П’ятниця, кінець робочого дня, у коридорі поліклініки тільки двоє — схвильоване подружжя. Чоловіка турбує біль у плечі, він показує рентгенівський знімок лікарю-невропатологу Катерині Борисівні РІПІ. Та запрошує його в кабінет, а за кілька хвилин кличе й дружину. Виходять разом із зовсім іншим виразом облич...

— Дружину покликала, бо бачу, що він від неї залежний, саме вона привела чоловіка в лікарню. Тому й контролюватиме, як він лікуватиметься, — пояснює лікар. І після паузи додає: — Нам частіше доводиться психологами бути, ніж вузькими спеціалістами. Багатьом хворим потрібні не лише ліки, а й спілкування, розуміння, емоційна підтримка. Буває, вислухаєш хворого, і він про рецепт забуває...

— Не втомлює вас така робота? — питаю.

— Ніколи! — чую у відповідь. — Про медицину я мріяла з дитинства. Після 8-го класу відвезла документи в медучилище. Але батько, який працював водієм на Набутівському цукрозаводі, прийшов із роботи і розповів, що до нього завітав мій учитель із

Нетеребської школи Іван Степанович Поліщук і сказав: «Ваша Катя повинна вчитись далі та вступати в інститут». Відмовили від медучилища. А мрія не полишала мене й далі. Жили ми неподалік Набутівської лікарні, і від неї долинав той специфічний запах, від якого завмирало серце.

Десять класів закінчила з двома четвірками. Батько, напевне, бачив мене спеціалістом цукрозаводу, бо взяв на підприємстві направлення в Смілянський технікум харчової промисловості. Я й відвезла туди документи. Сама. Сама ж наступного дня забрала їх і заявила батькам, що хочу вступати до медінституту. Поїхала в Київ, склала екзамени і вступила! Щастю не було меж... Закінчила педіатричний факультет. Багато моїх однокурсниць мріяли і залишились у Києві, а я була домашньою. Мене у рідний Набутів тягло, в ту лікарню, що пробудила в мені любов до медицини. Проте вакантного місця там не було, і я подалась у районну лікарню.

Вісім років працювала дільничним педіатром. Дуже любила свою роботу, але була одна незручність: ми жили у селі Гарбузині, а моя дільниця — на правобережжі Корсуня-Шевченківського. Довго було добиратись до своєї оселі після викликів, а вдома діти маленькі. І тут відкрилась вакансія невропатолога у новоствореному відділенні стаціонару. Я пристала на пропозицію тодішнього керівництва лікарні перекваліфікуватись. Наполегливо опановувала нову спеціальність. І ось уже 28 років працюю невропатологом. Коли оформляла пенсію, у Пенсійному фонді дивувались з трудової книжки: лише два записи за все життя!

Серед теперішніх відвідувачів лікарні інколи впізнаю своїх колишніх маленьких пацієнтів, яких доводилось витягувати з важких станів. Вони мене просто не можуть пригадати — малі ще були, а батьки пам’ятають. Усього бувало. Раз довелося діток рятувати від холоду та голоду, відібравши у матері-п’яниці. За 8 років на моїй дільниці жодна дитина не померла. Мало було спокою, але я ту роботу так само любила, як і цю.

Ми з чоловіком Леонідом Олександровичем, — продовжує розмову Катерина Борисівна, — інколи обговорюємо сьогоднішні проблеми медицини, і я жартую: от дожити б до гідної зарплати — і на пенсію. Бо становища вузьких спеціалістів теперішні реформи не покращили. Смішно, що нашу працю оцінюють у 3—4 тисячі гривень. Але живемо надією і у відчай не впадаємо. Хіба в грошах щастя?..

До бабусі раз по раз пригортається онучка — десятирічна школярка Маруся.

— Оце моє найбільше щастя, мої дві онучки, — усміхається Катерина Борисівна. — Заміж я вийшла по любові. Познайомилась у клубі з найкращим гарбузинським хлопцем — студентом юридичної академії. І так багато у нас спільних уявлень і поглядів виявилось! Навіть те, що й він після навчання у батьківські краї повернувся. Все життя слідчим райвідділу міліції працював. Дочка Оксана батьковою стежкою пішла, син Саша також має юридичну освіту, але нещодавно поміняв професію і роботу.

Питаєте, в чому моє щастя? У моїй роботі — вимріяній і улюбленій. У тому, що живу там, де мені подобається, де мені не тісно, як, приміром, у Києві. У сім’ї, де всі люблять один одного, де шанують батьків. Якщо й бувають прикрощі, ми їх долаємо разом. Я щаслива...

І справді, очі Катерини Борисівни видають щасливу жінку. З них струменить спокій, лагідність, ніжність, здатність обдаровувати весь світ своєю добротою і любов’ю.

Фото автора.