Мовляв, люди у військовій формі отримуватимуть захмарні зарплати і створюватимуть поліцейську державу з подвійною старанністю. З цензурою, брехнею, силою... не тільки в РФ. Пророцтво збулося. Кремлівські щупальця дісталися до України і намагаються зачепити Європу. Але цей раунд світ не програє. Бо в самій Росії ще не знищена культура думки і мова совісті.
Григорій МІХНОВ-ВАЙТЕНКО (Москва—Санкт-Петербург, єпископ Апостольської Православної церкви, правозахисна рада СПб):
— Ох, яка ж виявилася важка справа написати цей текст...
Я не можу ризикнути й почати його як звичайно словами «дорогі друзі», не можу написати «брати й сестри». Я розумію, надто добре розумію, що вододіл 2014 року надто глибоко пройшовся по всіх нас. І в Україні, і в Росії.
Особисто для мене не було ні хвилини коливань і сумнівів, хто правий, а хто винуватий. І передусім винуватим я вважаю самого себе. Я, втім, як і багато інших, занадто довго займався своїми власними справами. Ми пропустили час, а дракон ріс, ріс і виріс. Дракон — це наше російське чванство, наше первородство «старшого брата», що розуміється неправильно, наша зацикленість на самих собі. Усі ці причини дали змогу драконові розв’язати війну, зіштовхнути людей і країни, вселити нічим не обгрунтовану ненависть у людські серця.
Сьогодні є маленька надія, що вдасться хоча б зупинити стрілянину, що перестануть гинути люди. Дай Боже, щоб ця надія стала реальністю.
А я згадую, як у серпні 2014-го їхав на «Хюндаї» із Краматорська до Києва і мимоволі вслуховувався в розмову солдатів, які їхали з передової у короткострокову відпустку. Що робить солдат у такій ситуації? Трошки випиває й закушує чим Бог послав.
Засуджувати солдата за це неможливо. І от, прислухаючись до цієї розмови, я за всі три години нашої поїздки чув від хлопців тільки один тост: «За мир, хлопці! За мир!».
І цей нехитрий тост і тоді рвав моє серце, і сьогодні вселяє слабку надію, що морок розсіється, що мир і спокій повернуться на Українську землю.
Я не політик і не можу давати поради, як краще вирішувати питання миру й війни, але я абсолютно точно знаю, що російська сторона для досягнення миру повинна починати з каяття за вчинене, а українська сторона повинна думати про людей, а не про військові перемоги. Власне, наскільки я можу судити, в Україні це і є головною темою, досить згадати про те, як у Києві зустрічали своїх заручників, яких відпустила Москва.
Шановні читачі «Голосу України», пробачте мене, пробачте нас усіх, російських жителів, тих, хто не згоден з війною, але не знайшов сил і засобів цю війну зупинити... Сподіваюся на ті часи, коли я зможу зробити це особисто, приїхавши в дорогий мені Київ, сподіваюся побувати знову в улюблених Івано-Франківську, Львові, Чернівцях, Хмельницькому, Одесі... Вірю, що й «проблему Криму» політики вирішать мирно й відповідно до норм міжнародного права, мирно й по справедливості. Бандитизм у міжнародних відносинах неприпустимий в XXI столітті. Бандитизм — це злочин, і злочинці повинні бути покарані.
Господньої допомоги всім нам!
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА (живе в Мурманську, журналіст):
— Мої шкільні роки, та й трохи більше, промайнули в місті Макіївка Донецької області. Напевно, це були найкращі роки Життя. На мою пропозицію всім класом після закінчення школи податися до Сибіру на якусь комсомольську «стройку коммунизма» майже ніхто не відгукнувся. З Сибіром не поталанило і мені, але не шкодую. Бо я потрапила на інший краєчок Землі.
Тоді, закохавшись у Мурманськ, я не любила повертатися до Макіївки, яку згодом покинула назавжди. Тепер, на відстані понад 40 літ, я розумію, що то була оманлива спокуса молодечих літ і поклик романтики. А Донбас приходив до мене у прозорих снах і кликав... Я приїхала ще до війни.
Після приїзду в Макіївку перше, що впало в очі, — як стрімко виросли дерева! Високі, стовбуристі і такі привітні. А ще, а я це добре знаю, на Донбасі більше, ніж десь, земля вгинається від горя і смутку за загиблими шахтарями. Сивіє ця земля під гнітом гірких споминів... Нижчими стають будинки, репаються стежки, а дерева ростуть невпинно...
У Мурманську я не раз пригадувала наші пісенні вечори біля під’їзду просто неба, та, на жаль, не всіх застала, з ким співалося і щедрилося розмовами. Моя внутрішня стихія і поклик до українства формувались саме на Донбасі. Відбувалося це під впливом якогось морального тиску на українність. Ми, тоді ще малі діти, гостро відчували і спостерігали, як схвалювали в школі намір записатися росіянином. Мене однокласники здивовано питали: «А почєму ти запісалась украінкой?».
З тими згадками живу й дотепер і несу почуту від земляків-донбасівців тоді ще таку несміливу правду про те, що Україна — це Держава в державі, про те, що з нашим українським вугіллям, з нашим хліборобським хистом, — нам би самим господарювати на своїй землі, без імперського посіпаки-супостата. Без Росії.
Уже в Мурманську, ставши до української громадсько-просвітянської праці, натрапляючи в газетах на такі імена, як Алла Горська, Василь Стус, Іван Світличний, Олекса Тихий, Іван Дзюба та інші, чітко розуміла, що не раз чула про цих видатних патріотів-донбасівців. Пригадала, де і від кого я чула ці славетні імена... і саме на Донбасі... Я пронесла ці імена крізь призму десятиліть, як дуже мені потрібну цінність.
Чому я опинилася по різні береги однієї річки з більшістю своїх земляків-донбасівців?
Від багатьох симпатичних і рідних мені людей чую, що українська армія прийшла на їхню землю. Від таких одкровень я в шоку. Наводжу приклади. Скажімо, якби оце в Мурманську вийшли люди на головну площу із прапором Норвегії або Фінляндії. Їх би скоренько підтримали малочисельні народи Півночі — вепси, карели, саами та інші — з метою створити свою республіку. Ну так, скажімо, біломорську, саамську або поморську...
Впровадивши референдум, їх би миттєво підтримали фіни та норвежці.
Або таке... Вийшли в Хабаровському краї РФ місцеві жителі з прапорами Китаю та заходилися впроваджувати Харбінську народну республіку, а Китай би також із референдумом не забарився б... Тоді Північний та Балтійський флоти швиденько б прибули аж на Далекий Схід і навели б там відповідний порядок. То кому б прийшло в голову казати, що то прийшли мурманські чи калінінградські карателі? Та, Боже, борони! Все було б логічно і конституційно. Бо то російські військові робили б свою канонічну справу — боронили стратегічні інтереси Росії.
Куцим рядком напишу й про тих, хто втік від «бандерівців» аж у Мурманськ. Ці манкурти одразу стали шукати українську громаду. Просили допомогти із працевлаштуванням тощо.
Сердилися, якщо громада намагалася пояснити, що спільнота є громадською організацією, а не відділом з кадрів. Деякі новоприбулі прийшли до громади і стали співати в хорі, мовляв, не можуть без української пісні. А чого ж їм удома не співалося? У сусідньому Архангельську донбасівці писали безліч скарг на те, що їх годують тільки рибою. А так би собі подумали: архангелогородці за місцевим народним статусом самі є тріскоїди, хоча дуже привітні і товариської вдачі люди. Але донецьким не догодили навіть вони.
І головне! Ці втікачі, що собі думали-гадали? Що примчать у Росію і їх тут запестять любов’ю і стануть вони рафінованими росіянами? А мурманчани стали говорити так: «Понаїхала тут... куча хохлів...». ХОХЛИ! Ото така вам характеристика і відповідна шана за те, що не захотіли бути Українцями.
Чому я згадала на початку про дерева? Я нагадала моїм макіївцям, що лунки у скам’янілій породі териконів вибивали ще в 1966 році, коли порода, маючи добру частку добірного вугілля, ще мала властивість самопідпалюватися від пекучого сонця. На моїх очах курилися ці терикони від очевидних для зору острівців полум’я, яке безжально оточувало молоденькі саджанці. Отож понад тридцять років боліла душа: чи вистояли оті зелененькі маленькі деревця? А тепер бачу і радію, бо хоч не всі, а таки виросли!.. Оті, що найвитриваліші... Виросли і гомонять віттям Неопалимої Купини несхибних зелених верхівок, попри пекельну вогняну загрозу, всупереч бурелому зла і силі протистояння... Отже, тримайся, мій УКРАЇНСЬКИЙ Донбасе! Маєш добрий приклад. А як стане зовсім тяжко — прихилися душею до того зеленого раю серед підступного пекла.
Володимир СМИРНОВ (Москва, письменник):
— У мене за душею нічого не було, крім Росії. Багато років. І раптом я виявив, що Росія — це труп, який лежить поперек історії, як може лежати здохлий кінь поперек дороги.
З Росії давно вийняли душу. Я не хочу в це вірити, в мене залишилася з дитинства віра в диво, але ознак життя Росія не подає. А в України є майбутнє й історія, за яку не соромно.
Cвітлана ГУБІНА (Нижнєвартовськ, пенсіонерка):
— Україна — це моя батьківщина. Але я — громадянка Росії, країни-агресора. Мій син в Росії українську мову вивчив. І я його не примушувала. В Україні вся моя рідня, мій батько там в землі лежить... Мою родину (маму, бабусю) 10 квітня 1944 року під Одесою «хороший німець» врятував — попередив, що пройдуть карателі і будуть розстрілювати всіх, кого знайдуть. Мої сховалися, а їхніх сусідів повбивали. Такі само німці, як той, «добрий». Але як це виправдовує тих, хто розстрілював? Так і росіяни: одні мовчать або бажають миру, інші — вбивають. А у підсумку — війна. Немає для України «хороших росіян»!
Я взагалі не маю права писати про Україну. Я мрію про мир, але розумію: той мир, який пропонує Росія, прийняти неможливо! Відвідуючи Одесу, Львів, Київ, я відчувала біль та сором за все, що ми у вас творимо. Це не пафос, а моє особисте. Мені здається, не треба зараз у росіян про мир питати. Хоч би що ми про мир сказали, це будуть, на жаль, лише слова. А Україні для миру потрібна зброя, а не розмови.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
