На знімку: українська делегація біля козацького хреста в Сандармосі у 2013 році.
У Сандармосі: Іван Драч, Євген Сверстюк, 1997 рік.
На виконання постанови ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П51/94 «Про антирадянські елементи», відредагованої особисто Сталіним, 5 серпня цього ж року був виданий наказ НКВС № 00447. З цього дня розпочалася наймасовіша «чистка» суспільства від «куркулів», «шпигунів», «диверсантів», «контрреволюціонерів-шкідників», «агентів фашизму», «церковників», «буржуазних націоналістів» — елементів, які, на думку ідеологів терору, не годилися для будівництва комунізму. Такими елементами режим визнав щонайперше освічених та активних людей, українську інтелігенцію, яка, за визначенням Сталіна, «не заслуговувала довіри». Репресії охопили всі регіони та всі верстви населення — від вищої партійної верхівки до хлібороба з одним конем.
Одночасно ЦК ВКП(б) запропонував подати до ЦК склади позасудових органів — «трійок», які поєднували в собі слідство, обвинувачення, суд і виконавця вироків, а також кількість осіб, що підлягали репресіям.
«У кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І — розстріл, ІІ — ув’язнення, співвідношення 3 до 1). «Знизу» полетіли звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання(!) за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити ліміти, особливо за І категорією, висувалися «зустрічні плани»(!). Нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався до Москви по таке збільшення. Призначений після його розстрілу в січні 1938 року в. о. наркома Олександр Успенський — двічі. І Москва їх задовольняла», — зазначає радянський політв’язень, письменник Василь Овсієнко.
На виконання постанови «чистки» відбулися і в концтаборах
«Начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1825 в’язнів. Одна група, 507 в’язнів, була розстріляна під Ленінградом 8 грудня 1937 року, 200 (насправді 198) — на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля так званого «Соловецького етапу» (1111 осіб) стала відомою лише в 1997 році: капітан Матвєєв з помічниками розстріляв його 27 жовтня, 1—4 листопада в урочищі Сандармох на півдні Карелії. Серед 290 українців: творець театру «Березіль» Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УРСР Михайло Полоз», — наголошує Василь Овсієнко.
Урочище Сандармох на півдні Карелії, за 11 кілометрів від Біломорканалу, «обычное место расстрелов», відкрили та ідентифікували на місцевості 1 липня 1997 року члени Санкт-Петербурзького та Карельського «Меморіалу»
— Веніамін Іоффе, Ірина Рєзнікова, Юрій Дмітрієв.
— Тут у 150 ямах (приблизно) назавжди залишилися майже 10 тисяч жертв більшовицького терору: в’язнів усіх національностей, будівельників Біломорканалу, спецпоселенців, — каже почесний голова Товариства українців «Калина» в Карелії, відома громадська діячка Лариса Скрипникова. — У жовтні 1997 року уряд Карелії прийняв необхідні рішення, було відкрито меморіал, де всі страчені в Сандармосі вперше були належно вшановані.
Відтоді більш як 20 років 5 серпня щороку в урочищі збираються люди різних національностей, різного віку, різної віри... Об’єднує їх одне — обов’язок достойно пом’янути всіх страчених у цьому страшному та тепер святому для нас місці.
— Я з хвилюванням згадую першу делегацію з України, яку очолив знаний поет Іван Драч, продовжує Лариса Скрипникова. — Прочани привезли дубового хреста (художник із Києва Микола Малишко) і поставили його на галявині Пам’яті та доручили нам, українцям Карелії, доглядати його. Ми дотримали слова, по декілька разів на рік приїжджали в Сандармох, проводили жалобні заходи, привозили гостей, біля хреста школярам розповідали про страшні сталінські роки. До хреста приїжджав і на колінах молився президент СКУ Аскольд Лозинський, голова ОУР Руденко-Десняк, голова УВКР Михайло Горинь, депутат Верховної Ради України Ярослав Кендзьор, дипломати... Дослідник Юрій Дмитрієв установив імена багатьох загиблих тут українців, наших братів, сестер, батьків, дідів... Мабуть, з того часу ми мріяли про величний пам’ятник на місці трагедії роботи скульптора-фахівця.
Сказати правду, підтримки ми абсолютно не мали. Ба більше, на офіційному рівні нас не розуміли, мені як голові Товариства української культури Карелії неодноразово казали, що не потрібно робити національні пам’ятники, що ми, українці, мовляв, вболіваємо та поминаємо тільки українців. Більше того, поважний автор торік написав у своїй книзі: «...остальные им (украинцам) были не интересны — о других пусть помнят другие...» Звичайно, це не так.
Хрест «Убієнним синам України» відкрили п’ятнадцять років тому
У 1998 році у Сандармосі встановили великий гранітний камінь із абстрактним написом російською «Люди, не убивайте друг друга!». На самому меморіальному кладовищі почали з’являтися невеликі хрести, на деревах — фотографії розстріляних тут людей, місцевих та з інших країв.
— Я — українка, мені боліло і болить те, що було з українцями. І спорудження пам’ятника закатованим українцям стало для мене великою метою, головною справою життя. Уже за рік член нашого товариства, художник Олег Чумак зробив ескізний проект пам’ятника і надіслав його на конкурс, який відбувався у той час у Києві.
За словами доктора мистецтвознавства Михайла Селівачова, ініціатором спорудження пам’ятника став син одного з розстріляних в’язнів «Соловецького етапу» Веніамін Трохименко. Завдяки його фінансовій підтримці редакція журналу «Ант» спільно з Київським державним інститутом декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука та Науковим товариством ім. Миколи Трохименка провела 2002 року відкритий конкурс на проект монумента в Сандармосі.
— На той час я була членом Президії УВКР і вела переговори з українцями Америки про допомогу в будівництві пам’ятника, — каже Лариса Скрипникова. — У грудні 2003 року пролунав доленосний телефонний дзвінок. То була для мене і несподіванка, і велика честь — розмова з депутатом Верховної Ради України Віктором Ющенком. Він попросив мене очолити будівництво української каплички (проект Івана Кушніра з Києва). Звичайно, я з радістю погодилась, але з об’єктивних причин капличку не збудували.
Ще раніше, відповідно до постанови Кабміну (1998) й Указу Президента України від 14 травня 2001 року «Про заходи щодо державної підтримки колишніх політичних в’язнів і репресованих», було створено творчу групу, що презентувала кілька ескізів пам’ятника в Сандармосі, але через нестачу коштів його проектування і спорудження відклали.
Як зазначав Михайло Селівачов, чиновники ще влітку 2002 року мали кілограми безплідного листування з інстанціями в Україні та Росії. Залишилися без відповіді й колективні звернення до глав п’яти держав, підписані відомими митцями, науковцями, громадськими діячами. Він писав: «Безпорадність офіційних структур компенсували наполегливість і цілеспрямованість громадськості, зокрема Василя Овсієнка та голови Товариства української культури «Калина» в Республіці Карелія Лариси Скрипникової. Передусім завдяки їхнім зусиллям виділено землю під монумент і зібрано кошти...»
Велику суму грошей передав блок «Наша Україна» Віктора Ющенка, чотири тисячі доларів надіслав Веніамін Трохименко, три тисячі зібрала в США Надія Світлична, шість тисяч передав від членів Світового конгресу українців Богдан Федорак з Канади. До проекту долучилися і Лариса Кий (США), Геннадій Журавльов, Микола Ковтун, Віктор Крисевич (Карелія) та багато інших. Списки всіх, хто склав пожертви, опубліковано в книжці «Убієнним синам України. Сандармох», яку видало Товариство українців Карелії.
— У березні 2004 року в Києві мене прийняв Віктор Ющенко, тоді депутат Верховної Ради. На зустрічі було прийнято остаточне рішення про будівництво пам’ятника страченим українцям в урочищі Сандармох. Тоді ж зібралася ініціативна група відомих правозахисників на чолі з Євгеном Сверстюком. Ще раз обговорили всі питання, розглянули проект пам’ятника переможців конкурсу — художника Миколи Малишка і скульптора Назара Білика, — продовжує розмову Лариса Скрипникова. — На тій порі нас об’єднав, координував загальні зусилля невтомний Василь Овсієнко. За його ініціативою Світовий конгрес українців та Київський «Меморіал» розповсюдили по всьому світу звернення «Убієнним синам України» з проханням про пожертви на будівництво пам’ятника. Я написала про будівництво в газети України, Карелії, Америки. У березні-квітні 2004 року про початок будівництва сповістили газети «Україна молода», «Літературна Україна», «Шлях перемоги», «Українське слово», «Слово Просвіти», бюлетень «Права людини» (Україна), «Гомін» (Канада), «Свобода» (США), «Карелія», «Северный курьер», «Петрозаводск» (Карелія). Були передачі та інтерв’ю на радіо «Свобода», на третьому каналі Українського радіо, Державному каналі телебачення Карелії. Те, що це Божа справа, підтверджувалося на кожному кроці — я скрізь знаходила розуміння та підтримку. Від моменту мого звернення в адміністрацію Медвеж’єгорська про виділення ділянки під будівництво пам’ятника до позитивної відповіді не минуло й 10 днів! І всі погодження (архітектор, інспекції тощо) також відбулися без проблем.
Від отримання дозволу на будівництво пам’ятника (грудень 2003-го) до завершення робіт (жовтень 2004-го) не минуло й року! То була нелегка справа. По-перше, абсолютно вся організаційна робота проводилася на громадських засадах. А роботи було чимало: від планування ділянки й усіляких узгоджень до пошуку матеріалів, майстрів-будівельників, транспорту, розв’язання інших малих і великих проблем. Треба взяти до уваги, що ми із заступником голови товариства Олегом Місілюком жили в Петрозаводську, а робота відбувалися за 200 кілометрів від дому.
— Співавтори проекту не мали сумнівів, з якого матеріалу робити пам’ятник, — це граніт, бо то найміцніший камінь, що добре переносить морози, перепади температури, вологість. Козацький хрест має стояти довго, він ставиться навіки. З усіх зразків, які ми передивилися, митці зупинили вибір на світло-сірому граніті Мансуровського родовища, що на Уралі, — каже діячка. — Не одразу знайшли потрібну брилу, але підприємство «Карельський граніт» таку брилу привезло (без внесення авансу!), там само зробили термічну й первинну механічну обробку на верстатах. Узагалі, допомога «Карельського граніту» була вагомою на всіх рівнях: від директора, який знизив загальну вартість робіт на 20% (у рахунок спонсорської допомоги), і начальника виробництва А. Морозова до працівників, які всіляко допомагали нашим скульпторам. Митці, виконуючи ручну роботу, працювали, не шкодуючи себе, по 12—14 годин щодоби! Слід сказати, що мені багато робіт вдалося організувати добродійно, «збити» ціни — люди бачили, що це рана народна, тому вірили і допомагали. Наприкінці вересня 2004 року авторську працю було закінчено. Щодо фундаменту ми вели переговори з чотирма підприємствами, доки не зупинилися на фірмі «Радуга» В. Могутіна. І не помилилися. Робота виконувалася чітко, якісно, вчасно, інколи й безплатно. Зварювання арматури зробила судноремонтна база в Медвеж’єгорську в рахунок спонсорської допомоги (директор Микола Ковтун).
На початку жовтня багатотонний хрест вивезли із заводу і встановили на фундамент на лісовій галявині.
— Були сумніви: чи впишеться органічно наш пам’ятник у меморіал, у простір, де вже стояли православний і католицький хрести, мусульманський і єврейський камені? Інші хрести — дерев’яні, а наш — з граніту. Та, на диво, наш пам’ятник не просто вписався, здавалося, що для завершення скульптурного ансамблю саме його й бракувало. За хрестом посадили великий кущ калини. Хай прилітає сюди соловейко, хай щебече, хай тішить душі страчених, хай передасть їм нашу тугу за ними... І посадили барвінок, привезений з України, і чорнобривці, — продовжує Лариса Скрипникова. — 9 жовтня 2004 року українці Карелії приїхали до нового пам’ятника (до того тут стояв невеликий дерев’яний хрест). Священик отець Леонід відслужив панахиду. Говорили мало. Один з авторів пам’ятника Микола Малишко був так схвильований, що довго не міг вимовити жодного слова. Проникливо виступили Євген Михайлов, заступник голови місцевої адміністрації Медвеж’єгорська, Клара Стасюк, керівник хору «Українська пісня», інші. А 4 серпня 2005 року біля хреста ми зустрічали дорогих гостей — делегацію з України та українців із Москви, Тули. Цього ж дня відбулася презентація книжки «Убієнним синам України. Сандармох». На презентації був присутній Генеральний консул України в Санкт-Петербурзі Микола Рудько. Того самого вечора наш благодійник Олександр Колосніцин (вічна йому пам’ять!) подарував нащадкам страчених у Сандармосі нову книгу «Убієнним синам України. Сандармох». А ще ми попросили пробачити нас, громадян Росії, за злочин перед усіма страченими, хоч нас ніхто і не уповноважував...
Офіційне відкриття пам’ятника відбулося 5 серпня 2005 року. Від уряду Карелії прибув голова Держ-комнацу Шорохов, представники Міністерства культури, голова адміністрації Медвеж’єгорська Карпенко. Українську делегацію очолював Генеральний консул України в Санкт-Петербурзі М. Рудько. Приїхали паломники з України, делегацію яких очолював Василь Овсієнко, родичі репресованих Веніамін Трохименко, Тетяна Крушельницька, Валентина Бовсунівська, Борис Романчук.
— Стоїть цей козацький хрест у Карелії, щоб не забули люди про страшні сталінські часи, — каже Лариса Скрипникова.
«...Висота хреста — 3 м, ширина і товщина — 1 м. Світлий сірий граніт з Уралу. Фасад рівний, спокійний. На перехресті — сонячне світле коло з трьох десятків зосереджених інтелектуальних облич, у яких упізнаються відомі українські письменники, вчені. На висоті 1 м напис у три рядки «Убієнним синам України» (скорочений рядок з поеми Є. Плужника «Галілей»). Бічні площини хреста ламані, ніби посічені кулями. Встановлено хрест на пагорбі діаметром майже 7 м, заввишки 1 м. Пагорб з місцевого ґрунту — піску, встелений місцевими валунами, що символізують людські черепи. За хрестом — кущ калини. Пам’ятник встановлено 06.10.2004, освячено 09.10.2004, офіційно відкрито 05.08.2005 — у День пам’яті жертв політичного терору. Гранітна плита свідчить українською і російською мовами: «Козацький хрест. Установлений в жовтні 2004 року Товариством української культури «Калина» Карелії на пожертви громадян України, Америки, Карелії, Канади, м. Воркути. Скульптори: Микола Малишко та Назар Білик». Василь Овсієнко.
...«Чистка» суспільства, що супроводжувалася колосальними фальсифікаціями звинувачень, тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938-го, хоча арешти тривали й надалі. За словами Василя Овсієнка, кількість жертв репресій, депортацій і голодоморів в Україні «не піддається підрахунку» — це приблизно третина населення країни. Американський дослідник Джеймс Мейс нинішній період історії України визначив як постгеноцидний, а Україну характеризував як соціально випалену землю.
Фото Світлани ЧОРНОЇ.
Фото надано Ларисою СКРИПНИКОВОЮ.
