На знімку: Михайло Іллєнко під час зйомки картини.
Творча група на чолі з режисером стрічки Михайлом Іллєнком запрошує всіх з 12 березня на «Толоку» до кінотеатрів країни... дивитися, думати, діяти!
Напередодні цієї національної кіноподії Михайло Герасимович розповів «Голосу України» про історію створення картини, про творчу толоку однодумців, які причетні до неї, про сприйняття фільму першими глядачами під час допрем’єрних показів на сході країни. У цій розмові про кіно, Україну, про зв’язок між минулим і сьогоденням було багато особистого, філософського, болючого і дуже свідомого...
— Ви розповідали, що ідея фільму виникла ще у 60-ті роки минулого століття. Про що тоді хотіли зняти картину? Чи зазнав змін початковий задум? І яку роль у цьому процесі відіграли Юрій Іллєнко та Іван Миколайчук?
— Узагалі головна пружина тієї ідеї залишилася. Свого часу на мене вплинули роздуми вголос брата Юрія про українську хату, про толоку. Він розмірковував не просто про невмирущість традиції, а про невмирущість хати.
Вразила думка про те, що завдяки толоці, хату можна підняти дуже швидко, бо завжди під рукою українця знаходилася глина, вода, очерет. То є проста і дієва наша технологія будівництва, яка спрацьовує навіть у найекстремальніших умовах і дає можливість вижити. Мабуть, саме після тієї розмови народився задум фільму.
— А втілили цей задум у сценарій вже після здобуття Україною незалежності?
— Так. Бо за часів СРСР ніхто б не дозволив його реалізувати. Фактично сценарій «Толоки» написано у 1994—1995 рр. Але потім він дещо змінювався. Було кілька версій. Одну з них за допомогою Богдана Жолдака надрукували у журналі «Березіль», здається, у 96-му. А інша версія увійшла у мою книжку «Шпори для абітурієнта». Проте головні зміни почали відбуватися у 2013-2014 рр. Тоді зрозумів, умовно кажучи, готовність рядків Шевченка до актуалізації. І на Майдані — толока, і добровольці толокою ідуть захищати Україну від російської агресії, і волонтери толокою їм допомагають... Докорінно змінити сценарій теж неможливо, бо це технологія кіновиробництва, фінанси тощо. Але зазнали коректування діалоги, репліки героїв. Інколи достатньо змінити слово, і зміниться весь контекст. Скажімо, ми довго не могли визначитися, де знімати останню сцену толоки. Але після подій у Криму навесні 2014-го, стало ясно — це має бути кримська толока. Звичайно, їхати на окупований Росією півострів не могли, тому знайшли «кримський канал» тут, майже під злітною смугою Борисполя. Той канал для збирання води технологічно зроблений, як кримський. Тому я жартую, що ми таємно їздили у Крим.
— Повертаючись до першоджерел — на якому етапі до роботи підключився Тарас Григорович Шевченко?
— Робота над сценарієм, власне сюжетом, почалася, коли я гортав «Кобзар» і звернув увагу на твір з двох сторінок. Починався він рядочком «У тієї Катерини хата на помості». О! Це ж про хату! Проте виявилося, що то про любов. Але коли прочитав ту поему, то відразу зрозумів, як побудувати сценарій. «Толока» — це вільна екранізація вільних рядків вільного поета.
«Толока» — це балада про боротьбу за безперервність виживання. На долю Катерини час від часу випадають драматичні випробування, але толока допомагає їй вистояти та воскресити хату. Шевченко писав: козаки поїхали шукати брата у Крим. Тарас Григорович не вказав, як довго шукали? І дозволив мені пофантазувати трохи. Я й подумав, що це може статися й за десять років, й за кілька сотень... Отож вийшло, що картина складається з дванадцяти історичних періодів. Кожен історичний епізод довелося стиснути до кількох хвилин, бо інакше викласти чотириста років нашої історії за дві години неможливо.
— Як на мене, «Толока» то «Короткий курс української історії у символах»... Фільм може стати гарним посібником для школярів.
— Так він і позиціонується офіційно як просвітницький.
— Яким чином у «Толоці» взяв участь Іван Миколайчук?
— Коли почав збирати матеріал для сценарію, то згадав історію Івана, яку почув колись від нього. Тоді запитав, чи він записав її, бо, як на мене, вона варта фільмування. Іван кивнув: мовляв, іншим разом. Згодом його не стало... І я вирішив використати ту історію у сценарії. У титрах картини це позначено: «За віршем Тараса Шевченка та з не оприлюдненого Юрія Іллєнка і Івана Миколайчука».
Вірш Шевченка — то поетичний шедевр, на який звертали увагу у своїх дослідженнях і Максим Рильський, і Михайло Драй-Хмара... Але він записаний, як поліцейський протокол: що трапилось і хто брав участь. Якими вони були, не написано. Отже, героїв картини треба оживити. Так один з козаків спадкував історію Івана Миколайчука, яка насправді сталася з ним. Саме Іван виписав довідку маніяку (без жартів) про те, що той нормальний. Це сталося, коли Іван ще вчився у школі. Він опинився з такою психічно хворою, агресивно налаштованою людиною віч-на-віч, і це могло стати фіналом його життя. Принаймні так Миколайчук сам розповідав. Але ніби згори почув пораду — напиши йому довідку. Так і зробив, і його відпустив з миром той божевільний...
До слова, музичний рефрен до «Толоки», пісня «Чорні очка», то теж внесок Миколайчука. Він фантастично співав. Якось жартома запропонував навчити й мене. Ця пісня запам’яталася особливо, бо мала потужний імпульс, але закінчувалась якось на мінорі: щось «чужа хата, не моя»... Тоді я дописав кілька куплетів і вийшла оптимістична українська народна камасутра. В неї багато куплетів про те, що кохання не зупинити незручностями, ми знайдемо спосіб й місце один одного любити. Це, мабуть, імпульс від Івана...
— Розкажіть про ваших однодумців, тих, хто все ж таки довів цей фільм до широкого екрану...
— Оскільки робота над фільмом проходила, можна сказати, у два етапи з 2013 по 2018 рр., то над картиною працювало багато людей — хтось починав її, хтось закінчував. Робили толокою. Але та робота була, як казка, — творча атмосфера, очі горіли... Я всім вдячний: і продюсерам, і костюмерам, і гримерам, і акторам... Усім!
— А хто першим почав працювати з вами над цією картиною?
— Першою почала працювати моя донька Іванка Іллєнко (у фільмі Катерина), коли навчилася читати. Вона першою з акторів заплакала над сценарієм. Тоді мала не могла бути Катериною, але запуск фільму відкладався, сценарій змінювався, обговорювався, Іванка стала Джульєттою, Сильфідою, Попелюшкою, Жізель на балетній сцені, знялась у кількох фільмах, зокрема, в головній ролі у чеського режисера Віктора Полесного. Коли настали часи горбачовської перебудови, я подумав, що, може, зараз-таки вдасться отримати згоду на зйомку такого фільму. До роботи над сценарієм приєднався художник Роман Адамович. Разом із Романом поїхали обирати натуру — місце, де можна знімати переправу на Хортицю. І знайшли у Стеблеві фантастичне місце. Потім зробили сценарій у вигляді книжки з ілюстраціями — фотографіями, ескізами Адамовича. Залишилось кілька років почекати початку роботи, і вже тоді зібралася велика команда — толока! З оператором Олександром Кришталовичем ми зняли фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», і хотілося продовжити роботу разом... Кожний вчасно робив свою справу, передавав її, як передають кавалок глини — піднімав стіни хати.
— Образ Катерини, яку зіграла ваша донька Іванна, дуже потужний й щирий. А тема «Катерина — хата» — жіноча тема матріархальної душі України може бути частиною таємного українського коду, про який ви говорили...
— Я б взагалі затвердив матріархат як державний устрій (посміхається). Бо українські жінки дуже мудро керують процесами. Іноді непомітно, іноді яскраво. Мене вразила історія наших дівчат на передовій, які евакуюють поранених з польових госпіталів до стаціонарних. Керує цим підрозділом жінка з позивним «Тайра». Їх називають «Янголами Тайри», бо коли вони беруть дуже важкого пораненого, і їм кажуть — не довезете, то незмінна відповідь: «Не в нашу зміну!». Так от, якщо б кожен з нас взяв це висловлювання за кредо, то час перемоги прискорився б.
— На кшталт тайрівського кредо у вас є власне, професійне: «Навіщо знімати кіно, яке не веде до перемоги?».
— Так. І в цьому фільмі хотілося поєднати і дію, і посмішку у важку хвилину, і надію, і любов. Усі ці складові потрібні для перемоги.
— Кажуть, історія не повторюється. Але в нашій, українській історії, дуже багато повторів чи то незасвоєних вчасно уроків. Які висновки треба зробити, аби вискочити врешті-решт з цього порочного кола агресій, страждань й принижень і перейти на справді новий рівень національної самоідентифікації та розвитку?
— Один з героїв фільму — покалічений афганець, який повернувся з війни, каже: «Толока — це добре. І Слава Господу, що вона є. Але, може, саме вона нас ще до терплячості привчила. Ото спалить сусід хату, то ми глини накопаємо, толоку зберемо... Хай знову палить... Колись же в нього сірники закінчаться?». А сірники все не закінчуються...
А до того той афганець каже — досить хату мастити, я вам побудую справжній будинок. І будує цегляний котедж... біля Чорнобильської АЕС у 1986 році... І знову терміново треба скликати толоку, бо зима не чекає. У тих роздумах воїна поєднані два боки однієї медалі чи хати. Українська хата живе від війни до війни... Толока — це генетичний код українців, це порятунок, спасіння. Але все ж таки час будувати щось інше, міцне і надійне, щоб не можна було спалити чи зруйнувати.
— Українці справді дуже терплячі. Ця риса зробила з нас жертв. І ми ніяк не можемо вийти з цього образу. Його закріплено у творах мистецтва, літературі, кіно радянського періоду. Нам його довгий час вмонтовували у підсвідомість... Якби вам запропонували зняти другу частину «Толоки», аби «вискочити на новий рівень», ви б взялися?
— Зараз хочу розширити картину, зробити телевізійну версію. Залишилося багато матеріалу, який не увійшов у двогодинну версію для кінопрокату. Думаю, у телевізійній версії буде час, аби поговорити на цю тему, спробувати дати відповіді на порушені вами питання. Маємо дозняти концептуальні епізоди розмов Катерини із хатою. Там вони торкаються й цієї теми — треба вже розірвати те замкнуте коло страждань. Проте це дуже важко, адже стратегія, яку використовує ворог, фактично не дає піднятися... Він б’є саме тоді, коли ми слабкі, а коли впали, то намагається добити. Триває гібридна війна, війна без правил...
Але хоч би там як було, скільки б разів не намагалися поховати Україну, не вдається! І це якась таємниця. Не знаю, чи з толокою вона пов’язана, чи з чимось іншим. Але настав час думати про те, щоб не лише відновитися після чергової агресії, а як не стати жертвою надалі.
— У режисерів люблять питати про «особливі моменти» під час зйомок. Чи були такі у вас?
— У кіно, у кіновиробництві існує певна містика. Шість років ми «Толоку» знімали... І ось нарешті останній знімальний день. Залишився останній кадр «Кримської толоки». Його маємо зняти з одного дубля, бо сонце заходить.
Усі втомлені. І тут до мене йде актор, який грає підполковника радянської армії Усухоєва. Такий персонаж у «спортивках» з розтягнутими колінками, у кітелі, на лацкані якого зірка Героя СРСР. За сюжетом фільму, цю зірку він має загубити під час толоки. А те, що у глину потрапило, вже знайти неможливо. І я бачу по обличчю актора, що сталося щось страшне. Те, що мало статися у кадрі, стало реальністю — він загубив ту зірку. А запасної не має.
І раптом зупинилося все... Такі випадки дуже акцентовано відчуваються на знімальному майданчику. Та зірка була не золотою, але для нас на вагу золота. Бо кіно, яке знімалося шість років, на останньому кадрі зупинилося!
Ми знайшли вихід з ситуації. Але був шок! Здавалось, час зупинився...
— А, може, це був добрий знак! Саме під час зйомок історичної української балади атрибути «героїчного совка» остаточно губляться в українській глині...
— Точно. Толока має таку властивість перетовкти біду.
— У фільмі справді дуже багато символізму, але, як виявляється, він заснований на реальних історіях із життя... Трагічних, кумедних, практичних, але реальних. Як той епізод, де герой, якого грає Богдан Бенюк, дереться на електричний стовп й у півлітрову банку «ловить» кулькову блискавку, аби лікувати нею людей... І той образ «знахаря», і образ козака-писарчука передає характер українців, вміння дивним чином перетворити, обернути небезпеку собі на користь. Може, то і є наш вихід із замкнутого кола страждань?
— Можливо. Але для того нам справді зараз потрібна толока — внутрішня і миттєва. Щоб кожен відчув (не емоційно, а серцем) себе частиною української спільноти.
— Першими глядачами «Толоки» стали наші захисники на передовій та мешканці прифронтових містечок на сході України. Восени минулого року відбувся допрем’єрний промо-тур картини у зону ООС. Які були враження?
— Мова картини трошки незвична для сприйняття непідготованого в плані історії глядача, тому було побоювання, що не всі сприймуть таке кіно. Але я бачив сльози на очах і наших бійців, і літніх жінок на тих показах. Вони серцем зрозуміли всю драму «Толоки», бо самі пережили те, що переживає Катерина — головна героїня фільму. І зараз їм доводиться знову думати, як почати жити з нуля після нашої перемоги у російсько-українській війні.
Відчув, що наш фільм для тих людей — певна підтримка. Вони побачили, що це вже було в нашій історії.... І завжди після руйнування, війн, бід українці відроджувалися. Все перетовчеться в цій глині й буде нова хата. Проте зараз треба думати про інше — як так побудувати, аби більше не руйнували...
— Чи зрозуміє історичний символізм та аналогії «Толоки» масова публіка? Хто ваш глядач?
— Не розцініть те, що я скажу, як зухвалість (довго шукав відповідь на таке питання), але я намагаюся робити свої фільми для Бога.
..?
Саме так. Для Бога. Бо якщо йому сподобається, то... він має великий вплив на глядача. Поки це спрацьовувало.
Розмовляла Ольга ВАУЛІНА.
Фото надано Михайлом Іллєнком.
