Дружина Наталя добре розуміє всі труднощі військової служби, бо служить із чоловіком в одній ракетній бригаді.
 


Донька знає: військова техніка — це не муляжі, це татове життя.

Армія, а потім і війна прийшли в їхнє життя не те що несподівано, а якось непомітно. Бо ніхто в цій родині не думав, що, одягнувши військову форму, вони колись воюватимуть за свою країну.

Ось був собі сільський хлопчина, котрий навчався у ВПУ, потім пішов у найближчий університет опановувати професію вчителя фізкультури і реабілітолога. Бігав на курси масажу, щоб згодом мати додатковий підробіток...

І жила по сусідству дівчинка, з якою були знайомі ледь не з пелюшок у буквальному розумінні слова. Разом гралися, разом до лісу по гриби, разом на першу дискотеку...

Згодом він одягнув військову форму. Ще тоді, коли в країні все було спокійно.

А потім вона відправила його у першу ротацію туди, де війна.

І сама стала військовослужбовцем...

Тепер у них усе, ніби як і десять років тому, — живуть, трудяться (хоч і на військовій ниві), кохають один одного.

Але все по-іншому. Бо життя розбите на час від ротації до ротації. Від короткої відпустки до відпустки.

Та все подальше залежить від того, коли ж вона закінчиться, така довга, для когось, може, і непомітна, а для когось — найголовніша у житті війна.

Якщо зустріти Наталю на вулиці, можна подумати, що це підліток-школярка: невеличкого зросту, тендітна, делікатна.

Коли бачиш її у формі, та ще й з чоловіком-офіцером, розумієш, що це люди особливого гарту. Бо далеко не кожен готовий зробити військову службу справою свого життя.

А коли вони збираються разом із донечкою та батьками, усвідомлюєш, що це і є та справжня українська родина — проста і роботяща, чесна і вірна, наче нічим особливим непримітна, але така надійна... Якщо розібратися, саме на таких і тримається наша країна. Бо вони дихають, живуть з нею одним життям, ідуть однією дорогою, мають одне майбутнє.

Нема кращого гарту, ніж селянський

— Ми виросли з Вадимом в одному селі, на одній вулиці, наша хата — через п’ять від їхньої, — почала Наталя.

Так склалося, що в той час у Лисогірці дітей вистачало і в дитячому садку, і в школі. Але в будь-якій дитячій зграйці з самого дитсадка вони разом. Щоправда, в школі за однією партою посидіти не вдалося, бо Вадим — на кілька років старший.

Але і це не розділяло їх. У селі дуже часто дітей та підлітків об’єднують не так ігри та розваги, як робота. І вони обоє росли в родинах, де її вистачало для всіх і в будь-якому віці.

Вдень Наталині батьки на роботі. Мама — вихователька у дитсадку, батько служив у місцевій військовій частині. Тож свині, телята, птиця — все це на дитячих руках. А ще й на городі скільки роботи — з ранньої весни до пізньої осені сапку чи лопату нема як з рук випустити. Добре, що ще є старші брат із сестрою, то завжди виручать.

У Вадима та ж історія. Тільки там ще завзятіші фермери. Свого часу родині перепало чотири гектари землі. Вирішили в оренду її не віддавати, а обробляти самим. Відтоді батьки добряче наробилися на ній. А трошки підросли сини Вадим та

Олег — теж до роботи. І не те щоб їх хтось примушував. Хлопці, хоч і самі ще були малими, а батькам завжди готові допомогти, бо ж хазяйство чималеньке. І якби тільки земля. А то ще ж півсотні свиней тримали. Потроху розжилися — купили свій тракторець і навіть комбайн...

На фермерських хлібах родина так і не заробила мільйони. Зате наробилися усі. І сини змалку знали ціну кожній гривні.

— А як сезон — ми всі, дітлахи і дорослі, коли є час, у лісі — збираємо гриби, суницю, малину. Назбирали — одразу на базар, — пригадує Наталя.

Що вдієш, у селі інакше не проживеш. Там копійка з неба не впаде. Але про це згадують весело: з таким трудовим гартом ніде не пропадеш.

Приємні клопоти цивільного побуту

— Батьки завжди казали, хай як складеться доля, а спеціальність потрібно мати, — пригадує Наталя. — Я не шукала щось особливе, а після дев’ятого класу пішла до Хмельницького торгово-економічного коледжу. Потім ще й бухгалтерські курси закінчила, щоб бути, як мовиться, у всеозброєнні.

Щоправда, поки навчалася, у житті сталося кілька справді важливих подій. Одного разу сиділи з Вадимом на лавці, про щось розмовляли, а тут він: «Я відійду на хвилинку». А потім повернувся з квітами, став на коліно і запитав: «Ти вийдеш за мене?».

Вони вже десять років разом, але хіба забудеш такий момент? Усе було начебто зрозумілим, бо як же вони можуть бути не разом? Та з іншого боку, їй лише сімнадцять виповнилося.

Вона й сама була трохи спантеличена такою пропозицією. А що вже про батьків казати? Не сподівалися, що їхня пташечка так рано випурхне із батьківського гнізда. Але й відмовляти не стали: якщо діти так вирішили, то треба їх підтримати. Тож потім усе було класично і патріархально: сватання, заручини, а за півроку — весілля.

А потім народження донечки Алінки.

Скільки усіляких клопотів звалилося на плечі молодої сім’ї — і розібратися з навчанням, і знайти житло, і придумати, хто доглядатиме за малечею, і визначитися з роботою, і заробити копійчину вже для своєї власної сім’ї...

Усе це, як і у всіх, — таке буденне, таке просте, таке, здавалося б, не варте уваги. Та тепер, коли ці клопоти залишилися позаду, а на їх місці з’явились інші, стає зрозуміло, якими щасливими вони були.

Коли армія розвалювалася

Вадиму, котрий так швидко став головою родини, одразу довелося задуматися над тим, як заробляти на життя. У Наталі на руках маленька Алінка, роботу в місті, а тим паче у селі, знайти майже неможливо. Коли ж почув, що у військовій частині, котра поруч із їхнім селом, є вакантні посади, вирішив спробувати.

Довідки, комісії, короткі курси підготовки — і от він уже солдат. Тоді, дев’ять років тому, із крихітною зарплатою трохи більш як тисяча гривень. І нечіткими перспективами служби.

— Армія тоді просто розвалювалася на очах, — пригадує Наталя. — Десь за рік була розформована і частина, в якій Вадим почав служити. Тож спробував подати документи до військової частини у Хмельницькому. Так і опинився в ракетній бригаді.

Але пригадують, що тоді і там усе трималося на волосині. Вже за кілька років до революційних подій почали говорити про її розформування. Про оновлення техніки, матеріально-технічної бази навіть не йшлося. Навпаки, форму доводилося купувати самому. А зарплати — зовсім невеликі. Армії чи то вже не було, чи то ще не було.

А тут ще й Наталя заявила: «Теж піду служити».

Спочатку Вадим навіть не сприйняв всерйоз її слів. Потім навіть прикрикнув: «Та не жіноча це справа». Але коли дружина повідомила, що вже побувала в частині, зустрілася з командиром, погодила місце служби, сказав одне: «Я завжди і в усьому тебе підтримаю». Тоді, щоправда, ще й не думали, що їхня підтримка дуже знадобиться один одному.

«Усі на фронт!»

За шість років, доки тривають воєнні дії на сході, багато чого змінилося. Своєю бригадою вони тепер пишаються: «У нас командир на місці. І забезпечення не те, що на початку. Та й з боку держави зовсім інше ставлення».

Але якою ціною все це давалося.

Нині Наталя вже й не пригадає, скільки ротацій Вадим відбув на сході. Але чи не найважчою була перша. Хоч коротка, лише три місяці, але така небезпечна.

— Тоді Вадим доправляв на передову різний вантаж. Уявіть, вони удвох на «КАМазі», без будь-якого захисту і супроводу, а навколо стріляють, вибухають міни, снаряди. Поки прорвуться до своїх... Їх називали «камікадзе», бо вони мчали наввипередки з кулями. А тоді навіть бронежилетів не було. Це вже згодом ми купили самі. А ще, як з’явилися додаткові, то ними пробували кабіну обвішувати, щоб вберегтися від влучань, — розповіла Наталя.

Але найбільше з того часу запам’яталося навіть не це, а їхня маленька Алінка, котрій ще й чотирьох не було. Досі Наталя бачить перед собою картинку, коли дівчинка взяла палицю і почала бити нею по воротах, голосно вигукуючи: «Всі на війну!».

Що підказало дитячому сердечку ці слова, досі не можуть зрозуміти. Але, почувши їх, усі в родині якось так гостро відчули, що це й справді війна, важкі часи. І пережити їх потрібно всім разом.

Татові сила і любов

Відтоді вже все не так. Донечка підросла. А Вадим пройшов свій військовий шлях від солдата, сержанта до лейтенанта, командира батареї. Тепер у його розпорядженні чимало техніки, а головне — він відповідає за життя всіх своїх підлеглих.

Щоправда, на війні всіх не вбережеш. Скількох їх знайомих було поранено, вже й не перелічити. Досі болючою згадкою залишається їхній товариш, котрий так і не пережив важкого поранення і назавжди залишився двадцятитрирічним.

Наталя і Вадим усе добре знають про війну, про те, що відбувається і під час боїв, і в моменти затишшя. Але майже ніколи не розмовляють про це. Коли Вадим повертається додому у відпустку, все це залишається, хоч і не на довго, але за порогом їхнього дому. А поки він є, вони тішаться дарованими їм митями спілкування. Алінка від тата не відходить. Інакше, як татусевою донею, її й не називають.

Так уже склалося, що у дитячому садочку йому не вдалося відвідати жодного її свята. Щоправда, завжди надсилав подарунки-сюрпризи. Яка то втіха для дитини.

А тепер так не хочеться пропустити її шкільні роки. Бо ж потім назад життя не відмотаєш. Але поки що їхнє життя складається із коротких миттєвостей щастя від ротації до ротації.

Що змінила війна в їхньому житті?

Та, мабуть, усе. Вони стали іншими. Не тільки тому, що подорослішали. А тому, що по-іншому подивилися на життя, на країну, на її долю. Якщо про такі поняття, як патріотизм чи відданість Батьківщині, у юності думалося мало, то тепер їх сприймають зовсім по-іншому. Хоча говорять про це так само мало. Це вже десь глибше — на рівні серця і підсвідомості.

Коли все закінчиться

Зараз Вадим і Наталя, їхня восьмирічна Алінка, батьки, брати і сестри мріють про одне: щоб війні настав кінець. Щоправда, не за будь-яку ціну. Надто дорого вона коштувала для всіх, хто до неї причетний.

А що буде потім?

Вони просто житимуть. Служитимуть у своїй частині. Ходитимуть на шкільні свята до донечки. Нарешті облаштовуватимуть свою власну квартиру, в яку перебираються після зйомних квартир та гуртожитків. Допомагатимуть на городі батькам...

Можливо, колись скористаються безвізом і поїдуть кудись за кордон подивитися, як живуть люди. Бо поки що за десять років сімейного життя їм так і не вдалося цього зробити.

І обов’язково подорожуватимуть своєю Україною. Вона справді їхня.

Хмельницький.

Фото з родинного альбому Вадима і Наталі.