Чи не щодня звідусіль чуємо експертні прогнози щодо того, наскільки глибоко нинішня економічна криза позначиться на малому та середньому бізнесі, на тій чи іншій галузі виробництва. На ток-шоу у телевізорі фахівці затято сперечаються, як виводити з кризи ресторанний, туристичний чи то готельний бізнес. І — повна тиша у суспільстві щодо того, як у цих кризових умовах вижити вітчизняній вищій освіті. Тій самій вищій освіті, яка формує основний ресурс розвитку країни — людський капітал. А тому за визначенням є одним із тих базових інструментів, що сприяють економічному зростанню держави.

Нинішня економічна криза, що накладається на кілька інших хронічних проблем вітчизняної освіти, може зараз дуже боляче вдарити по системі вищої освіти України. Адже, скоріш за все, найближчими роками дефіцит грошей відчуватиметься і в бюджетах різних рівнів, і в гаманцях пересічних українців. За таких умов буде ще більше скорочуватиметься держзамовлення, суттєво зменшиться і кількість контрактників...

Як довго виходитиме з кризи українська економіка, ніхто достеменно не знає. Але, думаю, вистачить і кількох років безгрошів’я, аби з освітньої мапи за цей час зник не один десяток вітчизняних ЗВО, насамперед — у регіонах.

Та якщо на місці зачиненої зараз кав’ярні згодом може відкритися нова, і навіть краща, то відродити закритий університет чи коледж ще не вдавалося нікому. А там, де закривається освітній заклад, доволі швидко утворюється пустеля.

Інтелектуальна. Починається відтік «мізків», молоді, робочих рук...

То що ж робити? Як у таких складних умовах не втратити національну вищу освіту, цей «вічний двигун» розвитку країни і суспільства? Та ще й не просто не втратити, а й вивести зі стагнації, зробити сучасною і конкурентоспроможною? Адже якісна освіта — це єдиний шлях збереження і розвитку найціннішого, що у нас є, людського капіталу.

Відповідь очевидна: без збільшення коштів на ринку вищої освіти якісних змін точно не буде. Але де взяти додаткові гроші, — скажете ви, — якщо їх взагалі немає?

А насправді ресурси є, і чималі. Весь світ давно живе і успішно розвивається за рахунок кредитів. У більшості країн світу частка кредитних грошей на ринку освіти завжди суттєво переважає державну. Бо навіть найбагатші держави не можуть похвалитися тим, що мають достатньо коштів на розвиток і утримання своєї системи освіти на високому рівні. А на освіті не економлять.

Для вітчизняної системи вищої освіти залучення серйозних кредитних грошей може стати тим механізмом, який не просто витягне її із кризи, а й дасть поштовх для розвитку. Нам потрібно лише трохи адаптувати міжнародний досвід під наші українські реалії.

Як людина, яка понад сорок років працює в системі вищої освіти, маю власне бачення того, як можна трансформувати існуючі механізми кредитування і залучити на розвиток вітчизняної освіти серйозні кошти. І хотів би цим баченням поділитися. А щоб було простіше зрозуміти, як це працює, пропоную трохи детальніше зупинитися на моделі, яку ми разом із експертами розробили для моєї рідної Херсонщини.

Схема насправді проста і доступна. Є молода людина, яка прагне отримати вищу освіту, але має недостатньо високий бал ЗНО, щоб претендувати на бюджетне місце. Є університет, який готовий навчати цього абітурієнта на контрактній основі, і вартість освітніх послуг за один рік становить в середньому 20 тис. грн. Є банківська установа, яка готова надати молодій людині кредит на навчання під 10% річних. І нарешті — є обласна рада (або будь-яка інша установа чи орган самоврядування), яка зацікавлена отримати фахівця з певної спеціальності. Тобто, утворюється такий собі чотирикутник, кожна зі сторін якого має свій інтерес.

В угоді, яку підписують згадані сторони, прописуються зобов’язання кожної з них. (Мал. внизу). Банк надає кредит на своїх умовах, університет зобов’язується надати якісні освітні послуги, студент старанно вчиться й отримує бажану освіту. А обласна рада, яка протягом всього періоду навчання сплачує відсотки за кредитом, натомість отримує необхідного для розвитку регіону фахівця. Таким чином, кожна сторона отримує те, чого прагнула.

Для молодої людини, особливо, якщо вона з села, така модель — це унікальний шанс для самореалізації. І цей шанс їй надає громада. Адже немає вини цієї дитини в тому, що держава не виконала однієї з головних своїх функцій — забезпечення якісної освіти для кожного. Що в сільській школі математику їй читав учитель фізкультури (звідси і невисокий бал ЗНО), а батьки не мають коштів на навчання за контрактом.

Для вмотивованої молоді програма відкриває можливість не просто капіталізуватися, а ще й отримати після закінчення вишу перше робоче місце. За умовами контракту, якщо випускник зголоситься на пропозицію обласної влади попрацювати за спеціальністю у сільській місцевості, кредит він не віддаватиме. Вирішить піти у «вільне плавання» — тіло кредиту, зрозуміло, доведеться повернути. Та якщо це буде робота, скажімо, в ІТ-сфері, то це буде нескладно.

Для місцевих університетів кошти, які вони отримають за виконання регіонального замовлення в рамках цієї програми, стануть справжнім ковтком свіжого повітря. Додаткові фінансові ресурси дадуть їм змогу зберегти цінні кадри, модернізувати інфраструктуру і, як результат, підвищити якість навчання. А сума може бути доволі відчутною. Скажімо, якщо обласна влада замовить навчання однієї тисячі студентів, університети отримуватимуть додатково 20 млн грн на рік. За п’ять років ця сума становитиме вже 100 млн грн. Ну а за бонус місцеві ЗВО ще й отримають абсолютно вмотивованих студентів!

Не залишається в програші і місцевий бюджет. Так, щороку за навчання однієї тисячі студентів обласна рада сплачуватиме банкам 2 млн грн відсотків про кредитах. Натомість від збереження робочих місць в університетах отримає у вигляді податку із зарплати 2,8 млн грн ПДФО. Окрім цього, завдяки програмі місцева влада матиме реальні механізми впливу на формування регіонального ринку праці.

Тобто, плюси для всіх очевидні. На рівні регіону утворюється ефективний фінансовий ресурс для того, аби якомога більше молоді здобувало вищу освіту, а місцеві університети отримували додаткові кошти для модернізації та розвитку. Місцева влада фактично запускає кругообіг фінансових ресурсів і таким чином вирішує проблему відпливу інтелекту з регіону.

Хотів би зазначити, що перший крок у цьому напрямі Херсонщина зробила ще кілька років тому, запровадивши унікальну регіональну Програму розвитку людського капіталу. Про неї багато писали, ми презентували її у Верховній Раді, тож не буду зупинятися детально. Скажу одне: програма вже дає свої результати. За неповні три роки кількість випускників, які виїжджають на навчання до інших регіонів чи за кордон, скоротилася на сім відсотків.

І тоді, і зараз ми виходили з того, що ядром економіки є людина. Тож якщо ми прагнемо розбудовувати цю територію, то повинні створити умови, щоб якомога більше вмотивованих людей залишалися жити на Херсонщині. Маємо зацікавити їх якісною освітою і дати можливість капіталізувати отримані знання, щоб потім разом створювати додану вартість рідному краю.

Зрозуміло, що запровадження цієї моделі в масштабах усієї країни здатне дати значно потужніший ефект. І про це я мав можливість розповісти під час зустрічі Президента України Володимира Зеленського з ректорами вітчизняних вишів. Дуже сподіваюся, що був почутий.

У сьогоднішніх реаліях, коли вітчизняна освіта фінансується на рівні 27 млрд грн (16 млрд загального фонду і 11 млрд спецфонду держбюджету), навіть найкращі українські ЗВО не здатні конкурувати з європейськими університетами і приречені на низькі позиції у світових рейтингах. А залучення  кредитних ресурсів може стати потужним інструментом якісної розбудови освітньої галузі. Бо кредити стануть еквівалентом довіри до тих, хто їх отримує. Це світовий досвід, який сьогодні дуже актуальний для України.

Але в нас дотепер діє соціально орієнтована модель функціонування ЗВО і це не дає змоги залучати на вітчизняний освітній ринок серйозні кредити. Нам давно пора переглянути усталені десятиріччями підходи у вищій освіті і перейти нарешті до інвестиційної моделі. Це докорінно змінить ситуацію у нашій вищій освіті. І додаткових коштів від держави для цього не знадобиться.

Приміром, якщо у наступному році із цих 16 млрд грн, що надходять із загального фонду, 14 млрд спрямувати на прямі трансферти, а решту (2 млрд грн) направити на погашення відсотків по кредитах на навчання, українські університети отримають додатково 20 млрд грн. У 2022 році прямі трансферти вже можна буде зменшити до 12 млрд, а 4 млрд грн спрямувати на погашення відсотків. І тоді очікувані кредитні надходження до університетів становитимуть уже 40 млрд грн.

Тобто, за такої інвестиційної моделі вже в 2024 році при зменшенні прямих трансфертів до 8 млрд грн, кредитні ресурси, що надійдуть до університетів, збільшаться до 80 млрд грн!

Проте суттєве збільшення фінансових ресурсів для вітчизняних ЗВО (а це зарплата, податки, сучасна інфраструктура, стажування, обмін досвідом тощо) далеко не єдиний плюс, який дасть нам зміна підходів. (Мал. вгорі). Перехід до інвестиційної моделі стимулюватиме бажану поведінку усіх дотичних сторін (а як відомо, не стратегія, а вмотивована поведінка створює додаткову вартість); а ще дасть змогу запроваджувати окремі державні програми погашення кредитів (наприклад, для навчання на вчителя або лікаря). Окрім цього, через створення критичної маси вмотивованих на власну капіталізацію (а не отримання «папірців» про вищу освіту) людей, інвестиційна модель нарешті зможе інтегрувати університетську освіту з реальними потребами українського суспільства та ринку праці. І це, напевне, найголовніше.

Світова економічна криза, безумовно, є серйозним викликом для України, для її економіки, для всіх сфер життя людини. Та навіть якби її не сталося, для вітчизняної вищої освіти перехід з соціально орієнтованої до інвестиційної моделі — це вже неминучість. Якщо, звісно, ми хочемо конкурувати за нашу молодь з європейськими вишами. У цьому сенсі збереження існуючого порядку речей створює для українських університетів зараз значно більшу небезпеку, ніж сама економічна криза. Не можна й далі мовчки споглядати, як на наших очах руйнується вища освіта, а молоді українці виїжджають у пошуках кращої долі деінде. Сучасні реалії підштовхують нас до змін.

Тож, може, нехай коронавірусна криза стане тим «чарівним пєнделєм», який змусить нас нарешті зробити це? Перестати латати нагальні фінансові діри кожного окремого ЗВО, а впровадити сучасний механізм, який принесе на освітній ринок кошти і дасть потужний поштовх у розвитку нашої вищої освіти. Тим більше, що вигадувати нам для цього нічого не потрібно. Все давно винайдено, випробувано і довело свою ефективність.

На освіті не економлять. Навіть у скрутні часи.
 


Олександр СПІВАКОВСЬКИЙ, професор, ректор Херсонського  державного університету, народний депутат України 8-го скликання.