До 105-х роковин смерті
Нікому досі не відомо, чому саме так, а не інакше складається доля людини. Хтось вірить у волю Всевишнього, хтось — у випадковий збіг численних обставин.
Життєвий шлях відомого українського археолога-самоука чеського походження Вікентія (Чеслава) Хвойки (1850—1914) скидався на неймовірне хитросплетіння одного й другого.
Народився Хвойка у шляхетній родині, здобув освіту (комерційне училище) в Чехії. Перебуваючи в Празі, захопився давньою історією та старожитностями, вивчав поширені європейські мови. Все йшло доволі позитивно. Однак раптом доля робить різкий кульбіт, і Вікентій у віці 27 років (подейкували, що з особистих мотивів) переїздить до Києва. Нікому не відомий на той час, він спочатку викладав німецьку мову і малювання, а згодом зайнявся агротехнічною справою з вирощування нових сортів проса і хмелю. Результати праці були доволі успішними. Здавалося, Хвойка знайшов своє місце в житті. Аж раптом стався прикрий і водночас визначальний отой-таки «випадок», який докорінно змінив його подальше життя. Що ж сталося? Неподалік Києва вщент вигоріла лабораторія, де молодий науковець проводив свої досліди. У вогні згоріли всі його записи, аналізи, креслення і навіть здобуті медалі. Розпачу не було меж. Та несподівано на згарищі у землі дослідник помітив рештки скляних різнокольорових браслетів. Знову випадок? Через безгрошів’я Вікентій вирішив продати знахідки. Київські знавці старожитностей пояснили, що такі браслети носили жінки часів Київської Русі. Це миттєво роз’ятрило в душі Хвойки його давнє захоплення історією й археологією. Тож 43-річний Вікентій Хвойка вирішує поставити крапку на агрономії і присвятити себе улюбленій археології.
Із 1893-го до 1914 року Хвойка дослідив археологічні пам’ятки майже всіх епох історичного розвитку суспільства на території України. Його розкопки охоплюють території сучасних Київської, Черкаської, Полтавської, Сумської, Житомирської та Хмельницької областей.
Одним із численних археологічних відкриттів Хвойки було виявлення 1893 року в розрізі гори на Кирилівських висотах у Києві на глибині 19 м кісток мамонта, бивнів, наконечників списів, різців для кісток тощо. Професор Київського університету В. Антонович порадив досліднику продовжити пошуки й інших доказів перебування тут давніх людей. І ці пошуки увінчалися успіхом. Було виявлено до 67 кістяків мамонтів, а ще й крем’яні вироби. Усе це було доказом Кирилівської палеолітичної стоянки, яка існувала майже 20 000 років тому.
Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що відкриття трипільської культури починалося з Києва, а саме з Кирилівської стоянки.
Оригінальний керамічний посуд із складними візерунками, глиняні статуетки людей і тварин, зброя з каменю і рогу — подібні знахідки археологам досі не траплялися. А 1895 року під час розкопок на Кирилівській вулиці при знятті верхнього шару гори, розташованої в садибі пана Зіваля, робітникам постійно траплялися товсті глиняні черепки. Розглядаючи один з них, Хвойка був здивований складом глини, а ще більше оригінальністю орнаменту на ньому. Різноманітні знахідки траплялися в приміщеннях, схожих на землянки. Спочатку дослідник вважав, що це примітивні житла. На території Фролівської гори до Кирилівського монастиря було відкрито понад 70 таких «землянок» із заглибленнями для вогнищ, до яких вели сходи. Стіни були плетені й мазані глиною. Саме тут було знайдено багато залишків кераміки, розписаної червоною і чорною фарбами. Як з’ясувалося пізніше, така кераміка є характерною для культури Трипілля. А згодом було доведено, що приміщення ці — не житла, а гончарні печі трипільців. Працюючи над своїми знахідками, Хвойка дійшов висновку, що представники такої культури мали жити й нижче по Дніпру. Тож почав натхненно вести пошуки в околицях селищ Трипілля (назва «трипільська культура» походить від назви саме цього села), Халеп’я, Верем’я та інших, сусідніх до них, де виявив залишки стародавніх селищ із численними рештками оригінально розписаного посуду та ще багато всіляких статуеток, стріл, списів тощо. Цим розкопкам Хвойка присвятив кілька років. Дослідження встановило, що знайдені артефакти належать до 4 тисячоліття до н. е. Це було відкриття світового рівня. Робота Хвойки і його помічників була справді подвижницькою, адже археологія — наука доволі витратна. Хвойчине захоплення нею трималося здебільшого на заможних київських меценатах — родинах Ханенків і Терещенків, з якими Вікентій Хвойка мав приязні стосунки. Тож усіляко намагався компенсувати їхні витрати знахідками, котрі потрапляли до приватних колекцій спонсорів.
Усі ці відкриття засвідчили, що археолог-самоук є справді талановитим дослідником, доводили, що ця людина здатна до самоудосконалення і професійного зростання. Справді, Хвойка постійно вчився, читав багато профільної літератури, наполегливо вивчав історію і територію Києва й області, території інших областей.
Згодом він відкрив ще кілька палеолітичних стоянок у Києві на урочищі Протасів Яр, у селі Селище на Черкащині та в інших місцях.
До численних знахідок дослідника належать також могильники двох археологічних культур — зарубинецької (ІІ ст. до н. е. — І ст. н. е.) та черняхівської (ІІІ—V ст. н. е.). Вони були відкриті на березі Дніпра біля села Зарубинці поблизу Канева та в селі Черняхів під Кагарликом і доводили значні впливи кельтської та провінційно-римської культур у глибині Південно-Східної Європи.
Цікавою знахідкою також є залишки фундаменту мурованого князівського палацу часів Київської Русі на Старокиївській горі неподалік Десятинної церкви. Тут було знайдено цеглу із зображенням тризуба і залишки ювелірних майстерень того часу. А ще пізніше — велику братську могилу жертв монголо-татарської навали 1240 року.
І це ще далеко не повний перелік Хвойчиних знахідок. Доки дозволяло здоров’я, дослідник щорічно в літній період відкривав до десяти нових археологічних пунктів. А за результатами своїх розкопок він написав десять наукових праць. Звісно, в деяких своїх висновках археолог-самоук міг помилятися і таки помилявся. Та хіба цим не грішать імениті професійні науковці? Власне, це природній процес. Дехто навіть вважає, що саме робота над помилками просуває науку вперед.
Приємно, що Вікентій Хвойка, хоч і був за національністю чехом, палко любив Київ, вважав його своєю другою батьківщиною. Він мріяв, щоб усе ним знайдене і напрацьоване залишилося саме тут, у Києві. На щастя, більшість колекцій, ним здобутих, таки зберігається в Національному музеї історії України. До речі, саме йому Хвойка присвятив майже 20 років свого життя.
Помер дослідник 2 листопада 1914 року, похований на Байковому цвинтарі. Кияни вшанували пам’ять вченого-археолога меморіальною дошкою на вул. Борисоглібській, 1, а на Подолі його іменем названо одну з вулиць.
У дні 105-ї річниці смерті Вікентія Хвойки ми знову згадуємо видатного дослідника, з вдячністю схиляємо голови перед його пам’яттю. Адже, якби Хвойка відкрив світові одну лише трипільську культуру, археолога вже можна було б назвати справді унікальним. А його праці, колекції, які він зібрав, його неймовірний азарт дослідника надихали і надихатимуть не одне покоління науковців на подальше вивчення нашої давньої, такої багатої і цікавої історії.
