батько. Втрата дорогої людини зробила Олександра ще мужнішим, стійкішим, відповідальнішим.

— Я старша від Сашка на дванадцять років, — розповідає сестра Наталія Володимирівна. — У дитинстві він завжди ходив за мною хвостиком. Уся наша родина дуже пишалися тим, що народився хлопчик, продовжувач роду. Сашком брата назвала я. Він був для мене немов частинка мене самої... Оскільки батьки були дуже зайняті — мама працювала медсестрою в лікарні, тато — директором кіномережі, то на мене було покладено обов’язки такі самі, як і на маму. Втім, мене це не обтяжувало. Адже я дуже любила свого доброго малого братика.

Хлопчик, пригадували рідні, днями просиджував у батьковому гаражі. Там його цікавило все. Навчаючись у початкових класах Корсунь-Шевченківської школи, був круглим відмінником. Далі більше часу й уваги зосереджував на техніці. Попри свою рухливість та непосидючість, у свої чотирнадцять до гвинтика розібрав батьків мотоцикл, а потім знову склав. Вивчав новинки радіотехніки, відвідував станцію юних техніків, де паяв-складав-конструював. Їздив на різні конкурси, звідки ніколи не повертався без відзнак. Його енергійність дивовижно поєднувалась із виваженістю та старанністю, коли займався улюбленою справою. Товариський, компанійський, Сашко завжди цінував справжню чоловічу дружбу. І ніколи не мав труднощів у спілкуванні з педагогами й однокласниками. Любив першу вчительку Лідію Іванівну, поважав Ніну Афанасіївну — вчительку групи подовженого дня. А після дев’ятого класу вступив до ліцею у Гарбузині, що під Корсунем-Шевченківським. Звісно ж, на спеціальність водія, адже сам кермував ледь не змалку, та й до техніки мав вроджений хист. І коли скінчилося дитинство й почалося доросле життя, Олександр залишився, як і той симпатичний маленький Сашко, спокійним та неконфліктним, але водночас зосередженим і цілеспрямованим, коли поринав у справу, якою горів. І так уже склалося, що його «запалила» військова служба. Справа справжніх чоловіків.

Армія подобалась Олександрові. У роду Бардалимів усі до єдиного чоловіки служили. До того ж дід Сашка пройшов фронти Другої світової, двоюрідний брат по материній лінії — досі в ООС. Після строкової служби Олександр пішов працювати в столичну охоронну фірму, далі — у Харків, де був начальником охорони на великому заводі. Як завжди, дисциплінований, зібраний і легкий у спілкуванні, умів налагодити власний робочий ритм та знайти спільну мову з людьми. У 2007 році одружився із дівчиною Людою із Городищенського району, разом із якою навчалися у ліцеї.

— Жили ми з Сашком душа в душу, — ділиться Людмила Бардалим. — Не пригадую, щоб коли-небудь посварилися. Він настільки добрий, чуйний, люблячий. Уміє поставити себе на місце іншого, зрозуміти, поспівчувати, допомогти. З таким, як він, завжди надійно та затишно. Сашко чудово готує, любить здивувати сюрпризом...

Жінка розповідає далі, не помічаючи, що майже не вживає минулого часу. Для неї Сашко живий. Вона, зізнається, досі чекає, що знову пролунає телефонний дзвінок і рідний голос Сашка промовить у слухавку: «Не хвилюйся, все буде добре!». Сашко для сім’ї був настільки сильною опорою, що її, вірила дружина, ніхто й ніколи не зрушить. Адже був двічі пораненим, потрапляв у «розстрільні» ситуації й завжди виходив із них переможцем. Жартував, що у нього є «охоронці». Якось поблизу позицій підібрав двох бездомних змучених котиків, виходив, вилікував їх, піклувався, щоб не були голодними. Хоч самому доводилося ковтати пігулки. У Сашка була алергія на котячу шерсть. Зате тваринки були справжньою розрадою для бійців роти. Адже кожному нагадували про тепло рідного дому.

Коли командир роти зателефонував Людмилі й сповістив трагічну звістку, вона не повірила почутому. Так, як тепер не хоче вірити, що тато більше не повернеться додому, малий Дениско.

Сестра Наталія пригадує: «Якраз напередодні загибелі брата у мене був ювілей. Та мені зовсім не хотілось святкувати. Був такий настрій, наче мене хтось образив. Плакала, камінь на серці. Прийшла Люда із Дениском, трохи розрадили. Пізно ввечері й Сашко зателефонував, каже: «Я не забув про твоє свято, але раніше не міг привітати...». А того дня їхні позиції ворог цілий день поливав вогнем, усі машини погоріли... Ми довго говорили, і Сашко сказав: «Як приїду додому — буду у Виграєві рибу ловити. Вимкну телефон і просто дивитимусь на воду». Я йому відповіла: «Ти дуже втомився, братику». А він каже: «Так. Я стомився. Хочу сина зібрати у школу, відпочити. Поїду з сім’єю у Львів до побратима. Погуляємо містом. Неспішно, разом...»

— Не судилося моєму братові здійснити свої мрії, — завершує розповідь Наталія Володимирівна. — Він не повів до першого класу сина, однак зробив усе, аби інші батьки провели своїх дітей до школи. У спокої, під тихим небом, незатьмареним сонцем.

Виросте син Сашка й усвідомить, що його тато — герой, який віддав життя за рідну землю, за мирне майбутнє дітей. У нашій родині, у наших серцях завжди житиме світлий образ Сашка. Сподіваюся, що його жертовність, подвиг його бойових побратимів ніколи не забуде Україна...

Олена МАРЧИК,  Лідія ЛІСОВА.

Фото з архіву Людмили Бардалим.