Лауреати Державної премії (зліва направо): Любов Найдьонова, Микола Слюсаревський, Борис Лазоренко, Тетяна Титаренко, Павло Горностай.

Днями у конференц-залі НАН України відбулося вручення Державних премій України в галузі науки і техніки за 2019 рік. Як ми вже повідомляли («Голос України» за 14 лютого 2020-го), серед інших українських учених нинішніми лауреатами Державної премії стали сім чільних науковців Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України: керівник цієї наукової установи Микола Слюсаревський, його заступник Любов Найдьонова, головні наукові співробітники Павло Горностай, Тетяна Титаренко і Віталій Татенко, провідні наукові співробітники Ольга Кочубейник і Борис Лазоренко. Їх відзначено за роботу «Життєвий світ і психологічна безпека людини в умовах суспільних змін».

Наш кореспондент зустрівся з директором Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки Миколою Слюсаревським.

— Миколо Миколайовичу, поділіться, будь ласка, враженнями від присудження Державної премії. Як ви та ваші колеги сприйняли цю подію?

— Присудження Державної премії в галузі науки і техніки є для будь-кого з учених визначною, можливо, найбільшою в житті подією. Але вона завжди має не лише особистісний вимір. Це водночас непересічний, знаковий факт і для всієї наукової спільноти, до якої належить лауреат. Особливо, коли цієї найвищої у галузі науки державної відзнаки удостоюються представники суспільних та гуманітарних дисциплін. Бо ж не таємниця, що в комітеті з державних премій першу скрипку традиційно грають метри природничих і технічних наук, через що роботи соціогуманітарного профілю проходять, так би мовити, зі скрипом. Отже переконаний, що присудження нам Державної премії стало подією для всіх українських психологів, котрих нечасто «балують» такою увагою. Утім... Усе, як відомо, пізнається в порівнянні. Згадаймо, що за весь час існування колишнього Радянського Союзу такого ґатунку державні відзнаки отримали лише два психологи, вчені зі світовим ім’ям: спочатку Сергій Рубінштейн — Сталінську премію, потім Олексій Леонтьєв — Ленінську. А за порівняно недовгу історію незалежної України Державною премією відзначено психологів уже вдруге (у 2010 році її отримав академік Сергій Максименко з його співавторами Віктором Клименком та Анатолієм Толстоуховим). Тобто за кількістю преміювань Україна, можна сказати, зрівнялася з колишньою радянською імперією, а за числом лауреатів вийшла й уперед. Це розцінюємо як наочне свідчення того, що попри всі складнощі, на які наражається розвиток вітчизняного соціогуманітарного знання, в українському суспільстві поступово, але неухильно зростає авторитет психологічної науки в цілому і соціальної психології зокрема. До речі, присудження Державної премії саме за соціально-психологічною проблематикою — взагалі перший прецедент.

— Чи не могли б ви уточнити для наших читачів, що це за наука — соціальна психологія? Про що вона?

— Про те, що ми в цьому світі не є і не можемо бути самотніми Робінзонами. Це наука про внутрішні, духовні зв’язки людини з її соціальним оточенням: починаючи з найближчого, сімейного, оточення і закінчуючи масштабами нації і держави, людства в цілому. Простіше кажучи, наука про те, як живе і як має жити людина серед людей, про те, як домогтися, щоб наші взаємини ставали «розкошем людського спілкування» (за відомою формулою Сент-Екзюпері), а не джерелом розчарувань, роздратувань, напруження і стресів.

— Як би ви охарактеризували в найзагальнішому вигляді роботу, за яку отримано премію? Яким є її обсяг, інші кількісні параметри?

— Сучасна наука не робиться одноосібно. Суто індивідуальні відкриття нині можливі хіба що в математиці, мовознавстві, ще деяких галузях, де вчений може в принципі ефективно працювати й самотужки. Але це винятки. А в переважній більшості наукових дисциплін (до них належить і соціальна психологія) очікувані результати з’являються завдяки тривалим і трудомістким емпіричним та експериментальним дослідженням, до проведення яких долучається велика кількість фахівців. Так створювалась і наша робота. Дослідження тривали впродовж 2000—2017 років. Їх результати відображено у 176 публікаціях, серед яких 22 монографії, 116 статей у вітчизняних та зарубіжних наукових виданнях, 38 підручників, навчальних посібників і науково-популярних праць. Найбільш значущий внесок у створення цього наукового доробку зробили, зрозуміло, лауреати премії — своїми ідеями, гіпотезами, теоріями та концепціями. Проте маю наголосити, що разом із нами у проведенні досліджень та підготовці публікацій тією чи іншою мірою брали участь 80 науковців. Без їхніх зусиль робота була б неможливою, вони є її співтворцями. Тож, користуючись нагодою, хотів би скласти їм щиру шану за плідну співпрацю.

— Цікавою є вже сама назва роботи: «Життєвий світ і психологічна безпека людини в умовах суспільних змін». Але що таке «життєвий світ» і чому його потрібно досліджувати саме сьогодні, чому це актуально?

— Ніхто з нас не живе одразу в усьому світі, це неможливо ані фізично, ані психологічно, та й не потрібно. Кожна людина витворює для себе власний життєвий простір, виходячи зі своїх пріоритетів, прагнень, цінностей, об’єктивних обставин, уводячи до нього ту чи іншу інформацію, предмети і людей, з якими хоче чи мусить взаємодіяти. І в цьому просторі на перетині внутрішнього і зовнішнього світів реально й відбувається людське життя. Отже, поняття життєвого світу долає прірву, характерну для філософських учень минулого, між об’єктивним і суб’єктивним, внутрішнім і зовнішнім, оскільки в життєвому світі людини вони рівноправно представлені. Точніше, мають бути представлені рівноправно. В ідеалі життєвий світ являє собою збалансовану систему, гармонійне поєднання внутрішнього і зовнішнього, що і є запорукою психологічного благополуччя кожного з нас. Але нині темпи науково-технологічного прогресу, масштаби інформаційного вибуху, соціальних потрясінь, природних і техногенних катаклізмів істотно перевищують адаптаційні можливості людини. Зовнішній світ буквально навалюється на неї і розчавлює її життєвий світ, у ньому залишається дедалі менше внутрішнього вмісту, тобто самої людини. Наслідком цього можуть бути спершу відчуття психологічного дискомфорту, неблагополуччя, а потім і психічні розлади. Тому головна проблема, яку розв’язує наша робота: як допомогти людині адаптуватися до небаченої досі в історії динаміки суспільних перетворень, викликів глобалізації і науково-технологічного прогресу, не втрачаючи власної автентичності. Ми виходимо з того, що свій життєвий світ кожна людина будує — оновлює, відбудовує, реконструює, піднімає з руїн — сама, але дати їй необхідний для цього самотворення, для задіяння внутрішніх ресурсів інструментарій можуть і повинні науки про людину і суспільство, серед яких дедалі помітніше місце посідає соціальна психологія.

— Напевне, розв’язання проблеми, про яку ви говорите, означає підвищення психологічної безпеки людини...

— Так. Поняття психологічної безпеки органічно доповнює концепт життєвого світу. Ідеться про захищеність людської психіки від будь-яких деструктивних впливів. Такі впливи можуть бути і зовнішніми, і внутрішніми, адже загрози і небезпеки можуть звалюватись на людину іззовні — наприклад, у вигляді російського збройного вторгнення чи COVID-19, і виринати з нетрів її власної душі, з деформованого життєвого світу — у вигляді навіяних чи самонавіяних тривожних станів, безпідставних соціальних страхів, упереджень тощо. Через те психологічну безпеку слід розуміти як певний стан системи «людина—середовище», що в кожній конкретній ситуації почасти залежить, але водночас і не залежить від самої людини.

Здавалось би, все зрозуміло. Проте нині, на жаль, у багатьох наукових працях спостерігається тенденція десоціалізації поняття психологічної безпеки, тлумачення її як суто індивідуальної властивості людини, що заходить у суперечність навіть із мовними нормами. Адже ми зазвичай кажемо, що людина перебуває в безпеці чи дотримується безпеки, і не кажемо, що вона є безпечною (безпечність у цьому разі асоціюється радше з безтурботністю).

Таке тлумачення йде від російських психологів і нагадує призабуту ідеологічну заангажованість радянського штибу. Якщо абстрагуватися від теоретичного багатослів’я, людині пропонують шукати джерела чи не всіх загроз і небезпек у самій собі або переосмислювати їх як такі, що загрози чи небезпеки не становлять. Російських психологів можна, звісно, якоюсь мірою зрозуміти. Про зовнішні, середовищні, чинники психологічної безпеки людини непросто і, мабуть, не завжди безпечно говорити в країні, де утвердився авторитарний режим, де не йдеться про політичні права і свободи громадян, у країні, яка зруйнувала міжнародну систему безпеки. У такій країні, безперечно, існує ідеологічне замовлення на те, щоб переконати людей, що ті, хто хоче почуватися безпечно, мають самі себе запевнити у безпечності власного існування, що пов’язувати це почуття в жодному разі не слід ні зі своїм психологічним благополуччям, ні, тим паче, з нормальністю, цивілізованістю суспільних відносин. Я не стверджую, що всі російські психологи свідомо виконують це ідеологічне замовлення. Але водночас потрібно пам’ятати, що, як повчав колишній класик марксизму, жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо. Тому не все, про що пишуть сьогодні в Росії у наукових публікаціях про людину і суспільство, варто брати на віру, сприймати як «чисту науку».

На противагу згаданим тлумаченням чи радше кривотлумаченням психологічної безпеки ми приділяємо особливу увагу її середовищним чинникам, зменшенню стресогенності повсякденної взаємодії людей у суспільних інститутах. У логіці нашої роботи підтримання психологічної безпеки людини охоплює й такі питання, як демократизація суспільного життя та становлення громадянського суспільства, довіра населення до різних суспільних інститутів, психологічне забезпечення процесу впровадження суспільних та освітніх інновацій, примноження креативного ресурсу територіальних спільнот, рольова взаємодія і продуктивність у групах, коригування соціальної напруженості, налагодження соціальних діалогів з метою раціонального регулювання суспільних відносин, протидія соціальним патологіям і деструктивним інформаційним впливам. Ці питання не тільки обговорюються в теоретичній постановці, пропонуються конкретні, психологічно обґрунтовані засоби їх вирішення. Наприклад, стратегії зниження соціальної напруженості чи технології організації соціального діалогу.

— Найбільш прискіпливо у вчених сьогодні з’ясовують, якого практичного ефекту можна очікувати від їхніх досліджень та розробок. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Наведу лише один приклад. Досвід країн, де ведеться відповідна статистика, засвідчує, що людина, яка страждає на посттравматичні стресові розлади, наприклад демобілізований учасник бойових дій, працює протягом року в середньому на 43 робочі дні менше, ніж здорова людина. Це зумовлює гостру потребу дієвої психологічної допомоги людям, які зазнали психотравматизації, що особливо актуально для України. Адже, за прогнозними оцінками авторитетних зарубіжних експертів, кількість таких людей найближчими роками може сягнути приблизно п’яти мільйонів осіб. Помноживши цю кількість на невідпрацьовані протягом року робочі дні і середній заробіток українця, неважко підрахувати, що втрати лише від тимчасової непрацездатності наших співгромадян, які зазнали психотравматизації, становитимуть понад 30 млрд грн на рік — навіть не беручи до уваги витрат на їхнє лікування. Ці величезні кошти й дасть змогу зекономити впровадження технологій профілактики та подолання наслідків психотравматизації, що розроблені під керівництвом однієї з членкинь нашого авторського колективу — академіка НАПН України Тетяни Титаренко.

— Що, на вашу думку, потрібно для якомога ширшого впровадження цих та інших напрацювань, які містить ваша робота, і взагалі для підвищення ролі психології у нашому суспільному житті?

— Потрібно взятися нарешті за створення розгалуженої мережі психологічних служб в усіх сферах суспільного життя та органах державної влади з єдиним загальнонаціональним координаційним центром. І, звичайно, слід краще фінансувати психологічну науку, яка зосереджена в Україні переважно в академічних установах. Адже без її методичної підтримки не зможе ефективно функціонувати і мережа психологічних служб, люди не отримуватимуть кваліфікованої психологічної допомоги, якої вони дедалі більше потребують.