Василина КАМІНСЬКА (на знімку) проживає у невеличкому поліському селі Білятичі, що в Сарненському районі на Рівненщині, вже 83-й рік. Попри свій вік залюбки розповіла подробиці з свого життя:

— Нас у батьків було 11. Село тоді було більшим. Це нині через хату-дві пусто, а тоді в кожній були великі сім’ї: 7—9 чоловік найменше, а в декого і по 12—15! По парі невісток в одному будинку, в кожного діти. І нічого — вміщалися.

Дитинство Василини Прохорівни припало на воєнні роки. Пригадує, що в селі вони минули порівняно спокійно. У Білятичі втікало чимало переселенців із більш гарячих точок. У 1944-му також була епідемія — тифу. «Хворіли і діти, і дорослі. Температура піднімалася вище 40 градусів. Але чомусь інфекції боялися менше, ніж нині. Люди знали: ті, кому треба вижити, виживуть», — пригадує старожилка.

У молодості Василина Прохорівна працювала в колгоспі. Вийшла заміж за місцевого парубка та народила шістьох дітей.

— Важко тоді жилося, і робили більше, але люди були жвавіші. Теперішня молодь геть сонна ходить. А я і нині, як почую хорошу музику, то танцювати хочу, та вже ноги не слухають, — продовжує розповідь жінка. — А в моїй молодості на всі свята наймали музик і влаштовували танці. Часто ходили в гості. А на престольні свята до нас сходилися з усіх сіл. І ми ходили в Любиковичі, Кураш. Колись люди багато співали й танцювали. Весело було. А як заведемо кривий танець, то аж від початку села й до лісу. Збирались геть усі. Навіть свекрухи невісток відпускали. Українських пісень тоді співати не дозволяли — карали чи навіть засуджували. Але ми все одно їх переймали від батьків. Уже в 1950-х роках з’явився клуб, навіть привозили фільми.

У кожному господарстві тримали корів. Тож часто ходили пішки в Сарни за 20 км на ринок продавати молоко. Там же скуплялись і поверталися додому.

— Тепер, як я розказую це своїм онукам, вони кажуть: «Ой, бабо, такого не може бути». Якби я нині бачила світ, то могла б цілу книжку написати про кожен день нашого села. На жаль, уже не бачу нічого. Через це й роботу вже не можу виконувати. А співати досі люблю. Якби не було б цього вірусу, отак сиділа б з кимось ще під хатою і співала б, — розмірковує Василина Прохорівна.

Сарни Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.