Голова Верховинської ради Іван Шкіндюк — на чолі делегації з Прикарпаття під час відкриття виставки.


Один із рукописів Параски Плитки-Горицвіт.

Виставка зветься «Подолання гравітації» й присвячена народній художниці та фольклористці Парасці Плитці-Горицвіт. Вона жила аскетично, але своїм безпосереднім баченням передала багатий духовний та мистецький світ Гуцульщини.

«Хто нічого не творить ні словом, ні ділом — мертвий і в житті», — таким було кредо цієї гуцулки. Мешканцям цього краю властива своєрідна містика. Буваючи в горах, дивуєшся, як десь на високих полонинах, серед віковічних лісів, туляться одна-дві хатки. Горяни спускаються в долини нечасто, а як замете-захурделить — то й зимують усамітнено. Здавалось би — самоізоляція. Та в ній відкриваються духовно багаті натури, котрі там, ближче до Неба, знаються на чомусь особливому.

Так у присілку Греспарівка села Криворівні жила Параска. Змалку відрізнялася від однолітків. До хати майстра Степана Плитки часто навідувалися люди. «Дєдя» (тато) був ковалем, боднарем і теслярем, тож сім’ї жилося добре. Тримали порося, то була й джорина (шкварки). За послуги селяни відробляли на городі, такий бартер тут поширений.
А Параска втече на поточину, назбирає крихких камінців різнокольорових та й малює собі. Малювала й вуглинкою на березовій корі. Поки не дістане позауш, що не порається по господарству, як сестра Василина.

Про все це розповідає внучка сестри Василини й тезка Василина Харук. Щоб краще передати світ своєї славетної родички (бо тепер багато пишуть і десь від незнання чи поспіху перекручують факти), Василина Харук цитує вірші Параски Плитки-Горицвіт.

Доля їй випала непроста. В 1941 році чотирнадцятилітню дівчину в числі інших вивезли на примусові роботи до Німеччини.

«Везли в товарних, як худібку.
А думи були в Гуцульщині.
А рано-вранці робочих розбирали.
Мене, як лялю в кожушині,
Німці оглядали.
А я стояла, як в вітрині.
Не к’ хаті йду, а до чужого...»

Через три місяці Параска втекла звідти ще з однією дівчиною й пішки добралася додому. А тут дорога одна — в ліси. Був то непростий час. Спершу німецьку владу сприйняли як «визволителів». Бо «золотий вересень-1939» приніс багато горя в гуцульські родини. Неблагонадійних вивозили в Сибір цілими родинами, розстрілювали.

Але й німці скоро показали своє справжнє обличчя. Тож підпільники воювали і з червоною, і з коричневою навалою. А повернулася радянська влада — нова наруга над людьми. Якось до сільради привезли тіло вбитого підпільника. Батьки прийшли попрощатися, то і їх пристрелили. І досі на цвинтарі в Криворівні стоять три хрести над спільною могилою.

У 1945 році на Параску хтось доніс, що була посильною в підпільників. Хоч зв’язкову на псевдо Ластівка не спіймали на гарячому, та засудили. Дорогою захворіла, тож опинилася на засланні не в Сибіру, а в казахських степах.

Повернулася звідти 27-річною, пониклою та змореною пережитим. Прихистила її подруга Оленка Федусева (по-місцевому). У неї зимувала, разом рубали ліс на нову хату. Збудувала собі поруч із батьківською. Так і залишилася самотньою. Її двері були відчинені для всіх. Хоч попервах після повернення із заслання було непросто. В селі через страх перед новою владою сторонилися дівчини. Що вона й відобразила в одній із оповідок: «Важко тут ужитися, легко в тюрмі, бо ти знав приказ. А тут — дрова в печі загриміли — а здається, мов гармати. Дзеленькне щось — ніби замки в тюремній камері».

Працювала в лісгоспі художником. Дедалі більше усамітнювалася. То була не відлюдькуватість, а занурення у таємничий світ Карпат. Мандри до гірських вершин наповнили духовний світ жінки новизною, бажанням викласти побачене на папір. Малювала, писала. Навчилася фотографувати. Своє філософське осмислення буття відображала в поезіях та малюнках. Свої рукописи сама й оформлювала. Напрочуд каліграфічним почерком — вірші, мудрі підписи під малюнками та іконами. Сотнями їх роздавала знайомим та туристам, для котрих влаштовувала походи в гори.

Писала багато. Про все. Книжки різні «на помацанє» — є на 500 сторінок рукописного тексту, помережаного малюнками. А є маленькі, вже друковані. Переплітала їх сама, за допомогою клейстеру (мука з водою). Палітурки виготовляла з відходів швейного виробництва. В лісгоспі шили рукавиці, то клаптики передавали Парасці. Її в селі шанували за невтомність і творчу натуру. Була добра з усіма, в селі не знайдеш хати, де нема чогось від народної художниці. То образ, то коник намальований, гуцул із сопілкою. Знала, що кому можна було подарувати. Гроші за це не брала.

Параска мала чотири класи, навчалася в приватній школі єврея Зґардецького. Знала старослов’янську, хінді, мадярську, грузинську мови. Якось привезли їй грузинський буквар і пропис. Самотужки опанувала. До індійської культури мала особливий трепет. Дуже шанувала Індіру Ганді, складала казки про край, якого ніколи не бачила. Невістка Василини Харук Оксана має намір тепер їх видати. Захоплювалася тим, як у індійських фільмах, котрі тоді часто крутили в селі, зображали любов.

А ще, як усі селяни, працювала в полі. Земля була не колгоспна, а вітцівська. Параска сама клепала косу, складала кошицю (стіг). Кому не ставало — могли собі брати.

Померла вона 1998 року. Василина Харук уточнює, що то був Страсний тиждень. «Я пекла саме паски на продаж, заклала удосвіта чергову партію до печі — та й до бабці Параски. Вразила тиша, бо годинник був на гирях, треба його заводити...

Прощатися з нею прийшла вся погода, бо тієї години в похорон було все: сонечко, снігу трохи, дощу і вітру. Священик казав, що то Небо плаче всіма виявами», — розповідає Василина Харук.

Привернув увагу до творчого спадку Параски Плитки-Горицвіт тутешній священик о. Іван Рибарук. Заохотив Президента Віктора Ющенка, народного депутата Миколу Княжицького. Торік під час І Форуму Східної та Центральної Європи VIA Carpatia презентували видання фоторепродукцій картин та ікон мисткині.

Родина не є спадкоємцем творчих здобутків Параски Плитки-Горицвіт. Хоч було чимало охочих придбати ті самобутні малюнки, рукописи. Всім відмовили, навіть переховували все те надбання, щоб не розікрали. Чоловік Василини Харук Богдан казав:

«Будемо мати гріх. Гроші розійдуться. Аби лишилася ця праця для села, а не хтось на цьому наживиться і присвоїть собі ті скарби». Тож тепер уся спадщина — громадський набуток. Люди гуртом створили музей, як могли. А Василина Харук — одна з його берегинь.

Параска Плитка-Горицвіт залишила по собі 46 рукописних фоліантів і друкованих книжечок самвидаву. Тепер 577 експонатів художниці взяли до Києва на виставку в «Мистецькому Арсеналі», де мистецтвознавці їх опрацьовують. Частина її творчого спадку є в сільському музеї Івана Франка. А ще — у Верховинському музеї Гуцульщини. Та й тут, у хаті-музеї в Криворівні, є що подивитися. Та й чи не кожен дім тут може пишатися подарованими образами, картинами чи фотографіями. В усіх цих скарбах — душа знаменитої краянки. А ще — таємничий світ Гуцульщини.

Виставка «Подолання гравітації» триватиме до 19 січня 2020 року. Її співорганізатори — Український МІМ центр, Агенція регіонального розвитку Івано-Франківської області. Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду. Партнери — громада Криворівні, Літературно-меморіальний музей Івана Франка та Музей-садиба Михайла Грушевського в цьому селі, київський Музей шістдесятництва, Галузевий державний архів СБУ.

До теми

«З першого погляду роботи Параски видаються наївними та простими. Але коли розкладаєш увесь її творчий доробок, то бачиш його багатогранність, глибокі ідейні зв’язки між сюжетами і реальністю та сформовану, самобутню авторку. Саме такий підхід ми спробували реалізувати на виставці — показати цілісність архіву та авторки. Робота з її архівом — це мандри за горизонт звичного сприйняття світу. Щоденна рутина поглинає наші мрії та фантазії, а роботи Параски Плитки-Горицвіт повертають до цього сміливого світу ідей, де починаєш вірити, що все можливо».

Катерина Радченко, кураторка експозиції.

Фото надано Іваном Шкіндюком.