Та глобально потенціал сфери профосвіти залишається недооціненим, вона потерпає від стереотипних суджень про низький соціальний статус робітничих професій та через відсутність системних рішень.

Попри все, існують амбітні плани залучити до закладів професійної освіти 45 відсотків випускників шкіл. Чи є ці плани реальними?

У 2019 році в Україні стартувала реформа професійної (професійно-технічної) освіти. Паралельно Міністерство освіти і науки почало розробку чергового нового законопроекту «Про професійну освіту». Наприкінці червня 2020-го керівництво МОН змінилося. І тепер головне питання — у якому напрямі та якими темпами здійснюватимуть освітні реформи?

Віддаючи належне попередній команді МОН, хочу вірити, що досягнення їхніх наступників будуть ще більш значимими. Як голова парламентського підкомітету з питань професійно-технічної та фахової передвищої освіти, з нетерпінням чекала зустрічі з новим очільником МОН та озвучення ним подальших планів міністерства. У підсумку виявилося, що затверджені раніше цілі, стратегічні та оперативний плани МОН до 2024 року залишаються незмінними.

Нагадаю, в рамках нинішньої реформи МОН планує створити єдину систему професійної освіти: поєднати професійно-технічну та фахову передвищу. Також заплановано привести зміст і якість освіти у відповідність до потреб регіонального ринку праці та значно підвищити популярність профосвіти загалом.

Мета цієї реформи — надання випускникам шкіл широкого вибору сучасних закладів освіти, де можна отримати якісні послуги, а після — швидко знайти роботу та забезпечити собі добробут.

Разом з тим, ця реформа не може бути успішною без участі роботодавців, адже саме вони мають створювати робочі місця з гідною оплатою праці та відповідним соціальним пакетом.

Нинішні обставини є такими, що відкладати «на потім» чи ставити на паузу розпочаті зміни, не лише у сфері професійної, а й всієї освіти загалом, не можна. Світова економіка мчить вперед з космічною швидкістю і ми за нею, поки що, не встигаємо. Хоча і маємо потенціал та можливості...

Тож які, на мою особисту думку, проблеми потребують якомога швидшого розв’язання?

Для початку хочу зауважити, що професійна освіта повинна задовольняти не просто потреби економіки та ринку праці. Вона передусім має реалізовувати прагнення особистості до саморозвитку, професійної досконалості, задовольняти першочергову потребу людини — забезпечити стабільне, благополучне життя собі та своїй родині.

Чи всі ці людські потреби можна задовольнити, маючи робітничу спеціальність в Україні? Прикро, але не завжди...

Економічні кризи накривають світову економіку, і нас заразом, з загрозливою регулярністю. І щоразу ми переживаємо падіння виробництва, параліч ринку праці, безробіття та зниження рівня життя.

Коли економіка стає на паузу, найпершими страждають саме представники робітничих спеціальностей, у більшості з яких — найнижчі зарплати в Україні. Разом з тим життєві потреби людей є нагальними: діти ростуть, батьки хворіють і «комуналку» треба оплачувати щомісяця. А ще — хочеться відпочивати, відкладати «на майбутнє», врешті — бути впевненими, що у них є майбутнє в Україні!

Кожна наступна економічна криза буквально виштовхує наших працівників за кордон, де ринок праці гнучкіший і більш високооплачуваний. А головне — стабільніший. Бо у країнах з розвинутою економікою прогнозування стану ринку праці на 3—5 років — обов’язково є.

Що з прогнозуванням в Україні?

Цю проблему потрібно розглядати у комплексі. Формування потреб з підготовки робітничих кадрів та фахівців середньої ланки майже повністю покладено на регіони, тобто до закладів професійної (професійно-технічної), а також фахової передвищої освіти доводиться регіональне замовлення на підготовку кадрів.

Водночас у місцевої влади є дуже різні підходи до таких обчислень і розрахунків, найгірші з яких — це врахування потреби лише комунальних господарств, без урахування потреб інших суб’єктів господарювання, що розташовані у регіоні та платять податки до місцевого бюджету.

З іншого боку, існує державне замовлення на підготовку кадрів, в тому числі — і робітничих. Його неодмінно потрібно зберегти, оскільки може виникати конфлікт між локальними потребами регіону і державними. Наприклад, коли місцева влада вважає недоцільним фінансування підготовки фахівців для усієї України у закладах, розташованих на її території, в той час як в інших регіонах подібних робітничих кадрів не готують.

Регіональне та державне замовлення обов’язково повинне базуватися на середньостроковому прогнозуванні. Утім, державні прогнозні потреби економіки в кадрах наразі повною мірою не відомі фахівцям сфери освіти: ні працівникам МОН, ні керівникам закладів освіти.

Формування державного замовлення на підготовку кадрів покладено на Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, як на центральний орган. Теоретично, воно, на підставі статистичних даних та з урахуванням пропозицій інших центральних органів виконавчої влади, має формувати це саме замовлення як осмислений і далекоглядний документ.

На практиці ж частину роботи як державний замовник у цій ланці виконують у межах своїх компетенцій лише МОН та центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані заклади освіти чи установи. Отож Мінекономіки формує замовлення, беручи інформацію практично лише з одного джерела. У підсумку, ми отримуємо державне замовлення на підготовку кадрів, що не відповідає реальним потребам роботодавців.

Отже, щонайперше потрібно привести у відповідність пропозиції освітніх послуг у кваліфікаційному і кількісному розрізі до потреб ринку праці.

Чому важливо, щоб держзамовлення в освіті було аналітично глибоким і всебічно продуманим? Бо не можна формувати прогноз ринку праці, орієнтуючись лише на сьогодення. Якщо нині криза і економіка в стагнації, то це не означає, що саме зараз нікого не треба вчити! Ми маємо точно знати, які професії будуть затребуваними після кризи, а на які — зменшиться попит. Наочний приклад — вплив COVID-19 на світову економіку.

В Україні проблема збалансування потреб ринку праці з освітніми пропозиціями залишається невирішеною десятиліттями. Це стосується і вищої, і фахової передвищої, і професійної освіти.

Реалії сьогодення такі, що на вітчизняному ринку праці потреби у робітничих кадрах більші, ніж у фахівцях з вищою освітою. В той час як співвідношення фінансування державного (регіонального) замовлення є прямо протилежним.

По-друге, треба привести програми професійної освіти у відповідність до сучасних вимог.

У цьому питанні все починається з офіційно затверджених вимог роботодавців до професії, які до сьогодні формувалися в кваліфікаційних характеристиках, а тепер будуть — у професійних стандартах. Свого часу при

Міністерстві соціальної політики функціонував Інститут соціально-трудових відносин, який формував довідники кваліфікаційних характеристик.

Утім, у процесі дерегуляції не стало центральних органів виконавчої влади або їх структур, які відповідають за моніторинг кваліфікацій, визначення потреби у їх змінах або у створенні нових.

Чому наявність сучасних кваліфікаційних характеристик чи професійних стандартів важлива для освітян? Тому що освітні програми розробляються саме на їх основі.

Нині просто, без системної роботи та координації у всіх галузях, перекладати це питання на ініціативу всеукраїнських та галузевих об’єднань організацій роботодавців, суб’єктів господарювання, мабуть, не варто.

Теоретично, досліджувати ринок праці й стимулювати роботодавців до розробки нових професійних стандартів, або внесення змін до чинних могло б Національне агентство кваліфікацій. Але воно лише розпочинає роботу.

Що можна було б зробити? На мою думку, віднайти збалансований компроміс між інтересами роботодавців, які формували б кваліфікаційні вимоги до працівників на основі власних потреб, і державними контрольними функціями, що мають на меті уніфікацію цих вимог.

Третя глобальна проблема, яка потребує розв’язання: рівень кваліфікації педагогічних працівників та майстрів виробничого навчання.

Загалом кваліфікація викладачів у закладах професійної освіти є досить високою — найчастіше це люди з вищою освітою, або — з двома. Наприклад, педагогічною та, так званою, фаховою: інженер, технолог тощо.

Але при цьому зарплатня у такого викладача є меншою, ніж у шкільного вчителя. Чому так вийшло? Тому що державна освітня субвенція розповсюджується лише на вчителів загальноосвітніх дисциплін, відтак викладачі спеціальних дисциплін залишилися «за бортом».

З вересня 2019 року на 10 відсотків підвищено посадові оклади працівникам, оплата яких здійснюється не за рахунок освітньої субвенції і яким не підвищили оклади у 2018 році, а саме педпрацівникам закладів дошкільної, позашкільної, професійної (професійно-технічної) освіти без підвищення оплати праці викладачам спецдисциплін. Звичайно, керівники їх зарплатню трохи «підтягнули» преміями, але це не розв’язання проблеми.

На моє переконання, викладачем більшості професійних дисциплін має бути саме людина з досвідом роботи на виробництві, фахівець галузі: інженер, інженер-механік чи технолог. Звичайно, не вийде просто завести в аудиторію майстра з заводу і дозволити йому викладати дисципліну. Але у набутті педагогічних навичок таким викладачам є кому допомогти.

По-перше, до нового викладача прикріплюють наставника, по-друге -працюють методичні комісії, його становлення як педагога ретельно відстежують, вносять корективи, у разі потреби. Часто такі викладачі встигають (або мусять) поєднувати викладання, роботу на виробництві з отриманням ще й педагогічної освіти у виші.

Непросте завдання... То хіба не справедливим буде підняти рівень заробітної плати викладачам профтехів до рівня не нижче учительського?

У будь-якому разі, якщо ми хочемо вивести професійну освіту на високий рівень, зарплати викладачам, майстрам виробничого навчання у цій сфері треба підвищувати!

Так історично склалося, що, наприклад, у вищої освіти завжди було своє сильне лобі в уряді та парламенті. А от у професійної освіти його не було. Однак ми з колегами по освітньому комітету поставили собі за мету вирішити питання недооціненості потенціалу профосвіти.

Ольга КОВАЛЬ, голова підкомітету з питань професійно-технічної та фахової передвищої освіти Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій.