...Я стояв і ще не до кінця розумів, що сталося. Серце у грудях так швидко билося, що, здавалося, не витримає і вискочить, теж побіжить на вулицю до радісного люду. «Декларація про незалежність...». Спочатку про себе, а потім упевненіше повторив уголос: «Незалежність!». Чи, бува, не причудилося? Може, знову якийсь обман, щоби якомога більше наших схопити і позасилати в табори. Невже таки недарма ми боролися, вмирали, але не здавалися? Батько Данило, брат Ярослав, мати, сестри, мої односельчани, тисячі й мільйони українців. «Тетяно, це правда?» — мовчки запитав я очима у дружини. «Правда, Богдане!» — прочитав відповідь у її просльозених очах. Україна зробила перший крок до проголошення незалежності...

Про випробування, переслідування, утиски, які у боротьбі за вільну Україну довелося пройти самому і всій його родині, поділився політичний в’язень радянської влади, науковець-історик і громадський діяч з Умані Богдан Чорномаз (на знімку праворуч, поряд — В’ячеслав Чорновіл).

Мій батько відсидів при всіх владах — польській, німецькій, двічі — при «совєтах»

Народився я 1948 року в невеликому селі Стегнівці на Тернопільщині. Це край, де споконвіку народжувалися борці за самостійну Україну, і ця боротьба вважалася ознакою порядності. У стихії української народної культури, віри, звичаїв і традицій, рідної мови та пісні, у дусі непокори й спротиву окупантам жили мої земляки, наші батьки, такими зростали й ми — п’ятеро дітей з національно свідомої галицької сім’ї Чорномазів.

Коли гітлерівська Німеччина у 1939 році напала на Польщу, до Західної України прийшли радянські війська. Частина населення ще мала якісь сподівання, що нова влада буде м’якшою від польської, та дарма. Перше, що зробили «совєти», утворили каральні органи і всіх активістів, які відкрито висловлювали своє невдоволення їхніми діями, арештували і розстріляли. Щодня було чути постріли, сільськими вулицями і подвір’ями ходили облавники. Знущання, грабунки, вбивства одразу засвідчили, яку вони принесли владу на штиках.

Показовим кроком стало зникнення всіх місцевих вчителів і поява натомість завезених зі сходу України, де вже давно на повну силу працювали комуністичні ідеологічні жорна. Ці ж учителі потім чергували на вході до церкви, доносили кадебістам на підозрілих учнів та їхні сім’ї, активно пропагували фізичну працю у свята, що вважалося у нас великим гріхом.

Населення пішло у підпілля. Наша хата, «лісничівка», що стояла на пагорбі під лісом, через своє зручне розташування стала базою для підпільників усієї округи і виконувала надважливу роль. У дворі було три криївки, які безперервно функціонували: там переховували людей, зберігали майно, харчі, зброю.

Мій батько усе своє життя боровся в ім’я свобідної України, за що відсидів при усіх владах, які приходили на західні українські землі, — польській, німецькій, двічі його ув’язнювали «совєти». Востаннє арештували того ж року, коли й мого старшого брата Ярослава і мене. Офіційно — за політичними мотивами. Неофіційно — за те, що «васпітал антісовєтчікамі сваіх дєтєй».

Багато хто сьогодні вважає, що лише зараз, на війні за Донбас, виборюється наша незалежність, а тоді, у 1990—1991 роках, вона нібито впала нам із неба. Це неправда. Ми роками сиділи в тюрмах і таборах, зазнавали нелюдських знущань і тортур. Тисячі несхитних борців були закатовані по в’язницях. То був час важких духовних, матеріальних і демографічних втрат.

На третьому курсі інституту прийшли й по мене

Освіті у нашій сім’ї відводилося важливе місце, батьки завжди про це дбали. Найстарша сестра Леся закінчила сільськогосподарський інститут, брат Ярослав — студент-заочник Московського політехнічного інституту нафтової хімії (арештований на четвертому курсі), сестри Марія та Надія мали дипломи Чернівецького педагогічного університету.

Я поїхав вступати до Умані до сільськогосподарського інституту. З першої спроби не вдалося. Зате познайомився з багатьма однодумцями-патріотами. Зокрема, у свої кола мене прийняла легендарна людина — колишня членкиня Центральної Ради і політв’язенка Надія Суровцова, котра після ув’язнень та заслань мешкала в Умані. Познайомився з археологом і краєзнавцем Василем Стефановичем, проукраїнською активісткою Ольгою Діденко, іншими людьми, яким було небайдуже майбутнє України.

Чи не вперше відчув на собі усю потужність русифікації, коли проходив службу у радіотехнічних військах на Далекому Сході (Совєцька Гавань). Під час стройової підготовки ініціював виконання української пісні. Тоді всю роту покарали, а мене у зв’язку з виявами національної свідомості взяли на контроль спецчастини.

Повернувшись до Умані, таки вступив до інституту й відновив зв’язки з групами національно налаштованої інтелігенції, серед яких Леонід Плющ, Данило Шумук, Мейєрович. Ми читали лекції з історії національно-визвольного руху, проводили дискусійні вечори з національного питання, розповсюджували фотовідбитки з машинопису праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і навіть дістали книги про історію України Михайла Грушевського.

На третьому курсі інституту прийшли й по мене. Слідство велося три місяці, а 16 листопада 1972 року Черкаський обласний суд виніс вирок: за антирадянську діяльність і пропаганду «українського буржуазного націоналізму» три роки таборів суворого режиму.

Мене як «особо опасного» відправили на заслання до ВС-389/36, село Кучино Чусовського району Пермської області, або у так звану зону смерті. Саме у тій зоні через десять років після мого ув’язнення жорстоко закатували незламного українського патріота, поета Василя Стуса. У таборі я познайомився з такими ж «небезпечними людьми» — дисидентом Левком Лук’яненком, літератором Євгеном Сверстюком, лікарем Олесем Сергієнком, лінгвістом Олексою Різниківом (літературне псевдо Різниченко), поетом Степаном Сапеляком. Особливо дружив з художником і музикантом Грицем Герчаком, якому після відбуття 25-річного терміну наша сім’я надала прихисток.

Лист — один на два місяці, зустріч — раз на півроку, їсти давали, здавалося, все те, що вже зіпсувалося і було непридатним для споживання. На хоч якийсь вияв людяності годі було сподіватися — самі лише покарання, знущання, приниження.

У цій круговерті подій, ще до арешту, доля подарувала мені зустріч з моєю майбутньою дружиною Тетяною. Юна дівчина ще на початку свого життєвого шляху розділила зі мною важкий тягар боротьби, і я їй безмежно вдячний за її мужність і витримку. Через мене Тетяна зазнавала значних утисків і потрясінь. Будучи відмінницею фізико-математичного факультету Уманського педінституту, так і не отримала заслуженого диплома «з відзнакою». Її постійно викликали на жорсткі допити до КДБ, стежили за нею. Врешті-решт, я був арештований за два дні до нашого весілля. Не злякавшись погроз, витримавши усі випробування, вона завжди була і є зі мною. Народила і зростила справжніми українцями наших двох дітей, Романа та Софію.

Втрата Чорновола, можливо, чи не найбільша для незалежної України

Після того як довелося заглянути смерті у вічі, страх потроху відступає. Я не знав, чи вдасться мені щось змінити, але тепер, після таборів, як ніколи, осягнув батькову настанову: «Україна, сину, — понад усе».
Коли радянська влада внесла мене до своїх чорних списків, на моє життя нанесли масу всіляких заборон. Зокрема, й здобувати вищу освіту. Я тричі вступав і тричі мені не дозволяли навчатися. Так робили з усіма, кого переслідували, казали: «Будеш працювати там, де ми скажемо», влаштовували на якісь важкі роботи. До прикладу, я 15 років відпрацював машиністом на районній котельні (ТЕЦ), простіше кажучи, кочегаром. Лише з проголошенням незалежності України, за клопотанням В’ячеслава Чорновола, міністр освіти Петро Таланчук особисто потурбувався про здобуття мною освіти. У 1997-му я заочно закінчив історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, а наступного — Львівську політехніку зі спеціалізацією «Військова історія». Здобутий кандидатський ступінь у 2005 році дав можливість й до сьогодні працювати зі студентами в Уманському державному педагогічному університеті.

Уже на кінець 1980-х років у суспільстві відчувалися великі зміни, осторонь яких наша сім’я бути не могла. Восени 1987-го я поїхав до Львова, де зустрівся з лідерами Товариства Лева і привіз його статут, на основі якого в Умані створили донині діюче Товариство «Берегиня». Його очолила дружина Тетяна. А вже наступного року ми були біля витоків створення філії Української Гельсінської спілки — спочатку в Умані і довколишніх районах, а відтак у всій Черкаській області. У 1989 році став головою Уманської крайової організації Народного Руху України. Ми зініціювали вихід перших незалежних газет «Червона калина», «Тризуб».

Коли зміни вже не просто відчувалися, а були усі підстави до офіційного прийняття незалежності, більшість патріотичних сил об’єдналися і створили організацію республіканського рівня — Народний Рух України. Саме від неї балотувався у президенти В’ячеслав Чорновіл, а я став його довіреною особою в Черкаській області.

Моє перше враження від знайомства з цією непересічною особистістю — швидко говорив, але дуже влучно і дотепно, мав життєрадісну вдачу, вроджені лідерські якості, був надзвичайно харизматичний. Ця людина добре відчувала, в якій державі живе і які сили проти нього працюють. Але він покладав великі сподівання на свій народ.

Насправді, думаю, що В’ячеслав Чорновіл тоді виграв вибори. Було зафіксовано факти масової фальсифікації. Проте він відмовився оскаржувати результати. Чому? Щоб не поставити під сумнів рішення народу, адже і вибори Президента України, і референдум про незалежність проводилися одночасно. Москва і внутрішні вороги розуміли, яку небезпеку і після свого «програшу» несе для них Чорновіл, й вони зважилися на вбивство...
Загибель цієї видатної, величної постаті — величезна втрата для незалежної України. Ми прогавили даний історією шанс мати свого демократичного, рішучого, українського Вацлава Гавела.

Інформаційна війна проти українського народу триває з часів Богдана Хмельницького

Я багато думав, чому українці «програли» вибори, у яких брав участь В’ячеслав Чорновіл. Переконаний, сталося це через інформаційну війну. Триває ця підступна єзуїтська боротьба проти українського народу ще з часів гетьмана Богдана Хмельницького. Століттями велася централізована, добре продумана інформаційна пропаганда про мирне співіснування «народів-братів». Велику роль відіграли насильницькі міграційні процеси, змішування населення. Яскраві приклади — виселення кримських татар, штучні голодомори, які забрали мільйони життів корінного населення. На їхнє місце завозили російське ідеологізоване, по-загарбницьки налаштоване населення або населяли кримінальними деморалізованими елементами. Особливо заохочувалися весілля українців і росіян. Цю масовану інформаційну війну ми програватимемо доти, доки на державному рівні не поставимо їй надійний всеохопний заслін.

Як кажуть у народі, клин клином вибивають. На моє глибоке переконання, змінити свідомість українців допоможе вивчення у школах та вищих навчальних закладах, на всіх рівнях державного управління курсу «Інформаційна політика». Ми повинні навчитися давати відсіч, працювати на випередження, на науковій основі розвінчувати ідеологеми противника.

Це я й намагаюся нині робити. Попри свій вік, продовжую викладати студентам в університеті, і, звісно, не через гроші. Взагалі все матеріальне, у тому числі й гроші, — це тлін, людина помре і теж перетвориться на тлін. А ось те духовне, що залишиться по ній, і має неперебутню цінність. Я відчуваю на собі моральний обов’язок перед усіма борцями за незалежність розповідати молоді справжню історію — ту, яку бачив, сам пережив, яку будував разом з іншими українцями-побратимами.

Бо немає нічого вищого, аніж національні інтереси — цілісність і непорушність держави, мова, культура, звичаї і традиції, право самостійно вести внутрішні і зовнішні справи.

Це найважливіше, що має берегти і чим дорожити народ вільної, демократичної, незалежної країни. Якщо кожен українець виховає у собі національну свідомість, гідність і самоповагу, усвідомить свою причетність до нації та її історії — ми станемо непереможними. Цього найбільше бояться наші вороги — самоідентифікації українців. Але вона обов’язково настане, історичний процес не зупинити.

У всі часи борці за незалежність нашої держави поширювали викресане їхніми щирими серцями гасло — «Україна — понад усе!». Вірю, що мине час — і ці полум’яні слова стануть кровно близькими для кожного українця.

Записала Олена САМОТОКА.

Черкаська область.

Фото з архіву Богдана Чорномаза.