На знімку: академік Дмитро Степовик і Лідія Вакуленко, координатор видавночих програм «Дніпра».
У видавництві «Дніпро» відбулась онлайн-презентація нової книжки доктора мистецтвознавства, доктора філософії, доктора богословських наук, провідного фахівця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАНУ Дмитра Степовика «Неокласицизм: сучасне українське монументальне церковне малярство». Науковець — автор 52 фундаментальних досліджень та монографій, десять з яких присвячено іконографії.
— Тема сакрального мистецтва невичерпна, воно дуже давнє, існує від часів земного життя Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці та апостолів. Ісус Христос залишив по собі два автентичні свої зображення, а апостол Лука кількаразово змальовував діву Марію. З цього часу і починається християнське мистецтво, — каже Дмитро Степовик. — Ранні християнські твори не збереглися з природних причин, але є чудові автентичні копії, копії з копій. Завдання мистецтвознавця — дослідити ці копії і дійти до розуміння, які ж були оригінали.
На думку науковця, український народ від давніх часів зберіг правдивий підхід до класичного відображення святих на іконах та стінах храмів, а українське сакральне мистецтво завжди творилося на засадах духовності й художньо-естетичної досконалості.
— Господь Ісус Христос, Його Мати Марія, апостоли, всі святі були реальними людьми і жили серед такої само реальної природи, як і ми, — продовжує Дмитро Степовик. — Їх образи з відповідними символічними знаками святості й освіченості, наприклад німбами, — це реальні образи і подоба Божа. Бог створив Землю і все на ній досконалим, а найдосконалішою — людину. Тому вигадувати якісь деформації в іконах для «підсилення» духовності та святості недоцільно і помилково, такі добавки межують із святотатством та єрессю. Наша класична ікона ніколи не піддавалася радикальним деформаціям — надмірній затемненості, оберненій перспективі, площинності, як у деяких осередках малярства, зокрема на Балканах та в Московії. Саме за ясність колориту, правильність зображення постатей та облич святих українську ікону в консервативних колах не любили і навішували на неї ярлики «католицтва».
На думку дослідника українського класичного сакрального мистецтва Павла Жолтовського, роботи українських майстрів сповнені «яскравого національного забарвлення та життєстверджуючої сили», а «монументальний живопис в Україні має глибокі й блискучі традиції у мистецтві Давньої Руси, яка залишила славнозвісні мозаїки і фрески Софійського собору, Михайлівського монастиря, Кирилівської церкви в Києві».
Визначний український письменник, вихованець Києво-Могилянської академії Василь Григорович-Барський, який з 1723-го по 1744 рік здійснив паломництво святими місцями Європи, Азії та Африки, у своїй книжці «Мандри по святих місцях Сходу» писав, як ченці афонських монастирів Зографа і Хіландара, «які ледве здатні прочитати чорне по білому та впали в заблуди», обурливо ставляться до подарованих їм українських ікон, мальованих у Києво-Печерській лаврі.
«Вони не хочуть, — пише наш паломник, — поклонятися українським іконам і кажуть, що це, мовляв, безсоромні зображення, і чіпляють їх високо на стінах лише для прикраси, так, щоб не можна було до них прикладатися. Ревніші з-поміж них, або, краще сказати, безумніші, гребують і російськими. А грецькі або болгарські ікони, криворукі і кривоносі, вони дуже шанують».
— Наша споконвічна спонука творити власне, оригінальне, орієнтуючись винятково на Святе Письмо і творіння святих отців Церкви Христової, виявилася в наші дні, коли спало шаленство атеїзму, можливо, на рівні національної психології, на рівні генів, у монументальних розписах храмів митців з артілі ДАХ (Дрогобицька артіль художників) — Сергія Булка, Ігоря Леськіва, Ігоря Орищака, Євгена Хруника.
Мистецтвознавець називає дахівців утверджувачами стилю неокласицизму в сучасному українському монументальному мистецтві. Розмальовувати храми вихованці львівської художньої школи почали у 80-х роках минулого століття, коли виник потужний громадських рух за відродження і легалізацію Української церкви — православної та греко-католицької. У 1989—1990 рр. вони прикрасили стінописами п’ять сільських церков на Львівщині та одну в Одеській області.
— Із середини 90-х років XX століття митці починають розпис більших за обсягом храмів з усталеною концепцією неокласицизму. Ці роки позначилися гострою міжцерковною боротьбою, в основі якої були не якісь догматичні чи канонічні розбіжності, а питання юрисдикції, кому мають належати недоруйновані комуно-більшовиками-атеїстами ті чи інші храми, — каже Дмитро Степовик. — Перипетій цієї боротьби так багато, що можна написати кількатомну книжку. Найкраща матеріальна база, як своєрідна бартерна плата за газ і нафту, була захоплена Москвою, нерідко фактично рейдерським методом, — дві стародавні лаври, Київська та Почаївська, собори часів Київської Руси-України, найкращі церкви гетьманської доби, монастирі та храми XIX століття. Що не встиг захопити Московський патріархат, дісталося УПЦ Київського патріархату та УГКЦ. Проте в цій ситуації був і один позитив — громади розпочали активне спорудження власних храмів.
Добрий десяток з них розмалювали Сергій Булко, Ігор Леськів, Ігор Орищак, Євген Хруник уже тоді, коли завершили роботу в Крехівському (1612) та Гошівському (виник не пізніше 1570 року) монастирях на Львівщині, які на західноукраїнських землях мають таке само значення, як Печерська лавра для Києва і всього Придніпров’я. Тут не раз відбивали нападників, тут працювали знамениті люди, звідси пломеніла духовність. Над внутрішнім оздобленням однієї і другої обителі працювали уславлені у віках майстри. На жаль, чимало витворів сакрального мистецтва було вилучено та знищено під час ліквідації святинь радянською владою у 1949-му та 1950 році. Відновити давні святині випало дахівцям.
— Одну з кращих настінних сцен у Микільській церкві Крехова «Зняття Господа Ісуса Христа з голгофського хреста» митці зладнали в новому класичному стилі, — зазначає Дмитро Степовик. — Інші композиції не менш вдалі, деякі стінописи можна назвати композиційними знахідками. Для майстрів із Дрогобича важливі не кількість зображень, а їхня виразність, деталізація, малярська довершеність. Це саме ми бачимо і в Гошеві, в Преображенському соборі. На новій естетично-стильовій основі неокласицизму митці повернулися до першоджерел, коли християнське мистецтво у всіх його виявах було цілісним, єдиним, позбавленим конфесійного поділу.
В усіх розписаних дахівцями храмах, а їх 14, привертають увагу вірян постаті євангелістів — величні, справді монументальні.
— Це святі люди могутньої тілесної будови, але намальовані так легко, наче перебувають у середовищі без тяжіння — між землею та небом. Їхня духовна потуга підкреслена виразами глибокої зосередженості, — каже дослідник. — Митці європеїзували обличчя євангелістів, позбавили їх східних рис. Вони мають вигляд мудрих письменників якоїсь великої епохи розквіту інтелектуальности.
Такими постають перед нами і святі зі стінописів у Свято-Юріївському соборі княжих часів Видубицького чоловічого монастиря, що на київському березі Дніпра. Храм було збудовано на кошти стародубського полковника Михайла Миклашевського у 1686—1701 роках. За радянської влади, у 1924-му, монастир «саморозпустився», всі цінності звідси вивезли, трапезну перетворили на клуб для робітників деревообробного комбінату, а келії — на гуртожиток. У 1936-му атеїсти спалили недограбовані іконостаси монастирських церков, а через три десятиліття пожежа знищила і всі інтер’єри Юріївського собору та збірку стародруків. Відновили трьохсотлітній храм св. Юрія-Змієборця львівські майстри, які оформили малярством стіни, стовпи, вівтар, намалювали ікони для іконостаса, з’єднавши в бароковому за стилем соборі малярство класицизму в його монументальних формах і естетичній витонченості.
— Якби ці чотири майстри тільки повторили те, що робили митці-класики у XVIII—XIX століттях, то були б просто наслідувачами. Але вони внесли у давній класицизм, як основу їхнього мистецтва, чимало нового. Вони не лише наблизили лики святих до того вигляду, який ті мали за життя, внесли нові виміри в естетичну складову сакрального мистецтва — всі святі видаються прекрасними, благочестивими, благородними, а й колористично збагатили давній класицизм різноманітними кольоровими переходами, які дає сучасна техніка малярства. Мистецтво дахівців має високий рівень духовності, за змістом євангельське, святоотцівське, істинно церковне. Їхній стиль позбавлений приземленості натуралізму й побутового реалізму, і водночас простий і ясний для сприйняття. Їхнє мистецтво тонке в нюансах, воно настільки класичне, наскільки й новаторське — і в цьому його цінність для сучасності, для нації, для Церкви.
Творчий здобуток групи майстрів Дмитро Степовик називає оригінальним і унікальним в усьому сучасному християнському мистецтві і за числом храмів, в яких вони працювали, і за площею розмалювань, що сягає кількох тисяч квадратних метрів, а найголовніше — за якістю малярства.
— Сьогодні у православних країнах, на Близькому Сході і на Балканах, у тих-таки Лівані, Ізраїлі, Йорданії, Сирії, нічого схожого немає. Класицизм, як і бароко, має глибоке коріння в Україні, де Церква свідома свого історичного минулого, Володимирового джерела віри, — каже Дмитро Степовик. — Дедалі більше митців національної школи звертаються до цих джерел і на основі їх переосмислення в сучасному інтер’єрі українського храму тонко й майстерно опрацьовують шляхи для нового життя цих стилів — необароко і неокласицизм. А деякі громади у своїх храмах не київської юрисдикції обирають «подражанія» суздальським, ростовським, ярославським, новгородським чи модерністсько-західним, псевдо-, ретро-, кріто-візантійським школам. Та це — «заглядання в чужі вікна», спроби наздогнати сучасних космополітів та глобалістів у мистецтві. Таке мистецтво перебуває на маргінесі і не вливається в русло сучасного українського національного церковного мистецтва.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
