Роман Володимира Рафєєнка (на знімку) «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», виданий цього року, вже отримав чимало нагород і став одним із лідерів продажів. Щоб переконатися у тому, що лише за кілька місяців цей твір став справді популярним, можна просто написати у Google слово «мондеґрін», і пошуковик видасть десятки інтренет-магазинів, які пропонують купити цю книжку, а також рецензій і відгуків на роман. І це не дивно. «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» — один із перших творів у сучасній українській літературі, головний герой якого — переселенець з Донбасу.
У цьому романі по максимуму виражено біль людини, яку доля-історія-обставини-політика викидають зі звичного життя, змушують починати все з нуля без копійки за душею. Через цей твір ми, жителі незачепленої війною частини України, можемо подивитися на себе очима переселенців і побачити, що багато хто з нас — мольєрівські буржуа, яких хвилює винятково власний достаток.
А ще «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов» — перший роман Володимира Рафєєнка українською мовою. Чому російськомовний письменник взявся за українську, з яких закутків підсвідомості виринула Кобиляча Голова й чи можна говорити про появу в Україні свого «втраченого покоління», про все це ми запитали у Володимира Рафєєнка.
— Чи є в романі «Мондеґрін» біографічні мотиви? Що вас єднає з його головним героєм Габою?
— Очевидно, що єднає нас ця війна, яка нині точиться, а також спільні біографічні орієнтири, тобто місце народження, естетичні та світоглядні переконання і вподобання. Певна суміш іронічного та трагічного погляду на життя.
— Розділ «Красиве і корисне» починається такими (дуже влучними) словами: «Габу ніхто не чекав, але ж ніхто і не виганяв із Києва, що, власне, він сприйняв як знак добрий. Переселенців тут не те щоб боялися, але вважали за чужинців, ставилися зневажливо. У газетах саме в той час, коли він сюди прибув, з’являлося багато переконливих статей, автори яких докладно та з голими фактами в руках доводили, що кожен переселенець — це таємне, приховане, але цілком сформоване зло, придатне тільки для того, щоби з ним боротися, виявляючи таким чином міцність українського духу та святе прагнення нації до волі та свободи». Чим, на вашу думку, пояснюється ця зневага? Якої помилки 5 років тому припустилися журналісти й влада стосовно переселенців?
— Те, що тоді відбувалося, і та зневага, котру демонстрували певні люди та медійні інституції, пояснюється, на мій погляд, простим нерозумінням ситуації у країні, суцільним мондеґріном, у котрому існує країна і досі. Крім того, людям природно легше засуджувати і клеїти ярлики, ніж насправді розуміти, всіляко дистанціюватися від чиєсь болі, ніж приймати її, як свою. Це нормально для людини всіляку незрозумілу різноманітність зводити до трьох-чотирьох нібито типових моментів, щоб позбутися відчуття жаху та хаосу. Слабкість людська робить нас жорстокими, і нічого в ній немає ні особливого, ні цікавого.
— У романі постає образ Кобилячої Голови, яка переслідує головного героя. Можна навіть припустити, що ця Голова — один із центральних образів твору. Чому ви обрали саме Кобилячу Голову на таку роль?
— Бо ця істота, як жодна інша, підходить на роль носія певного ментального змісту, оскільки одночасно і має тіло, і не має його. Але найважливішою причиною, мабуть, було те, що про Кобилячу Голову мені все моє дитинство розказувала бабця і ця казкова істота, здається, переслідувала мене все моє життя. У тому, навіть простому сенсі, що я ніколи її не забував. Чомусь ця метафора кобили без самої кобили врізалася в пам’ять і закарбувалася назавжди. Я згадував про неї і повертався до цього образу протягом усього свого письменницького життя, але не мав якось нагоди реалізувати цей образ і цю метафору. І ось нагода таки знайшлася.
— Габа часто нагадує образи Ремарка (інтелігент, який працює в супермаркеті простим робітником, його переслідують психологічні проблеми тощо). Чи можна провести паралелі між втраченим поколінням і переселенцями?
— Я не думаю, що термін «втрачене покоління» пасує до всіх переселенців. Дуже скептично ставлюся до будь-якої спроби всіх звести під одну-єдину метафору чи рису. Різні вони, переселенці, і долі у всіх різні, і туга за домівкою, котру назавжди залишили минулому, теж різна і має мільйони різних відтінків. І є багато тих, для кого це випробування стало моментом істини і початком іншого життя. Заплативши велику ціну, вони віднайшли в собі сили рухатися далі. Але є ті, хто так ніколи і не припинять хворіти цією війною, цим болем, цією втратою.
— Читаючи «Мондеґрін», розумієш, що його буде дуже важко перекласти російською мовою через особливу стилістику. Це зроблено спеціально? Розкажіть про ваші відносини з українською.
— Власне, такого художнього завдання я собі свідомо не ставив. Але ж по-іншому не могло і статися. Роман про те, як людина відходить від російської мови і опановує українську, не міг вийти іншим. Відносини з мовою були складні. В 2014 році я не міг розмовляти і писати, хоча читав доволі багато українською, притому змушений доволі часто користатися словником. Але, переїхавши до Києва, я поставив собі за мету вивчити мову на належному для творчих зусиль рівні і зробив це завдяки моїм україномовним друзям.
