На знімку: в Оріховецькій школі.
У великому, належним чином оснащеному закладі діти мають більше можливостей отримати якісну освіту. Все правильно. От тільки не можна стригти всіх під одну гребінку. Думка про те, що всі малі школи погані, є хибною.
Діти села Оріховець свою школу цінують, бо отримують від вчителів не лише знання, а й любов та повагу. Громадська організація «Ініціативи жінок» та колектив Оріховецького НВК багато років тісно співпрацюють. Учні шкіл, розташованих у сусідніх селах
Сквирського району на Київщині — Горобіївці та Оріховці, зустрічаються у спільних брейн-рингах, з’ясовують, хто краще грає у футбол, приїздять одне до одного в гості.
У жовтні мені випало побувати в гостях в Оріховецькому НВК. Гостини припали на день, коли країна вітала працівників освіти. Діставшись до НВК шкільним автобусом, який возить деяких учителів із міста Сквира та із села Шаліївка, а дітей із сусіднього села Каленна на навчання до Оріховця, першою зустріли директорку школи Галину Лисюк. Вона щодня о сьомій уже на роботі.
Спілкувалися у затишній учительській. Галина Іллівна запропонувала колективу взяти участь у казковій супергрі, яка дасть змогу дітям виявити свою кмітливість. Сценарій такий: «зловмисники» викрадуть усіх педагогів, а у школі залишаться лише учні та директорка. Потім діти вирушать їх шукати.
Найменших школярів може налякати відсутність «рідних» педагогів. Тому для учнів початкової школи визначили іншу програму — старшокласникам доручили взяти проведення уроків на себе.
Задумали — зробили. У школі не залишилося жодного вчителя. Хтось із учнів помітив залишені викрадачами сліди, що вказували напрямок руху. Крок за кроком, розв’язуючи запропоновані головоломки, діти знайшли своїх наставників. А тоді усіх запросили до актової зали.
Директорка запропонувала учням висловити власну думку про своїх педагогів. На їх адресу лунало багато теплих слів і... вибачень за невивчені параграфи чи забуті щоденники. Вчителі подякували дітям за те, що вони вміють бути щирими, вміють товаришувати і ніколи не забувають покликати зі стадіону друзів, які запізнюються на шкільних автобус. Подякували й іншим працівникам закладу — кухарям, прибиральникам, усім, хто є частиною великої шкільної родини.
Святковий концерт дивилися всі разом. Слухали пісні, насолоджувались міні-виставою про вчительське життя, яку підготували учні. Аж раптом почули незрозумілий шум: це у сценарій втрутився... чарівний капелюх. Якщо потримати його над кимось — можна почути його приховані думки. Капелюх випробували на кожному з дорослих. Діти були у захваті!
Галина Іллівна запропонувала присутнім «зазирнути в майбутнє» і спробувала уявити, якою буде Оріховецька школа та її учні через 50 років. Хтось стане актором, хтось — письменником... Директорка згадала кожного, і відчувалося, що своїх вихованців вона добре знає — і за характером, і за здібностями.
...Свято закінчилося, учні розійшлися. А Галина Іллівна залишилася в школі готуватися до наступного дня, вирішувати господарські питання. За її наполяганням незабаром у школі мають збудувати внутрішній туалет, і дітям не доведеться в холодну пору бігати на вулицю.
Опорні заклади — непогана справа. Проте перш ніж закривати одну школу і переводити дітей до іншої, треба перевірити дороги, якими їм доведеться діставатися до неї. Варто також порахувати вартість обідів у нових навчальних закладах. В Оріховецькій школі обід коштує 5 гривень, що цілком доступно для батьків.
Жити поряд зі школою зручно: після уроків частина дітей одразу йде обідати додому, бо мамин борщ завжди найсмачніший. Якщо в учня виникнуть проблеми, можна одразу викликати когось із батьків. А як це зробити педагогам опорної школи? Чим діставатимуться до неї батьки з віддалених сіл, якщо звідти рейсовий автобус виконує лише кілька поїздок на день? Так, учнів у сільських школах небагато. Але вони — громадяни своєї країни, і мають право навчатися в гідних умовах там, де вони народилися, у рідному селі. То чи не раціональніше створити дітям такі умови, а не привчати їх змалечку пакувати валізи? Лише від дорослих залежить, вважатимуть ці малюки свою країну матір’ю чи мачухою, яка прагне випхати їх світ за очі.
Тетяна ДЕНДЕБЕРА, голова ГО «Ініціативи жінок»
Фото надано автором.
