Під час відкриття виставки.

У грудні виповнилося сто років від початку Першого зимового походу УНР, бойового рейду тилами денікінців та більшовиків, і сто років від початку військового спротиву більшовицькій агресії проти Української Народної Республіки. Упродовж століття гібридна війна Росії з Україною не припинялася. Анексія Криму та окупація частини Донбасу ще раз засвідчили: російсько-українське протистояння має глибоке історичне і ментальне коріння і перемогти у ньому можна, лише гуртуючи навколо національної ідеї суспільство та зміцнюючи власну армію.

Сучасне українське військо, яке боронить Україну на Донбасі і є її гарантом безпеки та свободи, виросло і зміцнилося на кращих національних мілітарних традиціях попередніх епох, зокрема й доби Української революції початку XX століття. Про те, як виникла армія УНР і формувалася у вирі щоденної боротьби молодої держави за своє існування, про її легендарних командирів, найважливіші військові формації і бойові операції 1917—1921 років, роди військ, однострої і відзнаки й розповідає виставка «Українське військо: 1917—1921», що відкрилася за ініціативи Українського інституту національної пам’яті на Хрещатику в Києві.

— Виставка переконливо демонструє, що під час революції 1917—1921 років Україна мала своє справжнє регулярне військо — з командуванням, офіцерськими кадрами, родами військ, одностроями, знаками розрізнення та всіма іншими необхідними атрибутами. Це спростовує старі та нові тези російської пропаганди, нібито в Україні воювали тільки сільські отамани і якісь банди «петлюрівців». Українське військо зберігало високу боєздатність, про що переконливо свідчить його участь у перманентних бойових діях протягом кількох років, — за-значив під час відкриття експозиції заступник голови Інституту Володимир Тиліщак.

— Під час Першого зимового походу впродовж п’яти місяців українське військо пройшло з боями майже 2,5 тисячі кілометрів Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями, провівши понад 50 успішних боїв, — наголошує керівник наукового управління Інституту національної пам’яті Ярослав Файзулін.

Перший зимовий похід армії УНР, бойовий рейд тилами Червоної та Добровольчої армій, розпочався 6 грудня 1919 року і тривав до 6 травня 1920-го, коли українські вояки приєдналися до частин УНР, що разом із поляками наступали на Київ. Військо УНР, затиснуте до того в «трикутнику смерті», не лише зберегло бойовий дух і боєздатність, а й завдало значних ударів ворогу, застосувавши партизанські методи боротьби. Історики зазначають, що під час походу українська армія використовувала партизанські методи боротьби, до того ж із ворогом, який значно перевершував чисельністю та озброєністю. Згодом цей досвід успішно застосовувала Українська Повстанська Армія. Завдяки Першому зимовому походові в українській державності не було перерви між 1919-м і 1920 роком. Історично важливо, що елементи державності — влада, населення, територія — всі ці п’ять місяців були в руках Української Народної Республіки. І нехай у різний час, у різних місцях, але все-таки на території України.

Зимовий похід сприяв неабиякому піднесенню національної свідомості серед широких мас українського населення. Воно було настільки сильне, що більшовикам у 1920 році довелося змінити свою тактику, підтримавши НЕП та політику «українізації». Послаблення тиску на українство в результаті спричинилося до спонтанного розвитку національної культури Українського відродження 20-х років минулого століття.

«Здивування росіян, що мостилися міцно засісти в повітах та губерніях на посадах різних губернаторів, ісправників, приставів тощо, можна порівняти хіба з тим, якби в наші часи, як уже мало хто вірить в чуда, з’явився б з-під землі мертвець і почав порядкувати в хаті. Та ще й як панувати! На своєму шляху Українська Армія буквально зміта-
ла все, що нагадувало російське панування. Мертвець воскрес і на «живих людей» напав жах, котрий неминуче гнав їх до якоїсь прірви, де вони мусили знайти собі смерть», — писав про похід один із його учасників, генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник.

Ідеолог самостійництва, ініціатор створення Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка та 1-го українського козачого імені гетьмана Богдана Хмельницького полку Микола Міхновський у 1917 році зазначав: «Без сили немає права, щоб здобути право, треба мати силу».

Виставка — це 20 документальних інформаційних постерів, виставлених просто на вулиці, розповідає про те, як у 1917-му українізація охопила практично всі фронти й округи Росії. До кінця року повністю або частково українізувалися 23 піші, одна кінна дивізії й десятки інших частин. Загальне керівництво над українізацією армії здійснював Український генеральний військовий комітет на чолі з Симоном Петлюрою. У травні 1917-го в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, делегати якого представляли майже мільйон українців у російській армії та на флоті. Цей та наступні військові з’їзди задекларували підтримку Центральної Ради, а також спонукали її лідерів до рішучих кроків.

Утім, українські політики не змогли опанувати енергію солдатських мас. Мріючи про мир і соціалізм, вони нехтували військовим будівництвом. За активної більшовицької агітації багато українських частин розкладалося і не стало на захист України в січні-лютому 1918 року. Розвал регулярних частин змусив небайдужих українців створювати для захисту держави добровольчі формування. Найвідоміші з яких — Гайдамацький кіш Слобідської України (командир — Симон Петлюра), курінь Січових стрільців (Євген Коновалець), а також загони Вільного козацтва, що формувались в Україні та на Кубані. Після укладення миру з Німеччиною і Австро-Угорщиною в лютому 1918-го з вояків-українців, які потрапили в німецький полон, було сформовано дві дивізії «синьожупанників» (названі за кольором одностроїв). А вже влітку 1918-го з полонених українців австрійці сформували «сірожупанну» дивізію. Зрештою, українській владі стала зрозуміла потреба в боє-здатній регулярній армії, яка почала створюватися з весни 1918 року.

Ця виставка, наголошує Ярослав Файзулін, є даниною пам’яті українським героям, які боролися за незалежність України в 1917—1921 роках, а також спрямована на вшанування сучасних захисників, які сьогодні відстоюють незалежність і територіальну цілісність України. Нині пам’ять про Лицарів Зимового походу повертається в суспільну свідомість. Цю назву з серпня 2019 року носить 28-ма окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ.

На Одещині, в місті Ананьїв, відкрито перший в Україні пам’ятник із зображенням Залізного Хреста Лицарів Зимового походу.

Серед лицарів тієї доби — генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник, генерал-полковник Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, полковник Галицької армії Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), курсант Армії УНР Володимир Сосюра, полковник Армії УНР Євген Коновалець.

Героїчна і водночас трагічна доля Василя Вишиваного (1895—1948). Син батька-німця і матері-італійки, представник імператорської династії Габсбургів не лише вірно служив Україні, а й називав себе українцем і навіть іноді використовував український варіант свого імені та прізвища — «Василь Вишиваний». У 1915 році ерцгерцог (архікнязь) Габсбург розпочав службу в 13-му уланському полку, який поповнювався українцями, а вже на початку 1918-го на чолі військового загону, куди входив Легіон УСС, він уперше вступив на землі Наддніпрянської України. Після розпаду Австро-Угорщини і до 1920 року полковник Василь Вишиваний служив в українському війську.

Повернувшись до Австрії, Вільгельм продовжував відстоювати українську справу навіть попри гнів його батька — завзятого полонофіла. У 1947-му заарештований радянськими спецслужбами як затятий «український націоналіст» і до-правлений до Києва. Наступного, 1948-го, року він помер від туберкульозу в лікарні Лук’янівської в’язниці.

За іронією долі один із найвідоміших радянських поетів і письменників Володимир Сосюра теж служив в Армії УНР. У добу «розвинутого соціалізму» він робив усе можливе, щоб не привертати уваги до цього факту своєї біографії. Бо й так його регулярно звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі». У 1918 році Володимир Сосюра служив у Гайдамацькому полку Запорізької дивізії, в 1919-му був зарахований до Житомирської юнацької школи, де вчився на офіцера. Перші вірші Сосюри українською мовою були написані ним саме під час служби в Армії УНР.

Виставка розповідає ще про одну легендарну людину — полковника Євгена Коновальця. Змолоду був активним учасником українського національного руху в Галичині. На початку Першої світової війни його мобілізували до лав австро-угорського війська, в 1915-му вояк потрапив у російський полон. У 1917 році разом із групою інших національно свідомих українців утік із табору полонених до Києва, де організував Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців, який пізніше розрісся до корпусу. У 1918—1919 pоках Коновалець командував формацією Січових стрільців, захищаючи українську державність. У 1920-му очолив Українську Військову Організацію, яка боролася за відновлення незалежної соборної Української держави. У 1929-му на базі УВО та інших націоналістичних організацій була створена більш масова — Організація Українських Націоналістів. Вплив Коновальця був такий великий, що 1933 року влада СРСР прийняла рішення про його фізичну ліквідацію. Убитий радянським агентом в Роттердамі 25 травня 1938 року.

Заступник міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб «кіборг» Олександр Терещенко зазначив, що важливо читати історію становлення українського війська без радянського спотворення.

— Радянська пропаганда впродовж 70 років намагалася стерти нашу національну пам’ять, зробити так, щоб наша історія була пов’язана з радянськими часами, в тому числі з Радянською армією. 2014 року Україна й українське військо почали писати нову історію. Але ми не з’явилися на порожньому місці, — каже він. — У нас є своя історія. І якщо ми її забудемо — нам буде дуже важко її відновлювати й розбудовувати нашу армію.

Вважаю, що Український інститут національної пам’яті робить вагому справу, показуючи історію української армії, яка була століття тому. Дуже важливо це пам’ятати: це зробить нас сильнішими.

Виставка «Українське військо: 1917—1921» експонуватиметься до початку березня нинішнього року.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.