Пригадався мені Святвечір 1980 року. Зустрічати його довелося у селі Чугуєвка Приморського краю Росії. За тих часів там у кожному селі стояв гарнізон — коли не з військовою частиною, то хоча б з «точкою» протиповітряної оборони (ППО). Чугуєвка була особливим місцем. І за кількістю військ, і за числом багатоповерхівок.
Ставлення до армійців було не дуже гарним через їхні витівки. «Самовольщики» пиячили, в бійки встрявали, та й «господа офицеры» не дуже від них відставали.
В цьому краю шофери в дорозі пасажирів не брали. Цивільних — тому що боялися «зеків». Бо всі навколишні «ударні комсомольські будови» являли собою огороджені в три ряди дроту зони. Щодо військових, то їх ігнорували через зазначені вище причини. Бувало, що півдня можна було стояти, поки хтось змилується.
4 січня у наш радіотехнічний батальйон, що забезпечував польоти винищувального-авіаційного полку, нагрянула комісія. Цього разу вона не шукала недоліки, а допомагала їх усувати, і не погрожувала нарахуваннями «третини окладу» офіцерам, а лише закликала потерпіти. Бо 27 грудня 1979 року (точніше, ще 25-го) до Афганістану ввели радянські війська. У світі це спричинило загострення міжнародної ситуації.
У високих штабах раптом зрозуміли, що армійська техніка застаріла, особливо радіотехнічні системи ППО. «Треба потерпіти до року 1984—1985-го, коли надійдуть нові, сучасніші, зразки техніки... Це вимагає від вас повної мобілізації всіх сил...».
І ось у неділю, 6 січня, на тридцятиградусному морозі, по коліна в снігу, офіцери батальйону та й «технарі» з комісії, що приїхала з управління радіотехнічної бригади, вирішили перевірити і підігнати всі параметри локаторів. Все це — перед навчаннями, що поспіхом були заплановані у відповідь «на козни международного империализма». Все ж сподівались, що до обіду щось помайструємо, а далі всіх відпустять додому.
Однак десь за годину сталася НП. Коли ми визирнули з технічного причепа — своєрідного штабу радіолокаційного комплексу із 22 транспортних одиниць, то побачили, що внизу — із відкритих дверей одного з дизельних причепів — з’явилися язики полум’я і повалив густий дим. Кинулися гасити. Вуглекислотні вогнегасники лише пшикали на морозі. Всім, що було під рукою, вогонь загасили. Але генератори відновленню не підлягали...
Зрозуміло, що розпочинати навчання без резерву було б злочином. Бо чугуєвський полк — єдиний на все Примор’я — був оснащений літаками МІГ-25, найшвидкіснішими у радянських ВПС (саме з Чугуєвки 1976 року втік на МІГу до японців Віктор Бєлєнко). Зважаючи на все, посилати людину у політ на швидкості 3000 км на годину без радіолокаційного забезпечення ніхто б не став. Отже, ми не підемо «додому», поки чогось не підготуємо взамін.
Зв’язку ні мобільного, ні навіть телефонного теж не було, а моя молода дружина пообіцяла зустріти Святвечір (ми ще тоді всі погано розумілися у святах) смачними пиріжками. «Ти ж там не затримуйся», — кинула вона мені, коли я вилітав у двері, щоб не спізнитися зранку на службу. І ось тобі такі пиріжки...
Спасибі командуванню, було швидко знайдено в найближчих підрозділах і привезено запчастини, тож шанси врятувати ситуацію таки були. Час минав, а вечірній автомобіль із сопки на Чугуєвку відходив о 18:45. І «хто не встиг — той запізнився». До 20:00 агрегат таки заторохтів. Щоправда, бажаючих вирушити додому не знайшлося. А я ж обіцяв дружині... Й авантюрно рушив у 14-кілометрову путь.
Мабуть, Бог мені допомагав, бо якийсь пізній лісовоз таки зупинився і підкинув мене на три кілометри. Потім, пройшовши ще сім і приморозивши щоки, я натрапив на нову удачу. Бо знову — чого в Примор’ї за всю мою 10-річну службу траплялося два-три рази, мене підвезли ще кілька кілометрів легковиком. А далі залишок шляху вже добрів пішки.
Коли прийшов додому, до Різдва лишалася година. Чи коштував я ті пиріжки, не пам’ятаю — упав спати. А о шостій ранку заревіла сирена, і почалися навчання...
***
Добре пам’ятаю, як радів, коли тоді, у 1980-му, народився мій син. А ще я того року втратив двох друзів. На точках тієї само радіотехнічної бригади вони загинули десь через нехлюйство медиків, а десь через байдужість оточуючих. А десь з травня з Афгану масово пішли гроби. До речі, коли офіцери батальйону в лютому майже повним складом написали рапорти на переведення на службу до Афганістану, з нами приїхав розбиратися заступник командира бригади: «Від труднощів хочете втекти — не вийде!»
А ще ми тоді були молодими. І все нам ще подобалося. Безлад і недофінансування здавалися лише «тяготами военной службы». Перші «квіточки» розпаду системи, початки корупції (данина рибою, медом, лимонником і женьшенем) вважалися ознакою ділового підходу до справи. А бездушність у формі базікання про турботу за людей — не відвертим лицемірством, а лише життєвими обставинами.
Фото з архіву автора.
