«Народився 10 березня 1946 року в багатодітній сім’ї (10 дітей!) селянина Григорія Лук’яновича та Марії Лук’янівни Винників. Дитинство в повоєнні роки було нелегким. Та й яке то дитинство?.. Уже в п’ять років мене змусили пасти колгоспні коні. О п’ятій ранку разом із сонечком мене будили батьки, і я, нашвидкуруч убравшись у перелатаний одяг, випивши склянку молока та вхопивши у торбинку окрайця хліба з цибулею та кавалком сиру, йшов на вигін. Тато спутає мені коні, а я пильную їх цілий день.

Бродив уздовж полів та обабіч доріг босоніж, наражаючись на небезпеку від укусів змій. Не раз сильно перевтомлювався. Але відповідав за лошат головою, тому, на сувору вимогу батька, мусив пильнувати за ними добре.

Потім учився у школі. Та лише до сьомого класу, бо мати скалічила руку, і я, замість неї, пішов у радгосп на роботу. Працював тяжко у полі, нарощував криваві мозолі, гнув спину «на комуністичну партію і родіну» за копійки...

Одного разу, пригадую, спозаранку матуся готували нам — десятьом дітям та двом дорослим — їжу на кухні. Майже доварювала, як у хату раптом нагодився бригадир із криком: «А ти чому ще досі не на полі?!» Мати виправдовувалася, що ще от хвильку, вже доварить і рушає. Сердитий бузувір ухопив відро з водою та й плюхнув у дверцята кухні, загасивши багаття й накуривши диму. Так і залишилися всі того дня голодними...

Потім забрали мене до армії на три з половиною роки. Служив у морській авіації в «учебці» в Піонерському Калінінградської області. Не відаю, як, але військове начальство дізналося про те, що брат мого батька Федір проживав у Чехословаччині (втік від совєцької власті), і мене, як неблагонадійного, не допустили до підводних кораблів. Тоді мені, молодому відчайдусі-матросу, було прикро. Та минув час, і я навіть зрадів тому! Адже тодішні випробовування на атомних підводних човнах вилізли боком моїм товаришам по службі. Вони заробили собі важкі недуги...

Після армії закінчив вечірню школу в Славському та оформився водієм на пошту. Життя тривало. Мусив допомагати великій родині. В ті часи я часто стикався з відкритою зневагою від прибулого в селище «начальства». Нас, горян, вважали за людей нижчої проби. Однак доводилося терпіти, аби мати змогу вижити.

Приємним моментом у житті була молодеча пора кохання. Тоді я забув про всі біди та проблеми... Познайомився з вродливою, прудкою горянкою — Любою Косилович з Погара. Покохали один одного щиро і взаємно. А згодом і побралися. Спільно народили та виховали чотирьох діточок — синів Ігоря та Андрія і донечок Людмилу та Наталю.

У пошуку трішки вищого заробітку перейшов працювати до Славського лісгоспу. Згодом — у місцевий комунгосп. Разом із дружиною зводили хату. Важко було в ті часи з будматеріалом, але вишукували, і таки обзавелися власним житлом.

Змінював роботу часто, бо стикався з несправедливістю та порушенням громадянських прав. Та й заробіток був замалий, а сім’я потребувала коштів. Ставили на ноги діточок. Дали їм можливість здобути освіту — і нарешті видихнули спокійно. Тепер діти створили власні родини і тішать нас, батьків, своїми здобутками та щебетливими внуками. Завершив свій труд у Славській селищній раді землевпорядником.

У вільний від роботи час я багато читав, особливо мене вабили історичні документи і книги. Зокрема, прискіпливо прочитав книжку Григорія Дем’яна «Сколівщина». Не міг відірватися цілу ніч. Перед очима проходили страшні картини відчайдушних боїв вояків УПА з енкавеесниками, жахливих нелюдських знущань над українцями, тортур над гідними синами й дочками рідної землі. Полуда спадала з очей. Саме тут я знайшов відповіді на те, чому тривалий час батьки та діди замовчували справжню суть радянських визволителів-сатрапів.

Почав докладніше вивчати історію УПА на теренах Славщини. Одного разу якось несподівано для себе зрифмував назрілу думку. Згодом мені легше стало формулювати накипіле у віршах. У поетичних рядках мені вдалося описати історію створення нашого краю, те, як жили наші люди під гнітом польської влади, Австро-Угорської імперії, за совєтів... Отак з’явилася історія про боротьбу з московськими окупантами вояків УПА на Славщині. Посилався на історичні джерела, розповіді очевидців тих подій.

Вдалося навіть видати поетичну трилогію «Доля карпатського краю». Не полишаю творчої праці, бо є про що писати».

...Я ознайомилася зі змістом названих книг і була вражена зібраним історичним матеріалом, детальним описом тодішніх подій, жахливими фактами наруги карателів НКВС над вояками УПА, повстанцями і простими бойками, які сповідували національні традиції та релігійні устої.

Варто сказати, що пан Сидір одним із перших не побоявся протистояти радянській владі у 1990 роках. Він спонукав до активності та рішучих політичних дій місцевих селян. Вступив до лав Руху в Стрию, а у Славському ініціював створення селищного осередку. Збирав підписи за реєстрацію осередку партії «Рух за перебудову». Люди боялися, але відчайдухи таки знайшлися. Організація почала діяти у 1991 році під керівництвом Володимира Лукича, заступником голови став Винник. На той час на будівлі селищної ради вже гордо майорів український національний стяг.

Також Сидір Винник доклав багато зусиль до належного вшанування, розкопок та будівництва Меморіалу «Млака», проведення ряду патріотичних заходів на пошану героїв визвольних змагань. Правда восторжествувала. У пана Винника вона вилилися поетичними рядками у хвилюючі й правдиві історичні книжки.

А нині Сидір Григорович радіє, що в районі створено історико-краєзнавчий музей. Він подарував закладу не лише свої книжки, а й старовинну «Читанку» (Для вищих кляс уселюдних шкіл), яка вийшла у Львівському видавництві 1937 року. В ній надруковано короткі вірші та повісті українських поетів і письменників. На цих авторах зростали цілі покоління істинних патріотів, котрі виборювали нам Свободу. І Виннику не байдуже, якими виростуть наші діти та що ми їм залишимо у спадок.

Сколе Львівської області.

Фото автора.