Навіть складні обставини, пов’язані з пандемією коронавірусу, не вплинули. Це ще одне свідчення наполегливості організаторів патріотичного мовного марафону і їхньої відповідальності за його долю. Офіційне відкриття конкурсу відбулося у столичному військовому ліцеї імені Івана Богуна з усіма традиційними святковими ритуалами. Це вперше конкурс брав старт у навчальному закладі не Міністерства освіти, а Міністерства оборони. З такої подробиці і почалася моя розмова з доктором фармацевтичних наук, професором, завідувачем кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМАПО імені П. Л. Шупика, головою наглядової ради ПрАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця», президентом Ліги українських меценатів Володимиром Загорієм.
— Чому саме ліцей імені Богуна?
— Кожен, хто бував на наших традиційних закриттях конкурсу в київському театрі імені Івана Франка, неодмінно бачив там цих ліцеїстів. Вони вносили і виносили із святкової зали прапор України, вони стояли в почесній варті біля нього, вони асистували в ритуалі нагородження переможців та призерів. Вони ж (кілька їх) одержували премії за добрі знання державної мови, продемонстровані в конкурсі.
Активна присутність ліцеїстів у всіх сюжетах мовного турніру — не приватна ініціатива керівництва цього чудового навчального закладу чи Ліги українських меценатів. Міністерство оборони України майже від перших конкурсів активно підтримало цей проект, незмінно беручи участь у ньому. Паралельним курсом із розвитком такого сюжету в середовищі школярів, учнів профтехосвіти та студентів розгортається аналогічне дійство і в навчальних закладах Міноборони. Як, зрештою, і в українській діаспорі, про що я скажу далі. Переможці та призери серед школярів і студентів, а також представники навчальних закладів Міноборони, які опинилися в такій же ролі, зустрічаються в святковій залі театру імені Івана Франка на цьому дійстві. Кожен, хто потрапить туди, бачить там аж стільки молодих людей у військовій формі.
Виконавча дирекція Ліги українських меценатів постійно перебуває у тісному контакті не тільки з відповідними службами Міноборони, котрі, треба неодмінно сказати, відповідально ставляться до організації та проведення конкурсу Яцика на своїй «території», а також окремо треба сказати про співпрацю організаторів мовного змагання з ліцеєм імені Івана Богуна. Представники дирекції неодноразово бували в ліцеї і поза конкурсною програмою, організовуючи там виступи письменників та артистів, поповнюючи бібліотечні фонди навчального закладу. Тому після дискусії про те, де нинішнього року провести офіційне відкриття конкурсу імені Яцика, визріла ідея, що цілком логічно буде зробити це саме в ліцеї імені Івана Богуна. Це не тільки вимушений карантинним контекстом крок. А цілком логічна, зумовлена всією попередньою конкурсною логікою та присутністю ліцею в патріотичному проекті подія. І як продемонструвало це прекрасне дійство, ми не помилилися. Незважаючи на всі специфічні обставини та суворі вимоги карантину, ліцей продемонстрував свою готовність до такої події. Це стало своєрідним сигналом для всієї України: двадцять перший патріотичний мовний марафон розпочато...
— Конкурс сьогодні не може поскаржитися на неувагу до нього ЗМІ. Але в одному з ваших інтерв’ю прозвучала така дивна подробиця, що на початках в Україні його зустріли, як то кажуть, майже в багнети? Чим це можна пояснити?
— З одного боку, антиукраїнські сили належно оцінили амбітність цього націєтворчого задуму, котрий має такий глобальний масштаб. Це, безперечно, наймасовіший український проект за всі роки незалежності. І той позитивний ефект від нього вже помітно сьогодні. Отож, представники «русского мира» всіма можливими засобами намагалися дискредитувати конкурс, пустити його під укіс або змаргіналізувати. Видалося дивним те, що в ролі підспівувачів антиукраїнських сил виступило чимало наших майжепатріотів, які обурилися тим, що, бачте, ці марнотратники з Ліги українських меценатів замахнулися віяти дорогоцінними українськими грошима, котрі треба витрачати на набагато важливіші в Україні справи (наприклад, фінансувати їхні проекти!). Довелося пояснювати цим несподіваним опонентам: шановні добродії, ці гроші — наші, тож дозвольте нам не тільки самим вирішувати, куди їх спрямовувати, а й мати свою думку про ієрархію цінностей у національній справі і діяти згідно з нашим розумінням того. Отож, сюжет першого конкурсу супроводжувався канонадою негації з обох боків. І ще раз нагадаю: дехто із наших розумників обурено вичитував нам: це ж моральне розкладання дітей — платити їм гроші за знання української мови. Діти самі з патріотичного обов’язку повинні вивчати мову! Вже не розводитимусь тут про затяжну дискусію і на цю тему. Єдине, наголошу: серйозні премії, котрі одержують переможці та призери конкурсу, анітрохи не суперечать імперативам патріотизму. Вони підкреслюють: знання української мови в Українській державі справді цінується дуже високо. Як показав час і весь розвиток подій, ми не помилялися в тому, що категорично зігнорували такі демагогічні претензії. Ще раз переконалися: якщо ти робиш добру справу в добрій вірі, то не зважай на те, хто що про неї говорить, бо ж на світі так багато пустоголов’я, інтриг та меркантилізму. Чи не кожен прагне бути головнокомандувачем усього, що довкола відбувається.
— Нагадаємо нашим читачам, що весь преміальний фонд — а це великі гроші — складається з коштів меценатів, найповажніший за масштабом із яких — це фармацевтична фірма «Дарниця». Кого при цій нагоді вам особливо хотілося б відзначити?
— Союз українок Австралії, котрий супроводжує кожний мовний марафон зливою своїх премій. Мені важко уявити котрусь область України, в якій сьогодні немає школярів, студентів чи вчителів, відзначених грошовими нагородами австралійських українок. Так само хочу сказати про Фундацію імені Івана Багряного із США. Саме цей проект звернув на себе увагу керівництва фундації, і воно прийняло рішення стати колективним членом Ліги українських меценатів. Взагалі маймо на увазі, що саме мовне питання в Україні — одна з найболючіших тем світової української діаспори. Тому ось такий наш патріотично-мовний проект просто приречений на масову підтримку в її середовищі. Дедалі активніше долучаються до цього і благодійники з самої України.
— Конкурс оточений такою легендою — мені неодноразово доводилося чути її: великий меценат Петро Яцик, помираючи, заповів великі кошти на своє улюблене дітище, і щороку конкурс відбувається на ці кошти. Прокоментуйте, будь ласка, цю легенду і поінформуйте читачів про справжній стан справ.
— Перший мовний турнір відбувся переважно на кошти Фундації Петра Яцика. Нічого заповісти на конкурс Яцик не встиг — його смерть була несподіваною. Це сталося за вісім днів до початку другого мовного марафону. Чотири наступні мовні турніри мали фінансування Яцикової фундації, через яку робили на конкурс благодійні пожертви українці Канади. Потім донька Яцика категорично заявила, що відмовляється фінансово підтримувати конкурс, оскільки українська мова в Україні — це клопіт самої України. Вона — канадійка, а тому має зосередитися на українських справах у Канаді. Тоді навіть залунали голоси, щоб у відповідь на це зняти з конкурсу ім’я Петра Яцика. Але на зборах Ліги українських меценатів було прийнято рішення: на знак особливої поваги до цього видатного чоловіка, який стільки доброго зробив в українській справі, регулярно жертвуючи на різні проекти мільйони, конкурс назавжди залишиться з іменем свого ініціатора. Ми самі даємо раду всім фінансовим проблемам конкурсу. З нами постійно лишаються найвідданіші благодійники патріотичного мовного марафону.
— Мені здається, що саме цей проект Ліги українських меценатів — чудова можливість поговорити на тему благодійництва в сучасній Україні і про його перспективи. Воно ж справді стає дедалі помітнішим у нашому житті. Благодійники часто виконують ту роботу, котру належало б виконувати державі.
— Меценати і благодійники — активні дійові особи суспільного життя цивілізованих країн, де справжній філантроп постає особою, в якій втілено уявлення про майже ідеальну людину. Згадаймо неймовірну популярність та моральний авторитет Чарльза Фіні, ірландського американця, якого назвали Джеймсом Бондом благодійності. Він віддав на благодійні проекти вісім мільярдів доларів, які заробив упродовж багатолітньої бізнесової діяльності. В Ірландії, куди він пожертвував один мільярд із цієї суми, Фіні популярніший за святого Патрика. А нещодавно світові ЗМІ облетіла сенсаційна інформація про те, що одні з найбагатших людей планети — Воррен Баффет та Білл Гейтс, широко знані своєю благодійністю, — прийняли рішення значно збільшити пожертви на важливі гуманітарні проекти і закликали всіх багатих американців наслідувати їхній приклад, і цей заклик в Америці було почуто. Це тема для окремої розмови — про філософію благодійництва і про те, як це явище у різних соціальних варіантах та людських біографіях заявляє про своє бажання переінакшити цей недосконалий світ у кращий бік. На українській землі в усі часи, за винятком десятиліть соціалізму, існувало благодійництво. Воно було невідривне від тутешнього життя. Згадаймо бодай «десятини» від князів на церкви, шпиталі, школи при монастирях. Згадаймо меценатство наших гетьманів, де непорушна першість належить Іванові Мазепі, який не просто підтримував важливі національно-культурні проекти, а творив цілу епоху — епоху українського бароко. А постання Києво-Могилянської академії, в історії якої вписано імена не тільки Галшки Гулевичівни, Петра Сагайдачного і Петра Могили, а й багатьох інших добротворців. Чи ще імена з національної історії —Симеренки, Тарновські, Чикаленко, Галаган, Терещенки, Ханенки... Уриваю цей перелік, оскільки такий почесний ряд може бути довгим.
Вийшовши із соціалістичного концтабору, український народ намагається жити по-іншому. Він не тільки переймає все добре й погане від усього світу, а й пригадує свої давні традиції, активно намагається відроджувати їх. Вірю, що й благодійництво, котре бачиться мені складовою рисою нашого національного характеру, так виразно присутнє на різних етапах нашої історії, посяде таке ж важливе місце в сучасності, яке має воно в історії. А конкурс наш — це також і нагадування про те. Ми не тільки прагнемо творити майбутнє, а й водночас реставруємо й переселяємо в сучасне з минулого те, що має бути з нами. Що робить усіх нас кращими, морально досконалішими.
Розмову підготувала Світлана Короненко.
