Ім’я українського мецената, дослідника, журналіста та громадського діяча кінця ХІХ — початку ХХ століття Федора Матушевського (на знімку) відоме здебільшого вузькому колу фахівців. Та земляки, творча інтелігенція Черкащини, свято шанують постать творця і добродійника української преси.

Федір Матушевський народився 1869 року в місті Сміла у священицькій родині. Нещодавно в метричних книгах тутешньої Свято-Покровської церкви знайдено записи, які вказують, що в ній у XIX столітті прислуговував паламарем батько Федора Матушевського Павло Матушевський.

Про це та про широку просвітницьку, правничу, громадську діяльність земляка говорили на вечорі, присвяченому Федору Матушевському, черкаські науковці: професор, голова Черкаського обласного осередку Національної спілки письменників України Володимир Поліщук, доктор історичних наук Віталій Масненко, кандидат історичних наук Сергій Шамара, шевченкознавець, завідувач відділу Шевченківського національного заповідника в Каневі Раїса Танана. Цікавим був виступ місцевої журналістки Юлії Харченко. Представник молодшого покоління, гімназистка Карина Данилович представила присутнім власний відеофільм про видатного земляка.

2019-й можна назвати роком Федора Матушевського. Бо цьогоріч — і 150 літ від дня його народження, і 100 літ від дня смерті. Народився він 20 червня 1869 року, як уже мовилося, у Смілі, а помер 21 жовтня 1919-го в Греції, в Афінах. Крім того, виповнюється 145 років від дня народження його дружини Віри Олександрівни й 75 літ від дня її трагічної загибелі. Символічно, що ці ювілеї збіглися з 205-річчям Тараса Шевченка, якого глибоко шанували Федір Павлович та його дружина.

Творчості та життю Кобзаря Матушевський присвятив 13 праць. Не дивно, що на сторінках «Книги вражень» у першому народному музеї «Тарасова світлиця», заснованому 1884 року довголітнім охоронцем Шевченкової могили, педагогом, журналістом Василем Гнилосировим за сприяння старогромадівців (членів організації української інтелігенції в Києві, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю), є не один запис, зроблений Матушевським. Для таких записів Гнилосиров ще 1893 року замовив спеціальну книгу. Та лише 1897-го царська влада дозволила робити у ній записи. 5 червня того року першим свої враження записав композитор Микола Лисенко. А другий запис було зроблено 6 червня. І то були слова Федора Матушевського. «Поклонилися прахові генія України!» — написав він, бо був на могилі не сам, а з Андрієм Яковлєвим і Вірою Олійник. Про це на зустрічі в Смілі повідомила шевченко-знавець Раїса Танана.

Ще цікавий факт: 1898-го до 100-річчя виходу «Енеїди» Івана Котляревського Федір Матушевський у співпраці із Сергієм Єфремовим і Василем Доманицьким видав альманах української поезії «Вік». З цього видання постало видавництво «Вік», перші книжки якого друкувалися в Черкасах. Воно проіснувало до 1918 року і видало 140 книжок.

На початку XX століття Федір Матушевський працював редактором першої щоденної української газети Наддніпрянської України «Громадська думка», згодом — «Рада», був, по суті, родоначальником журналістики в центральній Україні. На той час остаточно виробленого українського правопису ще не було, як і остаточно сформованої літературної мови. Матушевський доклав багато зусиль до її творення. Недарма Євген Чикаленко назвав його першим жертовником української преси. І це не перебільшення. Адже що таке щоденна газета знає лише той, хто в такій працював. Підготувати кожного дня свіже число — то надзвичайно напружена праця. Уявляємо, як непросто було робити щоденну газету, коли не було навіть нормального телефонного зв’язку. А Матушевський не лише редагував газету, він встигав ще й сам писати в ній матеріали під різними псевдонімами. А його наукова творча спадщина налічує понад 420 публіцистичних, науково-популярних та літературознавчих праць!

Як бачимо, Федір Матушевський входив у тісне коло відомих українських громадських діячів, істориків, журналістів, видавців, письменників, композиторів, котрі на рубежі XIX—XX століть вагомо прислужилися українському національному відродженню.

Це Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, Микола Лисенко, Василь Доманицький, Олександр Лотоцький, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко...

Перша його освіта — духовна. Другу, правничу, він здобув у Дерптському університеті (нині Тарту, Естонія). Був висококваліфікованим юристом, що допомагало не лише в роботі редактора, а й у пошуку коштів на видання газети. Він прекрасно розумів, що на «голому» патріотизмі, ентузіазмі і жертовності України не збудуєш. Тому вивчав економіку, право, підтримував український кооперативний рух.

Матушевський не цурався рутинної роботи, яку треба було робити вже, а не мріяти про майбутні великі справи. У розпал Першої світової війни він покинув лікарню і пішов рятувати полонених російською армією галичан. А ще — плідно працював над захистом прав національних меншин... Як казали сучасники — він був усюди. Зокрема, й серед перших українських легальних політиків.

У 1904 році з’являється Українська демократична партія, що мала чітку національну позицію. Серед її засновників — Федір Матушевський. Згодом він діяч Товариства українських поступовців, голова організованого Миколою Лисенком клубу «Родина», з якого навесні 1917 року постала Українська Центральна Рада. Матушевський став членом Центральної Ради, а в січні 1919-го — послом УНР у Греції. Там прагнув представити світові правду про відчайдушну боротьбу України за незалежність. Разом з Модестом Левицьким, радником української місії, видавав грецькою мовою «Грецько-українське рев’ю», зустрічався з найвищими ієрархами грецької православної церкви з питань надання українському православ’ю автокефалії... Зрештою, серце Федора Павловича не витримало цілодобової напруженої праці. Поховали його в Афінах.

Трагічною була доля його рідних у СРСР. З ним до Греції виїхав лише старший син Юрій. Середній син Борис був ув’язнений разом із Сергієм Єфремовим, митрополитом Української автокефальної церкви Миколою Борецьким. Найменший, Василь Матушевський, загинув на засланні в Тайшеті 1943-го. Дружина Віра Олександрівна, заарештована 1937 року, загинула в концтаборі в Потьмі, що в Мордовії, 1944-го.

Сьогодні Україна переживає ті самі потрясіння, що й у період революції 1917—1921 років. Якщо так і не засвоїмо уроків історії, матимемо гіркі наслідки. Тому для нас таким важливим є досвід державників, які творили самостійну Україну сто літ тому.

Три роки тому на честь Федора Матушевського в Смілі перейменували вулицю Маяковського. Це добре. Та ще важливіше, щоб сміляни знали про його життя і боротьбу за незалежність, як і про життя та боротьбу інших своїх земляків тих часів. Тому віриться, що подібна зустріч буде не останньою.

А в Смілі вирішили добиватися запровадження Черкаської обласної журналістської премії імені Федора Матушевського. У планах також видання збірника його праць.

— Сто років тому ми не змогли відродити державу, але встигли покласти міцний підмурівок відродження нації, — говорив на зустрічі професор Віталій Масненко. — У цьому велика заслуга Федора Матушевського. Він і зараз будить українців у своєму місті, по всій країні, виконує розпочату ще тоді місію. Завдяки йому ми зміцнюємо свою національну гідність, усвідомлюємо історичну відповідальність, утверджуємося як нація.

Фото з відкритих джерел.