«Живіть до ста літ», — зичимо зазвичай на іменини. А якщо й ця життєва межа вже позаду? Мало хто може поділитися тими відчуттями, які переживаєш за нею. Параскеву Котяй із села Берестя, що в Дубровицькому районі на Рівненщині, 10 лютого Господь також сподобив перейти цей визначний життєвий рубіж.
Привітати довгожительку завітали голова Дубровицької РДА Олександр Гузич, помічник народного депутата Віктора М’ялика Віктор Кузін, сільський голова Микола Дашук, представник ветеранської організації Петро Козоріз.
Вітальні адреси, квіти, подарунки, а головне — увага шанованих людей неабияк розчулили іменинницю.
«Навіть не знаю, в кого я така? Мама моя померла на 55-му році. А мені судилося розміняти сотню літ. І нащо мені ті роки, коли світу Божого не бачу?» — розмірковує Параскева Федорівна. Найбільше доймає її пелена, що несподівано накрила очі.
«Ще роки два тому мама вишивали й газети перечитували», — каже донька Марія, в якої уже більш як 25 літ мешкає золота ювілярка. Гостроти зору, звичайно, вже тої не було, але винахідлива бабуся «приспособила» для своїх потреб окуляр, яким користуються годинникарі, й послуговувалася ним досить довго. «Ще мені нитку в голку засилити могли», — продовжує Марія з любов’ю.
Бабусю в цьому домі люблять усі. Правнучата радо обліплюють її, коли запрошуємо всіх до родинної світлини (на знімку). «Вони мене сьогодні першими привітали», — каже довгожителька.
На запитання про секрети довголіття Параскева Федорівна тільки розводить руками. Нема в неї особливих таємниць, як дожити до ста літ при ясній пам’яті. «Нічим особливим не харчувалася ніколи, в лікарні один раз була, десь зо два десятки років тому. Доктори — дуже хороші. Як полікували тоді, то й досі здужаю. Та й які можуть бути в довголіття особливості? Виросла в багатодітній родині, робила змалку й багато, вийшла заміж за майбутнього лісівника, то все життя й прожила на природі, бо побудувалися в урочищі Осова поблизу Великих Озер. Мало там хат було, бо на відшибі: ні дороги путящої, ні зручностей теперішніх».
Але завжди в їхньому домі було багато гостей: то чоловіки з лісгоспу заглянуть на обід, то мисливці завітають, то начальство яке. Всіх Параскева Федорівна частувала, бо ніколи не ділила людей на ранги, до всіх ставилася з однаковою пошаною.
«Інколи після таких гостин кусня хліба в хаті не лишалося. Але батьки ніколи не нарікали на це. Бо ж хіба то проблема? Мама швиденько вчиняла нове тісто, і вже скоро в домі знову розливався духмяний хлібний аромат.
Батьки завжди були відкритими до людей, частували всіх, чим Бог послав. А щодо вихованості мами, то це ще з польської школи в неї. Батюшка орв’яницький якось пожартував, що ця бабуся навіть до кота, напевно, на «ви» каже», — розповідає донька Марія.
Традицій батьківського дому дотримується й Марія. Нашвидкуруч накритий стіл вабить домашніми смаколиками. «Ви вже вибачайте, ми до застілля на вечір готуємося, брати, онуки з сім’ями завітають, а це все, що було під руками», — припрошує до столу господиня.
Почесне місце займає ювілярка. Скуштувавши страви, схвально оцінює кулінарні здібності доньки. При цьому неквапом розповідає про чотирьох дітей, 11 онуків, 24 правнуків та праправнученятко. Гарним, таким ще молодим голосом заводить «Їхали козаки із Дону додому»...
Отак і живе Параскева Котяй — поміж близьких і люблячих людей, під сонцем на небі і з його теплом у душі.
Дубровиця
Рівненської області.
Фото автора.
