Лімниця наповнюється водами Молодої.

Івано-Франківщину загалом асоціюють із Гуцульщиною та відомими курортами цього етнічного регіону. Натомість Бойківщина має не менше туристичної привабливості. Приміром, Рожнятівський район. Межа із Закарпаттям — Великий вододільний хребет, яким до ІІ світової війни проходив кордон між Польщею та Чехословаччиною. Через природні особливості центром життя тут є лісгоспи та деревообробні підприємства, які були й залишаються бюджетоутворюючими.

На колишній межі

Бистрицьке лісництво належить до Осмолодського лісгоспу і розташоване в урочищі Різарня. Відоме тим, що на його території — найвища тутешня вершина гора Сивуля, 1836 м над рівнем моря. Попри те, що вона нижча від Говерли, подолати маршрут надзвичайно складно. Ця частина Карпатських Бескидів, що іменується Горгани, дуже кам’яниста, так звані рухомі гори. Підніматися важко, бо наче твердь під ногами, а станеш — і камінь аж сунеться. Треба пробиратися між частими лісоповалами.

Попри те, туристів чимало. Один із пунктів привалу — Бистрицьке лісництво. Привітно зустрічає гостей старший майстер лісу Василь Люклян. Тут, у доглянутому господарстві, є всі умови для перебування. Після довгої подорожі розбитими дорогами винагорода — комфорт житлових кімнат. Можна приготувати їжу в приміщенні, де для подорожніх припасений посуд і продукти. Та навіть свічки на випадок вимкнення електрики. Така традиція гірських сховищ — для лісорубів та тих, хто  заблукав.

Василь Люклян розповідає про місцеві принади. Звідти за 11 кілометрів — тупик, поле Рущина Поляна, далі — Закарпаття. Є піший перехід урочищем Обочево, попід гори.

На колишньому кордоні ще збереглися знаки-стовпчики. А поруч із будинком — старий військовий цвинтар, щоправда, його слідів і не видно. Однак історично відомо, що урочище дістало назву Різанівка саме через запеклі прикордонні бої. Простір для історичних та краєзнавчих розвідок.

Річки Бойківщини — окраса та загроза

Літо на Прикарпатті щедре на дощі. Особливо це відчутно в гірській місцевості, де через часті зливи малі й великі потічки наповнюють річки. Ще не оговталися від червневої повені з її руйнівними наслідками. А невідомо, чи десь знову не виникне проблема.

Так сталося на річці Молода — одній із приток Лімниці. Вона після дощів знову переповнена. Один із мостів перехилився і став непридатним до проїзду. Працівники лісгоспу спорудили тимчасовий міст. Перейти і проїхати переправою можна, але страшнувато. Вода майже на рівні мосту. Треба бачити, з якою силою вливаються потоки в труби, що водночас служать опорами. Так само із гуркотом виходять з іншого боку.

«Дорога до села Осмолода раз по раз проходить через мости. Знизу гуркотить Лімниця або котрась із її приток. Відрізаними від світу стали кілька лісництв. Та й туристам проблема. Тож лісгоспи власним коштом встановлюють тимчасові переправи», — повідомив Василь Люклян.

В урочищі Різанівка річка Молода зливається із Лімницею. Про це нагадує сильний гуркіт. Одна зі стежок веде на міцний підвісний місток. Вночі йшов проливний дощ, а на ранок вода вже не мутна. Така властивість гірських водойм — швидко очищуватися. Сонце виграє на бурхливих хвилях. Та ще й місце таке, де річка вигинається майже колом, залишаючи від півострова невеличкий перешийок. Промені сонця виграють у бурхливих хвилях. Аж дух запирає від видовища.

Василь Люклян нагадує, що під час повені не до краси. Два потоки зі страшним гуркотом вдарялися хвилями, ніби вибухали. Гуркіт-гримінь — наче десяток машин із камінням переверталися. Вода стрімким гейзером вистрілювала вгору. Дерево піднімало, як тріску, та миттю чистило від кори. Місток вистояв, але зруйнувало дороги до урочищ Середній та Дальній Бистрик. Тепер самотужки відновлюють.

Товкти гопку не кожному до снаги

Туристи розбивають намети на великій доглянутій території лісництва. Тут є звіринець, невелике озеро, альтанки. В одній із них посередині можна розпалити багаття. Каміння розжарюється швидко, дрова припасені, то через короткий час печена картопля готова. Або ж смаженина із лисичок та сироїжок, яких тут усіяно густо. Приправлене димом, виходить все дуже смачно. Місцева провідниця-гід Наталія Соломчак  чаклує над гопкою. Страва пашить.

Як керівник гуртка історичного краєзнавства Івано-Франківського обласного центру туризму та краєзнавства учнівської молоді вона часто водить дітей у гори. Зі своїми вихованцями здійснює експедиції гірським масивом

Центральних Ґорган. Ефективний засіб фізичного загартування та розвитку. А ще — можливість відірвати школярів від ґаджетів. Адже у високогір’ї з Інтернетом непереливки.

У лісництві якраз привал перед нелегким походом на гірське озеро Росохан. Наталія Соломчак готує свою фішку — страву гопка. У великий казан до заздалегідь звареної та відцідженої картоплі додає борошно (пшеничне або кукурудзяне), смалець. А далі запрошує охочих розмішувати-товкти ступою. Справа нелегка, треба щосили колотити десь із годину, та ще й над димом, що виїдає очі. Та вартує старань. Невдовзі до мисок потрапляє смачний наїдок. Його беруть руками та смакують із мачанкою — тушкованими на вогні грибами.

«Тому й назва цієї традиційної для бойків-горян ситної страви така, що її треба довго гопкати. Вівчарі готували її на полонинах, щоб урізноманітнити скупий раціон. Тепер не дуже навіть у наших краях знають, що це. Для туристів — смакота й цікавість до самого процесу приготування», — розповідає Наталія.

Діти уважно слухають розповіді й про інші особливості Рожнятівщини. Дорогою до Осмолоди, в селі Ясень, де мешкає керівничка, досі збереглося латкання. Це такі пісноспіви, якими супроводжують весілля та інші події.

Можуть бути веселими, іронічними, сумними чи тужливими.

Гуртківці під час експедицій самі збагачуються почутим та записують вивідане. Старовина тепер у тренді. Чимало туристів їдуть у цей віддалений край не тільки по природні красоти.

Про діалекти, перших емігрантів і полотняну карту

Тільки перелік історичних принад вражає. Знамениті Кедрові палати митрополита Андрея Шептицького в урочищі Підлюте, що зовсім неподалік, відомий ще за Австро-Угорщини курорт із мінеральними водами на зразок трускавецької. Пам’ятник і музей письменникові-класику Іванові Вагилевичу, Ангелівська доменна піч — свідок колишнього промислового розвитку краю. Святоандріївський скит в урочищі Лужки, до якого колись вела вузькоколійка.

Щемливий спогад про зручне залізничне сполучення та сум від того, що 100 км рейок розібрали на металобрухт за командою новоявленого власника-підприємця вже геть недавно. Поруч — село Небилів, звідки подалися до Канади перші офіційно зареєстровані переселенці Іван Филипів та Василь Єлиняк. Вони заклали за океаном поселення із будинками на зразок бойківських, опісля нащадки емігрантів досягли немалих висот у різних сферах тамтешнього життя.

«Привертаємо увагу до нашого краю на різних рівнях. Влада по-своєму, ми з дітьми пропагуємо збереження та вивчення етнічних особливостей. Приміром, мешканців того ж Небилова відрізнити можна за діалектом — наголосом на «ся» вкінці слова, вдавлене «е» у вимові і тверде «и». В сусідньому Перегінську словом «одикяє» залежно від вимови та інтонації передають значущість події, місце, підсумок», — акцентує Наталія.

У Ясені разом із гуртківцями натрапили на справжній раритет — понад столітню полотняну карту. Її зберігала одна із найстаріших мешканок села Анна Халуска. Дізналися цілком випадково. Прийшли розпитати, діти попросили показати якусь старовину.

«Бабуся витягає старезну валізу-куфер, відкриває. Звідти — міль, діти аж відсахнулися. Дістає полотняний згорток, що виявився картою місцевості. Сімейну реліквію передавали із покоління в покоління. Прапрадід був письменним, війтом. На дивом уцілілому раритеті — сучасні назви урочищ, щоправда — латиницею. Дякую родичам, що дозволили зробити ксерокопію», — підсумовує Наталія.

Вечоріло. Десь за наметом виднілася гора Ґропа. Притишили спів пташки. Натомість діти затягнули за пані Наталею давньої бойківської пісні на зразок латкання. Спати не хотілося, хоч треба було набратися сили перед важким походом на озеро Росохан.

Рожнятівщина — край чорниць

Дорогою на озеро вранці зустріли заготівельників чорниць. Процедура збирання цілющої темно-синьої ягоди однакова для гуцульських Яремчанщини, Верховинського, Косівського та Надвірнянського районів, та бойківських — Богородчанського, Долинського й Рожнятівського.

Серед збирачів — багато молоді. Зібралися удосвіта, гумові чоботи (захист від гадюк, каміння та мокроти під ногами), наплічник, ручні комбайни-грабачки. За попередньою домовленістю із підприємцем охочі заробити на ягодах йдуть у високогір’я, де чорниці найбільше.

Менш-більш рясно ягід — на зрубах. Конкуренція велика. Збирачі наввипередки шукають місця та загрібають чорниці разом із листям. Заготівельники так гамузом і приймають. Бо листя використовується як лікарська сировина.

Звичайні ж туристи раді й тому, що можуть посмакувати чорницями з куща. Бо набрати багато ягід без спеціального пристосування —складно. Та й місця треба знати.

Як відомо, Івано-Франківська обласна рада прийняла рішення про обмеження збору лісових ягід. Тобто, поодиноких туристів чи мешканців краю це не стосується. А от масово заготівельники мають право здійснювати свою підприємницьку діяльність із 1 серпня, та ще й брати відповідні дозволи в лісництвах. Щоб опісля платити податки місцевим громадам. А горянам від того — додаткові фінанси для відновлення місцевих доріг, які в Рожнятівському районі геть розбиті.

Івано-Франківська область.

Фото автора.