Тендітну, струнку, вродливу Дашу КІРІШКО у місті Вараш, що на Рівненщині, знають, напевно, всі. Активна і непосидюча, щиросердечна і проста — вона з перших хвилин знайомства вже здається давнім другом. При цьому панібратство в манері спілкування поєднується зі сталевим характером, який, до речі, виник не просто так... Даша народилася з дисплазією лівого передпліччя. Однак це не завадило їй стати фітнес-інструктором, до якого на заняття мало не в чергу стають.
— Народилася я в 1990 році другою дитиною в сім’ї. Чому у мене не було лівої руки, ніхто не знає, в ті роки і УЗД не було. У старшої сестри все добре. А мене спочатку в пологовому відділенні певний час мамі навіть боялись показувати, бо не знали, як відреагує, — розповідає Даша. — А як вона могла відреагувати? Для всіх це стрес і шок. Але моя мама найкраща, вона робила все, щоб уберегти мене від жорстокості нашого світу.
Даша змалечку мусила всім доводити, що вона — повноцінна.
— Мама і сестра жаліли мене й берегли від усього, навіть від роботи по дому, але я навпаки хотіла показати: я така ж, як усі, і здатна робити будь-що. В результаті мамі тільки додавала клопотів. Визнаю: я росла таки проблемною дитиною, бо мамі, бувало, перепадало через мене і в садочку, й у школі. Однак вона ніколи не давала мені засумніватись у собі, завжди захищала! Завдяки її моральній підтримці я витримала всі неприємності у дитинстві.
Перший протез з’явився у три роки.
— Це жахливо згадувати! Протез був важкий, із вставками металу. Вдягався на руку, фіксувався на самій культі і додатково тонким дротом у неякісному силіконі обтягував мене по грудях і закріплювався на правій руці. Це було дуже незручно і боляче: металеві частини протеза скрізь давили і натирали до крові. На спині досі шрами лишились. Щоб якось їх приховати і забути про них, я набила татуювання, — згадує Даша. — Дружила переважно з хлопчиками, вони поважали мене за те, що могла за себе постояти. І в школі на перших порах всяке траплялось... Та я змогла зарекомендувати себе як людина, яку не варто чіпати.
Даша з прикрістю розповідає, що підтримка держави — мінімальна:
— У нас, напевно, відсотків 20 населення у місті — це люди з інвалідністю та вадами розвитку. Вони більшість свого життя проводять удома. Бо нема, наприклад, сучасних зручних візків, їх не видають, не закуповують. Завжди одна відповідь у соцслужбах — у казні бракує коштів. Їм досі видають старі, неоснащені візки, а хочете щось краще — купуйте за свої кошти. А де їх узяти людині з інвалідністю, у якої майже вся пенсія йде на лікування?! За законом маю право на пенсію під 6000 гривень. А дають мені мінімальну! Маю ІІІ групу інвалідності і І «чорнобильську» категорію. Судилася разів вісім, і щоразу одна відповідь — у держави бракує коштів.
Закинула це все. На судові тяганини йде купа грошей, а результату нема.
— Я з дитинства до повноліття щороку проходила медкомісію, бо групу інвалідності треба було підтверджувати. Тобто вони припускали, що рука ще могла вирости? Щороку на комісії вони вимірювали, перевіряли. Не виросла... У 18 років дали мені третю неробочу групу інвалідності, а третю тому, що у мене сформований лікоть. Це, мовляв, якось впливає на мою працездатність. Однак насправді знайти роботу людині з інвалідністю — на межі з реальністю. Я закінчила Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» (бакалавр з мистецтва і дизайну). Та знайти роботу в Рівному не змогла. Варто було роботодавцю мене побачити з протезом — і одразу «до побачення». Повернулась у Вараш. Тут шукала роботу, але навіть продавцем не взяли. Восени відкривався новий фітнес-клуб «Restart» у Вараші — і я ризикнула, — розповідає Даша. — Тепер треную джампінгу жінок.
Хто додає Даші сил? Її син. «Він сенс мого життя», — підсумовує жінка.
Вараш Рівненської області.
Фото надано автором.
