Родина Суботенків: Тамара (в центрі) разом із батьком, матір’ю, братами і сестрою (1955 рік).

Розпочиналася збірка з напівлегендарної Марусі Чурай, далі йшли Олена Пчілка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька-Черняховська та інші — загалом тридцять відомих імен. Серед них і дві наші землячки: Людмила Волошка та Вероніка Морозівна. Цікаво, що Людмила Волошка — то рідна бабуся, а Вероніка Морозівна — двоюрідна бабуся нашої колеги, працівниці житомирської районної газети, потім — «Житомирського вісника» та бізнесового видання «Ділова газета» Тамари Суботенко.

Народилася Тамара в селі Пряжів Житомирського району, де вчителювали її батьки. Рідні пригадують, що мама хотіла назвати її Віолетою. Але батько, котрий пішов реєструвати дитину сам (не так просто було це зробити в сільській місцевості в тяжкі воєнні роки), записав її Тамарою на честь коханої дружини, матері новонародженої. Так і пішло: мама — Тамара й донька — Тамара.

У родині Тамара була найменшою, п’ятою дитиною. Поки батьки на роботі, її охоче доглядали старші: брати Юрій, Ігор, Валерій та сестричка Вероніка.

Коли підросли, брати обрали інженерну спеціальність. Хто яку: старший — аграрну, далі — гірничодобувну та будівельну. Сестра Вероніка стала бібліотекарем — іншого вибору не мала, адже вийшла заміж за військового, а це — часті переїзди, віддалені гарнізони тощо.

Тамара добре знала українську мову, тож зайнялася журналістикою та літературою. У колективах, де вона працювала, її шанували за високі знання, порядність та інтелігентність, любили за добру, веселу вдачу.

Ті, хто працював тоді в житомирській районній газеті, і досі згадують: щойно починалася весна, Тамара завше приносила на роботу з домашнього саду в Пряжеві пахучі фіалки. А як закінчувалося літо — приходила з торбами яблук із посаджених батьком дерев. Тими яблуками пропахли всі редакційні кабінети.

— А правда ж, у жодній газеті нема стільки яблук, як у нас! — казав тодішній редактор Яків Зайко (який у 2014 році загинув у Києві на Інститутській) своєму кумові Михайлу Сичу, котрий працював у обласній газеті «Житомирщина» і зазирнув до кума на роботу. — Ці яблука нам Тамара Суботенко принесла!

Михайло Сич усміхнувся:

— Наша редакція теж пахне яблуками. До нас нещодавно Назар Суботенко заходив...

Тамара пам’ятає, як садив батько ті яблуні на піщаному горбі на краю їхнього обійстя.

— Що ви робите, Цезарю Михайловичу? — запитували сусіди. — Тут же пісок, тут нічого не росте!

— А я спробую, — усміхнувся сільський вчитель. Насипав на дно піщаних ям накопаного з берегів річки намулу, посадив яблуні та троянди —і вони стали швидко рости. А потім, ніби на знак вдячності, щедро плодоносити.

Яблук було стільки, що не знали, куди їх подіти. Тож роздавали людям.

Щодо імені батька — Цезар чи Назар — окрема історія. Татів батько був звичайним селянином. Мати — з польського роду Чаплинських. Хоча революція всі роди змішала, мати все ж записала сина Цезарем. А він, коли підріс, називав себе Назаром. І свої літературні твори — оповідання, есе, повісті, що їх друкували в різних виданнях, обласних та загальноукраїнських, завжди підписував: «Назар Ботенко».

Нині те все живе тільки в пам’яті та в архівах.

Тамара Цезарівна вже давно на пенсії. Але й нині в неї завжди є робота: відомі житомирські письменники, краєзнавці, дослідники приносять їй на вичитку свої видання, просять їх відредагувати, відкоректувати, підправити...

А коли випадає вільний вечір, Тамара Цезарівна підходить до книжкових полиць, перебирає книжки, розглядає старі фото, згадує архівні довідки й родинні перекази.

Знає, що родина походить від запорізького козака Мороза, нащадки якого внаслідок царських реформ стали дворянами Морозовими. Бабусю Людмилу Морозову Тамара Суботенко навіть пам’ятає — хоча була ще зовсім малою, коли та пішла в кращі світи. Бабуся вийшла заміж за чеха Костянтина Курека, лікаря за професією, мати якого була француженкою. Та свої вірші, завжди писані українською мовою, бабуся Людмила видавала під псевдонімом Людмила Волошка.

Вставайте до рідної
раці, брати,
Для щастя, для слави
і волі!
Змагалися мури —
вчорашні раби
Розбили комбайни
сваволі

— писала вона у вірші «Заклик». Уперше її твори з’явилися в 1905 році в альманасі «Перша ластівка», що видавався в Херсоні. Потім друкувалася в «Рідному краї», «Світлі», поетичній антології «Українська муза», збірнику

«Вінок Тарасу Шевченкові». Вийшла збірка її поезій «Пісні волі» в Житомирі.

Молоду авторку помітила й відома українська письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки, й почала опікуватися нею, ділилася досвідом. Вони навіть приятелювали сім’ями.

Молодша сестра Людмили, Вероніка, теж захопилася поезією і ще гімназисткою почала писати вірші. Друкувала їх під псевдонімом Вероніка Морозівна.

В моїй душі багато
звуків,
Прекрасних звуків,
чарівних;
Багато слів святих,
високих,
І струн надмірно
голосних.

Її вірші друкував журнал «Рідний край» та антологія «Українська муза».

На жаль, розвинути свій поетичний талант їй не вдалося. Ще молодою вона закохалася й вийшла заміж за Миколу Гладкого, котрий працював в українському уряді за часів УНР, був професором, викладав у Київському університеті святого Володимира українську мову й географію. Миколу Гладкого згодом заарештували більшовики. За деякий час додому принесли — через десяті руки — його скривавлену сорочку й записку до дружини: «Негайно виїжджай». Тож Вероніка Януарівна виїхала в південні степи, де жила й працювала багато літ. І тільки за хрущовської відлиги родину реабілітували. Тож тьотя Ньоня — так називала двоюрідну бабусю маленька Тамара Суботенко — змогла повернутися додому.

Тамарина мама, Тамара Курек, зростала в Житомирі, навчалася в Маріїнській жіночій гімназії (тепер у тому приміщенні на майдані Корольова — центр дитячої творчості). Це була одна з дев’яти гімназій в усій Російській імперії, що їх заснувала і ними опікувалася сама імператриця Марія. У Житомирі керувала гімназією фрейліна імператриці. Тож рівень знань тут був досить високий.

У юної Тамари Курек були свої мрії про життя. Та не встигла закінчити гімназію, як вибухнув жовтневий переворот, потім — громадянська війна, далі Голодомори та репресії. Доводилося переїзджати місця на місце, втрачати рідних, друзів, майно. Певне, найбільше її щастя було в тому, що в неї, молоду вчительку-дворянку, закохався звичайний сільський хлопець, теж учитель, Цезар Суботенко. В мирі й злагоді прожили вони свій вік, виховали п’ятеро дітей.

...І нині, у тихий вечір Тамара Суботенко часто підходить до своїх книжкових полиць, відбирає видання, де пишеться про її бабусь, поетес Людмилу Волошку та Вероніку Морозівну. Це — вже згадані «Тридцять українських поетес» та «Проклятого віку струна», видана в Житомирі 1992 року, впорядкована нинішнім директором обласної наукової бібліотеки імені О.Ольжича Василем Врублевським. Гортає сторінки цих книжок і думає про своє життя. Так, вона не стала поетесою, хоча музику віршів відчуває добре. Не стала знаменитістю. Але всі свої роки присвятила збереженню рідної української мови, підтримувала таланти інших розумних людей. А це зовсім немало.

Житомир.

Фото з сімейного архіву.