«До війни я працював на шахті у Павлоградському районі. Саме туди нам принесли повістки. Перші десять осіб з підприємства разом зі мною прибули до військкомату (нині — територіальний центр комплектування та соціальної підтримки) та пройшли медичну комісію. Потім з’ясувалося, що в мене бронь, адже я працював на керівній посаді, але бажання залишати своїх хлопців у мене не було, тому попрохав, щоб це питання узгодили та нас відправили разом.

Спочатку це були десятиденні збори, потім оголосили 45-денні, після яких у складі бригади ми висунулися в район АТО.

Сім’ї знали, що ми їдемо на десять днів, тому ніхто не хвилювався. А коли стало зрозуміло, де ми, переживали і дружина, і діти, і батьки, але підтримували постійно. Не було такого «навіщо воно тобі треба», — розповідає Дмитро.

Бої за Карлівку, Піски, Авдіївку, Мар’їнку та Красногорівку у пам’яті Дмитра залишаться назавжди, особливо запам’ятаються найзапекліші бої за Донецький аеропорт і найперший бій, після якого зашкалював адреналін і ще не обстріляного воїна колотило всередині.

Про щоденні загрози він розповідає неохоче, а ось про Гільзу, так назвали вівчарку, що прибилася до них під Пісками, згадує із захватом:

«Вона була з підібганим хвостом, залякана війною, виснажена та худа, навіть не гавкала. Ми її прихистили, відгодували, і вона перетворилася на випещену благородну вівчарку. Згодом з’ясувалося, що Гільза вагітна, і 8 вересня, під час «тимчасового перемир’я», в нас під машиною з’явилося восьмеро цуценят. Ми не знали, що з ними робити, згодом вирішили залишити. Хлопці одразу попридумували їм клички Бетр, Хомка, Атошка, Патрон....

Перемир’я тривало недовго, і під час чергових обстрілів ми найперше збирали цуценят у коробку і разом з їхньою мамкою ховали або до окопу, або у машину. Вони були нашою віддушиною, хлопці і я дуже до них звикли. Завжди спали поруч.

За першої нагоди Гільзу та цуценят, коли їм було десь півтора місяці, доправили на мирну землю.

Їх зустрів мій батько. Я його попрохав, щоб він вдягнув камуфляж, коли їх зустрічатиме, адже військових вона підпускала без проблем, а до цивільних ставилася агресивно.

Коли батько привіз цю компанію додому, моя дружина спочатку підсувала їм їжу шваброю, боялася, але потім Гільза прийняла мою сім’ю, заспокоїлася та жила у нас вдома. А цуценят тоді забрали дружини хлопців».

У 2019 році, на жаль, Гільза померла — була вже немолодою.

За словами Дмитра, після ротації у 2015 році він повернувся додому. Через місяць після відпочинку вийшов на роботу, хоча ще довго тягнуло назад, потім минуло.

«З хлопцями ми збираємося щороку. Крім того, я постійно беру участь у зборах, це стало частиною мого життя. З бригадою уклав контракт на проходження служби у військовому резерві», — каже Дмитро.

Сергій КРАВЧУК, прес-служба Дніпропетровського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.