Над запитанням, чому українцям перестали бути цікаві газети, думалося не раз. Про це всім нам так багато говорили, що мимоволі в це повірилося. Ну й справді: наклади падають, не десятки — сотні видань зникли, хто вижив — перейшов на електронний варіант...

І це ще, здається, не все. Нам, маю на увазі і читачів, і самих журналістів, і далі втлумачують, що преса не потрібна, що це атрибут минулих часів, що суспільство не те що з легкістю, а навіть із радістю може і хоче перейти зі світу друкованого у світ віртуальний. До того ж той, що нічим не обмежений і не регламентований. Мовляв, ось вони, переваги соціальних мереж — у них усі вільні, доступні, а головне — рівні. То для чого тоді ЗМІ?

Звучить дуже привабливо. І, напевно, багатьом віриться в те, що вони справді стають рівноправними учасниками цього інформаційного світу. Та чи так це?

Люди купують — друковане слово живе

Будьмо відверті: газети не перебувають сьогодні на піку популярності. І конкурувати з телебаченням та електронними ЗМІ їм непросто з цілої низки причин. Суто технологічно вони завжди відставатимуть в оперативності. Та й фінансово їх випереджають конкуренти. Бо якщо десятки телеканалів залишаються безплатними, Інтернет так само дає змогу отримувати інформацію із соціальних мереж практично без оплати, то за газету потрібно заплатити.

Та що цікаво: навіть попри ці «недоліки» за газети споживач усе-таки платить, їх купують, передплачують і читають. І роблять це в багатьох країнах. Той, хто подорожував, обов’язково пригадає розкладки з виданнями німецькою, англійською, іспанською, італійською, французькою та десятками інших мов. А в деяких країнах досі не відмовилися від дуже старої традиції розпочинати день із чашкою кави в руках і газетою.

Та облишмо замітки подорожнього, бо в кожного залишаються свої враження від чужих країн, і далеко не всі звертають увагу на такі специфічні деталі. Але ось переді мною кілька номерів польської газети. Не нової з вітрини, а трохи затертої і пошарпаної — такої, яку вже не раз перегорнули і перечитали. І це важлива деталь.

Її привезла колега — журналіст Наталя Совва. До того ж не просто купила, а взяла в редакції. Мало того, надрукувала в ній кілька своїх матеріалів. Журналістська допитливість, цехова солідарність і вірність професії підштовхнули її до того, щоб побувати в редакційному колективі, дізнатися, чим живуть газета і кореспонденти, чим схожі і чим різняться видання наших країн.

Враження — особисті. Але інформація — важлива

І ось розпочинаємо наше знайомство з виданням із його зовнішнього вигляду. Видається ця газета в Олаві — повітовому містечку, що вже буквально за сотню кілометрів від німецького кордону, тому багато в чому відчутний вплив західних сусідів. Олава — це щось на зразок нашого райцентру. Хоча сам повіт дещо більший від традиційних українських районів — має майже сімдесят тисяч населення, проте в самому містечку проживають приблизно тридцяти тисяч осіб. І ось там друкується щотижневик із накладом у 18—20 тисяч примірників. Видається і... розкуповується.

Яка українська районка могла б мріяти про видання на 36 кольорових сторінок? Та жодна. Від такого давно відмовилися не тільки обласні, а й столичні видання, які традиційно були заможніші. Усе склалося в нашій країні так, що така «розкіш» стала недоступна і редакціям, і передплатникам. Вартість паперу зросла непомірно. Ціна повноколірного друку зашкалює. Поштові послуги стають дедалі дорожчі... Красиву «товсту» газету вже не може «потягнути» практично жодна редакція. А з ними — і читачі. Тож привезені польські номери — це вже справжня дивовижа для вітчизняних читачів.

Номер коштує майже 35 гривень. Для нас це здається не дуже дешевим задоволенням. Але у співвідношенні ціна-зарплата для поляків така покупка цілком доступна. А головне — популярна.

Трикутник, який не розірвався

Було б неправдою говорити про те, що всі тамтешні видання живуть без проблем. Вони є. І преса так само відчуває конкуренцію з боку телевізійних та інтернет-видань. Та й читачів меншає, бо наші сусіди переживають схожі міграційні проблеми, як і Україна — тамтешня робоча сила так само шукає кращої долі по інших європейських країнах.

Олавська газета ще кілька років тому могла похвалитися вдвічі більшими накладами. Але й тепер не йдеться про її закриття. Навпаки, журналістський колектив і далі втримує свої позиції. Завдяки чому? Насамперед завдяки тому, що в цій газеті є все: легка розважальна інформація і серйозні аналітичні матеріали, кримінал і публіцистика, багато спорту і корисні поради, резонансні історії і просто фотографії з сімейних альбомів... Тобто інформативна палітра така широка, що дає змогу охопити якомога більше коло читачів різного віку, професій, освіти.

Та головне навіть не це. А те, що газета залишається четвертою владою — вільною і незалежною. У ній не просто обговорюються певні проблеми, а й за потреби звучать вимоги до влади, і остання змушена до них дослухатися.

Саме газета виховує в суспільстві почуття громадянської гідності, налаштовує людей на те, що вони не тільки можуть, а й повинні впливати на можновладців. Повітова газета робить це на своєму рівні. Та проблеми місцевого масштабу для людей не менш важливі, ніж загальнодержавні. Головне в іншому — газета, суспільство і влада тісно пов’язані в єдиному трикутнику, з якого ніхто не може випасти, бо інакше порушиться рівновага.

Звичайно, керманичам було б набагато спокійніше, коли б вони не відчували постійних вимог знизу. Але так склалося і так є, що преса виховує і навчає суспільство, а те — довіряє і підтримує її. У цьому сила обох.

І нехай поцілують мене в...

У цьому ж і безсилля нашої вітчизняної преси. І це зовсім не тому, що беззубими стали газети і журналісти. Навпаки, чимало оприлюднених ними фактів могли б стати просто вбивчими бомбами для політиків і представників влади у багатьох країнах. Але не в нас. Бо останні зробили все, щоб отой згаданий трикутник було розірвано. ЗМІ задушили фінансово, перетворили на об’єкти купівлі-продажу в усіх сенсах цього слова, і, зрештою, здійснили їх масове знищення. Звучить дещо пафосно, але насправді це так.

Хто від цього виграв? Подумайте самі. Хоча такі процеси, як пізнання, аналізування, роздуми щодо майбутньої долі країни тепер не надто вітаються, і головне — не дуже поширені в суспільстві. Здебільшого воно навіть не помітило, як опинилося у своєму бідному і приземленому світі, звідки із захопленням спостерігає за яскравою віртуальністю, наївно думаючи, що і воно є її учасником.

Спробуйте запитати себе: для чого нам вітчизняна преса? Кого і куди вона має закликати? Що і від кого вимагати? Кому служити? Якщо вдасться дати правильні відповіді на ці запитання, стане дуже простою і очевидною відповідь на те, чи потрібні нам українські газети.

А поки що, постійно слухаючи про те, що преса віджила свій вік, із жадібністю ловимо буквально кожне слово, яке стосується нашої держави і політики, надруковане у світовій пресі.

Наостанок хочеться навести цитату, яка в рамці висить у кабінеті редактора згаданої польської газети: «З кожним днем стає дедалі більше людей, котрі хочуть поцілувати мене в дупу». Як бачите, в ній жодного слова про читачів, газету чи владу. Комусь вона може видатися грубою чи смішною. Та насправді вона про те, що журналіст може бути потрібним для одних і застерігаючим для інших, а газета — тією дуже важливою ланкою, що тримає баланс у суспільстві.

Фото автора.