13 липня в катівнях НКВС розстріляли видатного митця-монументаліста, графіка, фундатора потужної школи художників-бойчукістів, реформатора українського мистецтва Михайла Бойчука та його учнів Василя Седляра, Івана Падалку, Івана Липківського. Їхні тіла під покровом ночі скинули в безіменну могилу на спецділянці у Биківні під Києвом. Потім прийшли за дружиною Михайла Львовича, Софією Нелепинською-Бойчук — її стратили 11 грудня, а 7 травня 1938-го рішенням «трійки» позбавили життя Миколу Касперовича, живописця і реставратора, учня і послідовника Бойчука, професора Київської академії мистецтв, роботи якого від 1910 року експонувалися в Парижі, а деякі нині зберігаються у Філадельфії (США).

Харизматичного Михайла Бойчука називають Сократом українського мистецтва, який умів продукувати ідеї й синтезувати передові течії, мав особливий творчий стиль. Народжений у багатодітній сім’ї у селі Романівка на Тернопіллі, за фінансової підтримки Наукового товариства імені Шевченка і предстоятеля УГКЦ Андрея Шептицького отримав освіту у Віденській, Краківській і Мюнхенській академіях мистецтва. У Кракові навчався у польського художника Леона Яна Вичулковського, учня славетного Яна Матейки, працював у Мюнхені, Флоренції, Венеції, Парижі, де познайомився із Пабло Пікассо і заснував власну художню майстерню неовізантійського мистецтва «Renovation Bizantine».

Художник, чиї погляди сформувалися під впливом Михайла Грушевського, був палким патріотом України, мріяв про відродження української державності та світове визнання національної культури. Тож започаткований ним художній напрям увібрав у себе найхарактерніші мистецькі риси Візантії, Київської Русі та українського примітивізму.

Картини майстерні Бойчука, навколо якого гуртувалася ціла когорта молодих талановитих художників — Софія Бодуен де Куртене, Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Нелепинська, з великим успіхом експонувалися у паризьких салонах. Там, у Парижі художник одружився з Софією Нелепинською, що мала французьке та польське коріння, але під впливом чоловіка стала українкою. У 1917 році, після революції, родина митців оселяється у Києві. Михайло Бойчук стає одним із професорів-фундаторів української Академії мистецтв, з 1922 р. Інститут пластичного мистецтва, з 24-го — Київський художній інститут. Митець плідно працює і як реставратор у Софійському соборі, Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, Чернігівському Єлецькому Свято-Успенському монастирі.

Ставши членом Академії революційного мистецтва України (1925), Михайло Бойчук виступає як художник-новатор, піонер українського монументального мистецтва, він заклав його основи та підготував плеяду учнів — серед яких Т. Бойчук, В. Іванова, С. Колос, І. Липківський, О. Павленко, І. Падалка, В. Седляр.

Головні монументальні твори бойчукістів — розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію імені ВУЦВК в Одесі на Хаджибеївському лимані (1928), Червонозаводського театру у Харкові (1933—1935).

Одного із творців і ідейних лідерів Асоціації революційного мистецтва України, яка заперечувала натуралізм і прагнула до національної своєрідності українського мистецтва, радянська влада визнала ідейно шкідливим, формально і націоналістично обмеженим. Михайло Бойчук не сприйняв соцреалізм, насаджуваний більшовицькою партією, і це мало для нього трагічні наслідки. 25 листопада 1936 р. митця заарештували і звинуватили у шпигунстві та приналежності до «націоналістичної фашистської терористичної організації», що ставила за мету «відторгнення України від Совєцького Союзу й утворення української націонал-фашистської держави».

Більшість творів Михайла Бойчука та його учнів була відразу знищена, розписи стін заштукатурені. До нашого часу збереглися здебільшого начерки, ескізи, копії.

Відома київська художниця, заслужена діячка мистецтв України, волонтерка Марина Соченко одну із своїх робіт приурочила визначним українським митцям і назвала «Світлій пам’яті Михайла Бойчука, Софії Нелепинської-Бойчук, їхнього сина Петруся, Василя Седляра, Миколи Касперовича, Івана Падалки, Івана Липківського присвячується» (на знімку).

— Уперше я почула про бойчукістів ще в художній школі, багато чула від свого вчителя Віктора Зарецького, а потім в інституті від Василя Івановича Забашти. Проте в ті часи про них можна було розмовляти лише пошепки.

Офіціоз таких художників не визнавав. Десь року 1987—1988 в академії відбулася перша виставка бойчукістів. Михайло Бойчук був професором Академії і одним з її засновників, — каже Марина Соченко. — В основному це були чорно-білі фото залишків їхніх творів, ті, що якимсь дивом збереглися. Там я вперше побачила фотографії митців, особливе враження на мене справило групове фото, де вони у фраках на тлі українських килимів.

Благородні обличчя вражали. Ми звикли, що художник у фуфайці, має пролетарський вигляд, а тут — аристократи українського духу. Глибоко тоді це запало в душу, боліло те, що знищені їхні твори. Потім, вже набагато пізніше, я в бібліотеці і в одному з академічних збірників знайшла спогади однієї з учениць Бойчука, яка писала про ту тяжку атмосферу, яка оточувала Бойчука. Про те, як на нього доносили, за ним ходили шпики, і згадала, що у них з Софією Нелепинською-Бойчук був син Петрусь, який після арешту батьків також зник. Тоді й зародився образ хлопчика-янгола зі свічкою, який у центрі полотна.

Власне, можна сказати, що над цією картиною я працювала все своє творче життя, поверталась до неї, уточнювала, наприклад образ чаші, як крові Христової, це і та чаша, яку випили бойчукісти, Христос з учнями — паралель Бойчук з учнями, фрагменти їхніх творів і на них сліди грубих кирзових чобіт — символ зганьбленої, понівечиної культури і вже до бієнале «Від Трипілля до сьогодення» картина була закінчена. Саме виконання картини тривало не менш восьми років».