Ми були і є оптимістами

Коли 30 років тому ухвалювали Декларацію про державний суверенітет, більшість із нас були мрійниками і романтиками. Ми вірили, що все зміниться за рік-два, що зовсім скоро українці заживуть щасливим і заможним життям у своїй країні — вільній та незалежній. Ми були наївними оптимістами в рожевих окулярах. Особливо письменники — ті, хто відклав усі свої творчі справи і поринув у політику, у просвітництво, у справу відродження нації та держави.

Чому я так виокремлюю письменників? Та тому, що без їхньої участі, без газети «Літературна Україна», без полум’яних виступів більшості представників красного письменства на численних мітингах, у пресі та на телебаченні не було б жодної незалежності. Бо радянські люди, а ми тоді були саме такими, боялися змін, як бояться всі люди завжди. Порушення стабільності та розвал могутнього Радянського Союзу уявлялися немислимими. Особливо лякала невідомість, загроза світової війни, тисяча інших страшилок, які жили в людях і активно продукувалися імперсько-комуністичною московською системою. Але тоді соціальних мереж не було — ті страшилки поширювалися не надто швидко, а Українська Гельсінська спілка (УГС) і Народний Рух України (НРУ), очолювані письменниками та дисидентами, спрацювали настільки оперативно, що кадебісти тільки руками розвели. Підтримка народу давала групці народних депутатів демократичного спрямування такої сили, що вони перемогли більшість.

Вони стали героями!

Дмитро Павличко та Іван Драч, і не тільки вони, їздили по найвіддаленіших куточках України і своїм полум’яним словом, як колись Тарас Шевченко, творили націю, будили дух українства, апелювали до нищеної та ґвалтованої комуністами національної гідності, об’єднували народ довкола ідеї Незалежної та Соборної України. З обома цими письменниками я познайомився тоді в Ужгороді. Іван Драч приїхав на Закарпаття з презентацією нової книжки, але в переповнених залах йшлося не про книжку. Точніше, не стільки про книжку. Іван Федорович розповідав про злочини комуністичної системи, про дисидентів-шестидесятників, про ідеї незалежної держави, яка буде сильною, процвітаючою, щасливою, бо всі ресурси і всі можливості для цього є.

Він ділився своїми мріями — і люди вірили. Вони втомилися від тиску тоталітарної партії та власного жебрацтва і прагнули щось змінити. Страх змін відступав, бо страх залишитися у загниваючому соціалізмі був іще більшим. А зміни, яскраво описані поетом, вселяли надію на краще життя. Народ ішов за поетами, як йому здавалося, — подалі від політики. Але то були ілюзії.

Народний Рух України в Закарпатській області очолив поет Петро Скунць. Він створив і очолив газету «Карпатська Україна», що несла правду не тільки про події на глобальному, а й на місцевому рівнях. Порушувалися на шпальтах видання раніше заборонені теми, у тому числі й про трагедію Карпатської України, і про греко-католицьку церкву, і про місцевих дисидентів — таких, як Йосип Тереля, про якого радянська преса писала тільки те, що він «тунеядець» і ворог радянської влади.

Поет-трибун Петро Скунць

У важливий для нації час Петро Скунць увесь свій талант і зусилля спрямував у потрібному для українського народу руслі, присвятив боротьбі за незалежність.

Сотні мітингів у селах та містах області, виступи перед трудовими колективами, перед студентами та учнями шкіл виснажували, але він не здавався. Його газета підсилювала ефект від публічних виступів, доносила інформацію до найвіддаленіших куточків краю. А, слід зазначити, що інтерес до «Літературної України» та «Карпатської України» підсилювався ще і тим, що тут критикували партію і Леніна, про яких раніше можна було говорити або добре, або ніяк.

Хвиля народної та національної самоусвідомленості, піднята письменниками, зробила свою справу: Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. І це стало першим кроком до нашої справжньої Незалежності, якої повною мірою ми ще не маємо. Хоча сподівалися на блискавичний результат.

Тільки найбільші скептики на початку 1990-х казали, що Україні потрібно як мінімум сорок років для того, щоб відчути усю свою силу і красу. Чому саме сорок? Бо Мойсей саме стільки водив свій народ по пустелі, саме стільки потрібно для того, щоб вимерло покоління, яке зазнало рабського життя.

Минуло 30 років. Чи вимерли наші раби? Чи наплодили яничарів?

Ситуація в країні за всі ці роки змінювалася з перемінним успіхом. При владі залишалися або старі комуністи, або люди, далекі від усвідомлення ролі нації в державотворчих процесах. Найчастіше за весь цей період спостерігалося бажання влади зробити Україну територією для комфортного проживання всіх націй. Така політика призвела до того, що в Україні вбивають українців за те, що ті розмовляють українською мовою.

Звісно, не хочеться говорити про сумне, бо ми хочемо вірити, що хоча б в Україні українці нарешті будуть почуватися в безпеці. Але...

Усе, що відбувається нині, несе в собі небезпеку. І письменники це відчувають. І кричать про це. Але хто їх чує? Хто почує совість нації в денаціоналізованій країні? Адже саме таке враження складається, коли аналізуєш події в країні 2020 року. Про економіку я говорити не збираюся, хоча вірус та карантин добивають її остаточно.

Не хлібом єдиним живемо! 

Культура в нас нищиться цілеспрямовано. І, що найгірше, руйнуються підвалини національної свідомості. Бо носії цієї свідомості будуть далі русифікуватися, а творчі спілки, насамперед НСПУ, які могли б про це заявити, які могли б організувати народ, руйнуються. Голови обласних організацій спілки письменників звільнені з роботи. Хоча вони мали мінімальну зарплату. Невже оті нещасні копійки з бюджету врятують економіку? Ні!

А знаєте, чому спілка письменників не потрібна українській владі? Тому що спілка завжди була виразником думки і волі народу. Спілка завжди організовувала націю для змін, брала активну участь у всіх національних революціях. У приміщенні спілки знаходили прихисток ті, кого згодом визнали Героями України. Але тоді вони були гнаними і голодними. Вірші Шевченка, Драча, Павличка, Скунця та багатьох інших піднімали і піднімають народ на боротьбу.

Фінансування всієї галузі культури припинено. Люди з надією чекали на призначення нового міністра культури. Але...

Багато ще рабів в Україні. Але наша віра в сильну Незалежну Українську державу не зменшується. Віра не вмирає.

Серед молодих депутатів дуже багато людей нових у політиці, таких, які ніколи не стикалися зі справами державними. Але вони розумні — рано чи пізно вивчать механізми та складові успіху в справі побудови щасливого суспільства в рідній Україні.

Вони перестануть бути рабами. Вичавлять із себе почуття меншовартості. Докладуть зусиль до націєтворчих процесів, до справи побудови Сильної Незалежної Соборної України. України, яка легко здолає не тільки зовнішнього, а й внутрішніх ворогів.

Слава Україні! Слава нації!

Василь КУЗАН,
поет, голова Закарпатського осередку Національної спілки письменників України.

Ужгород.

Фото Василя НИТКИ.