Фото 1. Професор Валерій Бебик на зйомках фільму "Таємна війна Спартака" (спільний проєкт Телеканала "Київ", Парламентського телеканала "Рада" і Парламентської газети "Голос України") в українському Севастополі, тимчасово окупованому російськими нацистами.

Вони "перемістили" Елладу з Українського Причорномор'я до Середземномор'я, а малоазійську Романію/Візантію поміняли місцями з провінційною італійською Ромою, яка насправді була глухою провінцією величної Ромейської імперії. 

У цьому зв'язку нам варто було б розібратися з повстанням проти Риму війська так званого "гладіатора Спартака". Чому у цього імператора рабів скіфське ім'я, яке збігається з іменами царських династій Боспора і Фракії?..

* * *

В імені Спартак і назві скіфо-дорійської держави Спарти прочитується ім'я богині Партени. Богиня Партена очолювала божественний пантеон давньоукраїнського міста Херсонес Таврійський (нині окупований російськими нацистами Севастополь).

Чорноморські елліни також ототожнювали її з богинею Місяця Артемідою, яка разом із богом Сонця Аполлоном дуже шанувалася в місті Пантикапей – столиці Боспорського царства України.

Середземноморські елліни – після колонізації чорноморськими еллінами басейну Середземного моря – запозичили і "заземлили" культ богині Артеміди, наділивши її функціями покровительки полювання.

А в Римі давньоукраїнську богиню Партену, або Артеміду, ототожнили з богинею Діаною, яка була покровителькою полювання, дітонародження, плебеїв та рабів.

Саме рабів римляни і почали використовувати в кривавому шоу-бізнесі, який отримав назву бої гладіаторів.

Історичні джерела свідчать, що бої гладіаторів спочатку були ритуальними чоловічими жертвопринесеннями на тризнах вождів племен. Учасниками таких поминальних ритуальних боїв були зазвичай військовополонені вороги. 

Метою тризни (як виду поминок) було вшанування померлих вождів та забезпечення зв'язків між живими родичами і тими, хто відійшов в інші світи.

Але починаючи з ІІІ ст. до н.е. бої гладіаторів в Римі перетворилися на кривавий і прибутковий шоу-бізнес, який досить жорстко регламентувався римськими законами.

З переходом у Римі від республіканської до імператорської форми правління, враховуючи популярність у римського електорату цих кривавих видовищ, у І ст. н.е. проведення гладіаторських боїв стало прерогативою держави в особі імператора.

Хоча багаті олігархи-патриції теж займалися підготовкою та проведенням гладіаторських боїв.

Гладіаторські бої в переважній більшості закінчувалися смертельними випадками. Хоча загалом власники гладіаторських шкіл і арен об'єктивно були в тому не дуже зацікавлені.

Купівля раба та його 2-3-річне навчання до гладіаторських боїв коштувало чималих грошей. Тому гладіаторів досить непогано годували і лікували, вони отримували пристойну платню від організаторів боїв, гроші та коштовні подарунки від глядачів.

Найбільш популярні з них, хто перемагав і виживав у смертельних боях – заробляли чималі кошти і могли претендувати на звільнення. В останньому випадку вони могли продовжувати поєдинки у статусі вільних людей або стати вчителями у гладіаторських школах. Отже, мотивація битися у гладіаторів була різна...

Одним з успішних гладіаторів, кому вдалося вижити і стати викладачем у гладіаторській школі, був скіфо-еллінський імператор Спартак, який у 73-71 роках до н.е. очолив масове повстання рабів і бідних людей (плебеїв) проти олігархів (патриціїв) і рабовласницького Риму загалом.

Проте в історії спартаківських війн є чимало "білих плям" і таємних військових операцій...

Як стверджують експерти, Спартак був одним із тих, хто віртуозно створював з побутових предметів бойову та ефективну зброю. Всім відомі сцени з історичних фільмів, коли проти людини, озброєної мечем, виходила людина, озброєна рибацькою сіткою і гарпуном-тризубум, яким здобувають рибу.

Так от, людина, яка добре володіла рибацькою сіткою, побутовим предметом, майже завжди перемагала людину, озброєну гострим, міцним і загартованим мечем.

Гладіаторські бої відбувалися за стандартним сценарієм тогочасного кривавого шоу. Спочатку на арену випускали диких звірів, яких активно цькували спеціальні служителі арени.

Потім зазвичай випускали злочинців, засуджених до розтерзання дикими звірами. Їх могли випустити на арену без зброї, а могли й дати меч або спис, що продовжувало агонію.

За ними під акомпанемент труб і цимбал виходили бійці-блазні з дерев'яною зброєю. За ними (для розминки) виходили вже не блазні, а гладіатори-початківці з навчальною (дерев'яною) зброєю.

І тільки після цього на арену виходили справжні професіонали. Перші билися кінні гладіатори. За ними – гладіатори-новачки у груповій сутичці. І лише після цього виходили на двобій найбільш підготовлені гладіатори.

Гладіаторами називали в Стародавньому Римі професійних бійців-меченосців (від слова gladius – "меч"), які за один переможний бій отримували річну зарплату римського легіонера.

Найбільш популярними були гладіатори галли і фракійці. І справа тут зовсім не в національності, а в комплекті озброєнь. Галли були озброєні списом і захищені шоломом та щитом. Фракійці користувалися фракійським мечем і круглим щитом.

Спартака, який на момент повстання вже був вільною людиною і викладачем школи гладіаторів, називали фракійцем.

До нашого часу збереглися фрагментарні свідчення про Спартака лише трьох античних авторі. Зокрема, про спартаківські війни писали такі історики, як:

* Гай Саллюстій Крісп (86-35 рр. до н.е., книга "Історії");

* Плутарх з Херонеї (46-127 рр. н.е., книга "Паралельні життєписи");

* Аппіан Александрійський (95-170 рр. н.е., книга "Римська історія").

І всі ці римські історики, наче змовившись, пишуть, що Спартак був фракійцем... Хоча Плутарх з Херонеї (ІІ ст.) при цьому зауважив:

"... Гладіатори вибрали собі трьох вождів. Перший із них був Спартак, фракієць з племені медів, – людина видатної хоробрості і фізичної сили, яка за розумом і м'якістю характеру стояла вище свого положення. І взагалі більше була схожа на елліна, ніж можна було очікувати від людини його племені".

Зафіксуємо собі фразу Плутарха, що Спартак був із племені медів і був схожий на елліна... Тобто, з одного боку, він був фракійцем. З другого – інтелектуалом і май вигляд, як еллін. Утім, нічого дивного тут і немає...

Варто було б розібратися і з фракійцями. Антична традиція вперто пов'язує кімерів, або кімерійців, із фракійцями, насамперед трерами, локалізованими на Балканському півострові.

Батько географії Страбон називає трерів кімерійським народом. Зв'язок кімерів і сіндів, з одного боку, та фракійців – з другого, особливо цікавий з огляду на значний фракійський елемент у Боспорському царстві України, яке активно воювало з Римською імперією за вплив у Малій Азії.

Низка правителів скіфо-еллінської династії Спартакідів у Боспорському царстві носила імена (Спартак, Перісад), схожі на імена фракійської династії Одрисів (Спарадок, Берісадес). Така інформація є важливою, оскільки династія Спартакідів, яка правила в Пантикапеї з 438-го по 107 рік до н.е., ймовірно, мала сіндське походження.

Цивілізаційний феномен еллінізму традиційно пов'язують із завоюваннями Олександра Македонського, який начебто в такий специфічний військовий спосіб поширював еллінську культуру в Європі та Азії.

Олександр Македонський жив у IV ст. до н.е. Проте за сотню років до нього в Боспорі вже була створена скіфо-еллінська держава, яку очолювала скіфська династія Спартакідів.

Що ж поєднує Спартакідів із Пантикапеї, Олександра Македонського і царів славетної Спарти? Їх поєднує прабатько скіфів і спартанців – Геракл, який народився і похований біля українського міста Керч.

Боспорське царство України, яке проіснувало з V ст. до н.е. по IV4 ст. н.е., було скіфо-еллінською державою, в якій жило чимало фракійців. Але з балканською Фракією або Тракією їх поєднували не тільки кровні зв’язки.

Причорномор'я поєднує із Середземноморськими Балканами і кімерійська топоніміка, тобто географічні назви: Тірітака і Тірас – в Україні, Тірістрія у Фракії та Тірістрія у Мезії – в Болгарії.

Вчені довели, що чернігівські сівери, месопотамські сумери і кримські кімери/кімерійці – один і той само народ, що свідчить про етнічний зв'язок в античні часи між українськими і балканськими племенами та білошкірими племенами Близького Сходу.

У цьому контексті варто згадати і батька історії Геродота (V ст. до н.е.), який писав, що частина кімерійців осіла в Криму, змішавшись із місцевим населенням:

"Ще й тепер у Скіфії є кімерійські фортеці й кімерійські переправи, є й країна, що називається Кімерія, є й так званий Кімерійський Боспор".

У Криму кімери/кімерійці отримали назву таврів, а згодом – тавро-скіфів.

Ми вже з вами зафіксували слова Плутарха, який писав, що Спартак був фракійцем з роду медів, але більше був схожий на елліна.

Античних класиків теж треба перевіряти. Тим паче що в них не було Інтернету і можливості брати інформацію з інших джерел.

Передивившись весь список фракійських племен – бесів, гетів, трибалів, мізійців, одрисів і фрігійців, – медів ми там не знаходимо.

Але, звернувшись до античної мапи Чорноморсько-Каспійського регіону (Фото 2), яка була виготовлена в Лондоні у 1770 році, на східному узбережжі Азовського моря ми побачимо плем'я меотів, які живуть поруч із сіндами. Та й саме море називалось у ті часи Меотідою, про що згадує і Геродот.

Напевно, Плутарх (або його перекладачі) не зовсім правильно назвали плем'я Спартака. Все сходиться на тому, що він, справді, міг бути фракійцем із племені меотів.

Фракійці, до речі, спочатку жили на території Української Кубані, але в античні часи переселилися на Балкани. Отже, Плутарх, напевно, був правий щодо етнічного походження Спартака...

Фото 2. Мапа античного світу. Чорноморсько-Каспійський регіон (Лондон, 1770).

Плутарх, римський історик еллінського походження, у своїй книзі "Нікій і Красс" пише, що у Спартака була дружина-фракіянка, яка мала дар пророцтва і була причетна до культу бога Діоніса.

Бог вина і виноробства Діоніс, який жив разом із людьми, був спасителем душі і тіла. Його культ походив від міфічних фракійців із Беотії, яка вважається його батьківщиною.

Переповідають, що коли Спартака вперше привезли на ринок рабів до Риму, під час сну його голову оповила змія. Його дружина, яка була з ним і в рабстві, і на війні, сказала після цього, що це – знак згори про майбутню велику і грізну владу Спартака, яка приведе його до трагічного фіналу.

Утім, середньовічний теолог Августин Блаженний (IV-V ст.) зовсім інакше оцінив історичну роль Спартака та його війська:

"Хай скажуть мені, який допоміг їм бог зі стану маленької і нікчемної зграї перейти до стану держави, якої боялися римляни зі своїми численними військами і фортецями?".

Зафіксуємо собі думку Августина Блаженного, що Спартак був очільником держави, яка протягом трьох років громила римські легіони і становила пряму загрозу існуванню римської держави.

Усі історичні джерела приблизно однаково розповідають про початок і хід подій спартаківської війни проти Риму.

У 73 році до н.е. Спартак, тренер гладіаторської школи в Капуї (район Неаполя), на чолі групи рабів утік із школи гладіаторів, захопивши по дорозі обоз із гладіаторським спорядженням і сховавшись на горі Везувій.

Римляни перекрили вихід із Везувія, але гладіатори, спустившись по виноградних лозах з прямовисної стіни, вдарили з тилу і знищили римський загін. А далі почалося найцікавіше...

Римляни явно недооцінили загрозу. І невдовзі армія скіфського імператора Спартака, як кажуть різні історичні джерела, збільшилась до 100 з гаком тисяч людей і протягом трьох років завдали кілька чутливих поразок римській армії.

Характерно, що заступники Спартака – Еномай, Крікс, Ганник – були непростими людьми! Вони мали військовий досвід, відвідували філософський кружок, зналися на літературі.

Найближчий соратник Спартака – Еномай мав ім'я, досить поширене серед античної знаті. Таке саме ім’я мав один із троянців, які прибули до Італії разом із царем-теукром Енеєм, нащадки якого заснували Рим.

А в місті Еліда був цар Еномай, котрий називав себе сином скіфського (і спартанського) бога війни Ареса.

Крікс, судячи з етимології його імені, належав до кельтів/галлів, що вважаються західними скіфами. А Ганник належав до інсубрів, що були найчисленнішим племенем Транспаданської Галлії, союзної карфагенському воєначальнику Ганнібалу, який воював проти Риму.

Як свідчать тогочасні історики, вся команда Спартака вільно розмовляла кельтською та еллінською мовами, що підтверджує їхню етнічну і культурно-історичну приналежність до скіфського етносу (кельти – західні скіфи). Зокрема, історик Гай Саллюстій Крісп писав про них, що "це були люди вільного духу і прославлені".

Історики Священної римської імперії германської нації (відомої як Третій германський рейх) переконують нас, що Спартак і його команда були рабами, які повстали проти Риму з класових міркувань.

Але аналіз римських історичних джерел свідчить, що це було не повстання рабів, а громадянська війна в Римі!

Наприклад, історик Гай Саллюстій Крісп, який жив у 86-35 роках до н.е. і був сучасником Спартака, пише: "До Спартака охоче і у великій кількості йшов народ, у тому числі й деякі раби".

Аппіан Александрійський (ІІ ст.) включив історію спартаківських війн до розділу своєї книги, який називався: "Громадянські війни". Це вже потім він напише про повстання рабів... А може, його підкорегували цензори римського сенату?..

Утім, деякі сучасні історики, виховані на міфах Третього германського рейху, теж вважають, що Спартак був рабом і його історична роль не має особливого значення...

Але ми не можемо погодитися з цими професійними істориками, підготовленими на міфах так званої Всесвітньої історії, переписаної у XVII-XVIII століттях істориками Священної римської імперії германської нації.

Згадаймо середньовічного християнського мислителя Августина Блаженного, який писав про державу Спартака, якої боялися римляни зі своїми військами і фортецями!

І тут є більше запитань, ніж відповідей. Чому, наприклад, війська Спартака аж двічі переможно пройшли всю Італію: від півночі до півдня, загрожуючи Риму, але так і не атакувавши його раптовим ударом?..

Заангажовані римські та сучасні професійні історики переконують нас, що армія Спартака не зробила цього, оскільки не могла протистояти професійним римським легіонам...

Ніхто не заперечує, армія в Риму була потужна. Попри все, спартаківці розбили чимало римських легіонів. А після переможного маршу Капуя-Північна Італія-Південна Італія вони фактично створили власну державу на півдні Італії, від якої війська Риму відгородилися такою собі "великою китайською стіною" довжиною у 55 кілометрів.

Фактичною столицею держави Спартака було місто Фурії – давня еллінська колонія, де його активно підтримувало місцеве населення. Взимку 72 року до н.е. військо Спартака отаборилося на півдні Італії, ймовірно, маючи намір переправитися до Сицилії.

Проте, як пишуть римські історики, начебто через зраду піратів, які взяли гроші і не переправили спартаківців на острів Сицилія, військо Спартака прорвало лінію оборони римського генерала Маркуса Лікінія Красса і знову пішло вглиб італійського півострова.

Цього разу їм не пощастило і армія Спартака була розбита. Сам він загинув у бою, а полонених спартаківців розіп'яли вздовж дороги до Рима.

У всій цій історії спартаківських війн є чимало нерозв'язаних таємниць, які заганяють у кут античних і сучасних істориків:

1. Чому Спартак, що був вільною людиною, жив з дружиною у власному домі і відвідував таємний філософський гурток, ініціював повстання своїх учнів-гладіаторів, яке сам і очолив?..

2. З чиєї команди Спартак розпочав своє повстання саме в той час, коли римські легіони Марка Лукулла захопили Созопол (Болгарія), Істрію (Хорватія) і Томи (Румунія), а легіони і флот Луція Лукулла захопили Віфінію (Мала Азія), практично взявши в облогу Боспорське царство Мітридата VI Євпатора?..

3. Чому Спартак, який двічі мав можливість вивести свою армію з Італії, двічі повертався до Рима (Фото 3)?..

4. Чому Спартак двічі пройшов через всю Італію і не атакував Рим, коли там практично не було військ?

Фото 3. Мапа військових походів скіфо-еллінського імператора Спартака.

Професор школи гладіаторів Спартак загинув у бою, а його команду розіп'яли на хрестах. Проте ім'я великого скіфа Спартака ввійшло в історію поряд із подвигами 300 спартанців царя Леоніда.

У цьому зв'язку існує суб'єктивна і геополітична версії відповідей на запитання щодо таємної війни скіфо-еллінського імператора Спартака.

Перша версія, суб'єктивна.

Спартак прагнув стати новим диктатором Риму – за прикладом свого колишнього начальника Луція Корнелія Сулли, який прийшов до влади у 86 році до н.е. після перемоги у громадянській війні. Але, оскільки він був, скіфським царевичем, громадська думка Риму його ніколи б не визнала своїм імператором.

Друга версія, геополітична.

У 74-73 роках до н.е. Боспорське царство України та його союзники отримали кілька відчутних поразок від Риму – в Малій Азії та на Балканах. Тому повстання Спартака в Римі як резидента боспорської розвідки могло бути результатом спеціальної військової операції з організації партизанської війни в глибокому тилу ворога.

Маючи можливості не раз вийти з Італії живим, Спартак свідомо пожертвував своїм життям та своєю армією заради своєї скіфо-еллінської (української) батьківщини.

Принаймні основні римські легіони у 72 році до н.е. були відкликані римським сенатом з Балкан і Малої Азії, що на певний час врятувало Боспорське царство від розгрому.

Але відчайдушна спроба видатного античного полководця Спартака не змогла зупинити ромейську експансію в Українському Причорномор'ї. Невдовзі південь Античної України (Одещина, Миколаївщина, Херсонщина і Крим) потрапляють під контроль Великої Романії, більш відомої як Візантія... Але це тема для іншої розмови...

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, професор, голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.