Цю історію розповів Павлу Грицюку з Муравиці Млинівського району Рівненщини мешканець колишнього хутора Куца Іван Костянтинович Лукащук.

Чеські колоністи провчили злодія

Відбувалося це на початку XX сторіччя. Під лісом біля Сатиєва мешкали чеські колоністи — на Дубенщині вони оселилися ще в XIX столітті. Компактне поселення, майже 20 дворів, добротні будівлі і заможні господарі.

Літнього дня кілька місцевих дітей збирали лісові суниці і на верхівці одного з дерев вгледіли незнайомця, який спостерігав за їхнім хутором. Звісно, про побачене хлопчаки розповіли батькам. Тож кілька хуторян непомітно підійшли до того дерева, щоб дізнатися, хто і навіщо забрався на його верховіття. І вони впізнали «лазутчика»: це був Льоньо — так в народі називали мешканця Озлієва зростом понад два метри, богатирської статури і неймовірної сили. На жаль, силу та фізичні переваги перед односельцями він витрачав не для хліборобської праці на землі, якої мав кілька гектарів: навпаки — примушував односельців працювати на себе. Тобто, приходив до них і без будь-яких вступів наказував:

— Іване! Отам біля річки, де змолотили пшеницю, моя земля. Прошу завтра виорати. Не виореш — спалю!

І селянин кидав свої клопоти і йшов орати поле Льоня. Не секрет, що тоді фіксувалися випадки підпалювання господарств. До того ж Льоньо пускав червоного півня не одразу після відмови селян, а через рік — таким чином відводив від себе підозру.

Причому він примушував людей не тільки орати свою землю, а й косити, засівати поля.

Крім того, він займався ще одним промислом: постачав для весільних застіль молодняк худоби, яку викрадав у віддалених від Озлієва селах. Зазвичай від його злодійських рук потерпали господарі із сіл і хуторів за 20 і більше кілометрів від його села. Не таємниця, що мешканці Озлієва і сусідніх сіл, а також Млинова і Дубна користувалися послугами Льоньо, хоча й здогадувалися про походження доставленої ним продукції. Зазвичай він клієнтам казав, що перепродує худобу.

Куди зник Льоньо?

І того дня з верхів’я дерева вивчав ситуацію в чеській колонії, зокрема, в яке господарство з пасовиська зайде теличка чи бичок, щоб поночі «експропріювати» худобину. За зростом і статурою колоністи вирахували Льоня, тому здогадалися, чого він сидить на дереві: в селі фіксувалися непоодинокі випадки, коли вранці господарі не виявляли в хліві телиці чи бичка. Для Льоньо не було перепон, щоб проникнути до хліва: з допомогою спеціальної відмички відчиняв замок будь-якої конструкції.

Товариство колоністів озброїлося дрючками, оточило поселення і стало чекати візиту непрошеного гостя. Десь за північ Льоньо вийшов з лісу і взяв курс до господарства, в якому облюбував здобич. Він не боявся ані псів, ані хазяїв. Зірвав з дверей замки, взяв на шнурок теличку і повів її в поле.

А за селом його оточили чеські поселенці.

— Куди ведеш нашу телицю? — в лоб йому запитання.

Але Льоньо був не з боягузів: із допомогою ломика, яким зривав замки, кинувся на чоловіків. Але коли злодій замахнувся ломиком, один із чехів з-за спини завдав сильного удару і перебив нападнику руку. Ломик випав із рук. Одночасно з ломиком могутній Льоньо також гепнувся на землю: встояти після ударів палками по голові у нього шансів не було...

У своєму селі Льоньо більше не з’являвся — зник безслідно. Через кілька років Костянтин Лукащук, проїжджаючи зі знайомим чехом-колоністом на Рівне через Сатиїв, дізнався про таємницю зникнення Льоньо.

За селом біля дороги ріс чималий дуб. Чеський колоніст, вказуючи рукою на дерево, сказав:

— Он там під дубом лежить Льоньо! І розповів цю історію. Очевидно, і нині декому варто звернути увагу на її повчальний зміст, бо на Рівненщині останніми роками почастішали випадки підпалів автомобілів, ресторанів, будинків — такі собі новітні Льоньо.

Млинів Рівненської області.