На знімку: На Театральній площі у Чернівцях уперше звучить неповторна «Червона рута» — «Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари...». Співають Олена Кузнецова і Володимир Івасюк (вересень 1970 року).

13 вересня 1970 року з Театральної площі в Чернівцях уперше пролунала пісня «Червона рута» для багатомільйонної аудиторії телеглядачів нашої республіки у розважальній передачі «Камертон доброго настрою».

Невдовзі ця пісня студента Чернівецького медичного інституту, молодого композитора Володимира Івасюка була визнана піснею 1971 року, її заспівали буквально у всьому тодішньому Радянському Союзі — від Калінінграда до Камчатки, вона виходить на світові обшири. Нині можемо сміливо стверджувати: з того сонячного, теплого осіннього дня почалося тріумфальне творче сходження геніального українського хлопця, яке так безжально, жорстоко обірвалося навесні 1979-го.

Авторитетно

«Пісня «Червона рута» — це наш паспорт у світі».

Мистецтвознавець Анатолій Добрянський.

Та повернемося на півстоліття назад, у сонячні Чернівці. Перед тим, як вийти у прямий телевізійний ефір на всю республіку, Володимир Івасюк разом з ансамблем «Карпати» під керівництвом звукорежисера телестудії Василя Стріховича працював над фонограмою пісень, які мали прозвучати у передачі «Камертон доброго настрою», — «Червона рута» і «Водограй». Писали ночами, бо вдень тут готували передачі, на які очікували місцеві телеглядачі. Особливо заклинились на «Червоній руті». Відкидали дубль за дублем, бо чогось істотного бракувало. Нарешті, як наголошує Парасковія Нечаєва у книжці «Наш камертон — Володимир Івасюк» (Чернівці, «Букрек», 2016), випробувавши скрипку, флейту, віолончель, збагнули, що в пісні має звучати жіночий вокаліз. Згадали про співачку Олену Кузнецову, яка мала чудове сопрано, була популярною в Чернівцях, але відмовилась від естрадної кар’єри на користь викладацької роботи. Зрештою, під час одного з концертів Володя уже звернув увагу на вокальні здібності молодої співачки. Та, крім цього, Ляля, як називали (і називають!) Олену в дружньому колі, очевидно, сподобалась авторові «Червоної рути» як дівчина. Чи не тому такий закоханий вигляд має цей романтичний дует у телевізійному кадрі?!

«Це був суботній день — сонячний і по-літньому теплий, — згадувала через декілька десятків років Олена Кузнецова. — На площі зібралися тисячі людей, навіть перекрили рух транспорту на сусідніх вулицях.

Ми з Володею дуже хвилювалися, бо це був прямий ефір. Щоправда, заздалегідь були записані фонограми і «Червоної рути», і «Водограю». Володю трохи лякало те, що передача відбувалася 13 вересня, казав, добре, що не п’ятниця. А виявилося, що це був його зоряний день...

Спеціальних костюмів для передачі ми не шили. Я надягнула модну коротку шкіряну спідничку світлого кольору і шовкову блузку, взула лакові туфлі. Зачіску собі зробила сама. Володя був у смугастій сорочці. Навіть не знаю, як його допустили в такому вигляді на зйомки. Він вважав, що все повинно бути просто й невимушено. Ми мали зіграти закоханих: ходили площею, взявшись за руки, захоплено дивилися одне на одного. Але ми не грали, ми справді були закоханими. Тому все вийшло так природно. Після зйомки пішли святкувати. У сквері біля університету пили шампанське, обливали одне одного, сміялися».

Здавалося б, успіх незаперечний. Але він явно зіпсував настрій керівництву обласного об’єднання самодіяльних композиторів. А точніше — задавила хлопців жаба. Бо добре розуміли: якщо такими темпами Івасюк здобуватиме глядацьку популярність, то який вони тьмяний і невиразний вигляд матимуть на фоні його творчих успіхів. І зліпили депешу-донос в обком партії. Мовляв, що за самозванці з’явилися на пісенному обрії, хто їм це дозволив робити? Бо насправді пісні «Червона рута» і «Водограй» потрапили до програми популярної передачі Українського телебачення без дозволу художньої ради обласної телестудії і того ж таки обласного об’єднання самодіяльних композиторів.

В обкомі також топнули ногою: мовляв, що, у вас, на телестудії, «махновщина» завелася? І голова Чернівецького облтелерадіокомітету вліпив режисеру Стріховичу догану. А це означало, що на традиційні преміальні за квартальними підсумками роботи годі сподіватися. Аж тут через кілька днів надходить приємна звістка з Києва: «Камертон доброго настрою», в якому прозвучали Івасюкові пісні, визнано кращою передачею тижня і занесено на Червону дошку (була колись і така у творчих колективах). Голова облтелерадіокомітету одразу скасував наказ про догану й видав інший — про нагородження Василя Стріховича Похвальною грамотою. Нині вона є в експозиції Меморіального музею В. Івасюка в Чернівцях.

Відтоді Василь Стріхович, якого вже немає в живих, став другом для молодого композитора на все життя. І то закономірно. Бо як згадує колишня колега режисера по роботі на Чернівецькій телевізії Парасковія Нечаєва, «Червона рута» народжувалася не лише генієм Володимира Івасюка, а й талантом Василя Стріховича. «Коли у травні 1971 року журнал «Україна» надрукував пісню «Червона рута», Володимир подарував Василеві примірник видання, в якому там, де надруковано текст «Слова й музика В. Івасюка», ручкою дописав «і В. Стріховича». На зауваження Василя: «Володю, це занадто» композитор відповів: «Ні, ми вклали в неї, на мій погляд, однакову працю», — пише вона у вже згадуваній книжці «Наш камертон — Володимир Івасюк».

І ще один промовистий факт. Як стверджував батько Володі — письменник Михайло Івасюк, остаточний варіант тексту пісні визрів влітку 1970 року — після зйомок фільму «Білий птах з чорною ознакою», в якому автор майбутньої пісні брав участь як танцюрист ансамблю «Вітерець». Саме у карпатському селі Розтоки на буковинському березі Черемошу він почув від гуцулів легенду про диво-квітку червону руту. І написав текст, який ми сьогодні співаємо.

Нині «Червону руту» можна почути у вишуканому столичному ресторані, на сільському весіллі, на студентській вечірці і на стадіонах, у середовищі футбольних фанатів. Вона близька і доступна всім, для кого Україна є рідною домівкою, яка прагне жити за європейськими цінностями. А не ставати наложницею совкового авантюризму та політичного баламутства.

Пригадую, як на початку осені 1989 року буквально сколихнув застояність «розвинутого соціалізму» на Буковині перший неформальний пісенний фестиваль «Червона рута» у Чернівцях. Скільки молодих талантів засвітилося на ньому, збагачуючи барвисту палітру української пісні. Василь Жданкін, Марійка Бурмака, Тарас Курчик, Едуард Драч, сестри Галина і Леся Тельнюк, Тарас Чубай, Віталій Свирид та багато інших. І цілком резонно «Червона рута» має стати регулярним фестивалем саме з постійною чернівецькою пропискою.

Тим часом ускладнена ситуація з поширенням коронавірусу, з посиленням карантину не дає змоги належним чином відзначити важливу мистецьку дату — півстоліття з того далекого сонячного дня, коли полинула в світ широкий «Червона рута». Всі заходи рекомендовано проводити у режимі онлайн та Фейсбуці. Зусиллями Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка упорядковано і видано книжку «Червона рута». Від земного до небесного» (упорядник — письменник, директор музею Мирослав Лазарук). До збірника ввійшли спогади з книжки батька композитора Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина», виступи сестер Галини й Оксани, есеї, наукові розвідки, присвяти, фотоматеріали, приурочені до 50-річчя першого виконання пісні Володимира Івасюка в Чернівцях.

Мальовнича Буковина — то мистецька колиска для таких добре відомих сьогодні пісень, як «Чом, чом, земле моя...», «Марічка», «Черемшина», які, по суті, стали народними. Та осібно над ними вивищується Івасюкова «Червона рута». Пісня-надія, пісня-душа, пісня-оберіг... То насправді наш паспорт у світі. То символ невмирущості української нації.

Факт

«Надзвичайно складною для виконання виявилася «Червона рута». Ми записували її безліч разів, я вже аж плакала. «Водограй» виявився легшим. У студії довелося провести ще кілька безсонних ночей... Після передачі мені часто казали: «Напевно, ти краща, якщо Івасюк вибрав тебе». Завдяки цій події я залишилася в історії дівчиною, яка вперше співала з Володимиром Івасюком «Червону руту» і «Водограй».

Олена Кузнецова.

Фото надано Чернівецьким обласним меморіальним музеєм Володимира Івасюка.