Нині людям у глибинці живеться несолодко. Безробіття. Пенсії мізерні. Населені пункти занепадають, жителі залишають їх у пошуках кращої долі. Аргументи серйозні і небезпідставні. Проте жевріють у наших селах вогники надії. І тут, і там можна зустріти оптимістів-трударів, які не чекають подарунків від долі, а беруть, що називається, «бика за роги» — придумують, розвивають, розбудовують... Часто — всупереч обставинам. У народі кажуть — на таких світ тримається!

— Гарно і тихо тут, правда? — запитує, ніби сам у себе, житель села Топило Знам’янського району, що на Кіровоградщині, Микола Бойко (на знімку). — Донька в нас минулого разу гостювала ще влітку. Пообіцяла, що, попрацювавши «скільки треба» в Польщі, приїде жити в цей двір.

— Їй тут добре, — з самого початку розповіді підводить чоловік до оптимістичного фіналу. — А значить, усе правильно робимо з дружиною. До речі, вона, коли я закладав ось цей сад (горіховий, чи не найбільший серед присадибних в області), не вірила в результат. Казала: «Навіщо ти так стараєшся, ми ж не доживемо до тих урожаїв?!» А тепер дивується — дожили, і далі щось плануємо. Причому з ентузіазмом, адже, повторюю, у доньки є бажання продовжити нашу справу.

...Дійсно, не кожні батько і мати в селі чули таке від своїх дітей. Чимало тутешніх мешканців працює за кордоном і планами далі завтрашнього дня не переймається. До Топила, котре тоне без молодих рук у баговинні соціально-економічної депресії і заростає без господарів бур’янами, нікому немає діла. Дехто з мешканців упевнено заявляє: «Повернуться (земляки-заробітчани), куди дінуться?!» Але, думається, якби хотіли повернутися, то вже сьогодні забили б пакільці для нового фундаменту чи не дали б упасти батьківській хаті. Хоча... Трапляються ще і ті пакільці, і новий ондулін на старих дахах, і трактор, куплений за гроші, зароблені в Італії...

Хата Бойків — крайня на вулиці, що виходить у степ. Причому на асфальтованій та газифікованій вулиці. Похилених хат і вибитих вікон від молодого горіхового саду, трояндової алеї, добротного високого паркана не видно — зручний ракурс. А сам ошатний будиночок міг би прикрасити й значно заможніше село. Якби такий гарний початок вулиці мав продовження, можна було б порадіти за тамтешніх жителів. Але...

«Артист із Коханівки»

За професією Микола Бойко — машиніст шахтного електровоза. Закінчив донецьке училище... А народився неподалік — у Коханівці, теж Знам’янського району.

— Мене дружина все життя називає «Артистом із Коханівки», — сам себе рекомендує господар, нагадуючи про однойменний радянський фільм 1961 року (з Георгієм Віциним у ролі, до речі)...

Про артистичні здібності чоловіка з першого знайомства говорити важко, але те, що в Бойка є талант привертати до себе увагу людей — доведений факт. Невипадково Федосійовичу, як його називають земляки, селяни свого часу довірили свої паї, зробивши найземельнішим фермером на кутку. Утім... Через кілька років їм наобіцяли золоті гори й переманили до іншого орендаря, за яким стояли партійний бренд і прізвище з «вищого» керівництва — тоді це була повсюдна практика. Тягатися з політиками Бойко не захотів, усіх пайовиків відпустив. З сотнями гектарів угідь, ставком, трьома комбайнами, п’ятьма тракторами, КАМАЗом, МАЗом, бензовозом (усе, щоправда, стареньке, перекуплене задешево в колгоспах) попрощався...

«Допоможіть Топилу, а я всіх на дільницю приведу!»

Чоловік зайнявся іншими справами, але інтересу до життя рідної громади не втратив. Ще й перед нещодавніми виборами не забував нагадати кожному з кандидатів на посаду майбутнього керівника громади, що в Топилі немає жодного ліхтаря нічного освітлення(!), що бур’ян з’їдає село, дикорослі дерева руйнують асфальт, приміщення садочка стоїть без діла, хоча там можна було б розмістити клуб чи й переробне підприємство. Приміром — консервний завод. Раніше він на цю тему ще й із керівництвом держави листувався. Одне слово, не байдуже 73-річному Бойку, в якому селі живе.

— Я їм (кандидатам на позаминулих виборах) обіцяв, що приведу всіх людей у селі за них голосувати, а толку!? — реально розчарований методами виборчої дипломатії Бойко. — Одні (насправді називає — хто) пообіцяли й обдурили — нічого в селі не зробили, а голоси взяли. А на останніх виборах узагалі не було сенсу заручатися чиїмись обіцянками. Кандидатів від партій було більше, ніж виборців прийшло на дільницю.

«Фольксваген» і «Москвич» під одним капотом

...Трохи розчарувавшись у житті «за парканом», Микола Бойко зосередився на тому, що цікаво і приносить задоволення його відкритому до пізнання розуму. Як виявилось, чоловік (ще той сільський винахідник!) власноруч, не маючи серйозного матеріального ресурсу, дорогих верстатів, креслень і... технічної освіти, змоделював трактор для роботи на подвір’ї, на городі та в саду.

— Я купив мотор від «Фольксвагена», дизельний, — небезпідставно пишається кожним своїм рішенням на шляху поетапного конструювання Бойко. — Тракторець компактний, важить 700 кілограмів. Має дві коробки передач. Одна — від «Москвича», друга — ГАЗонівська. Скомбінував понижені й високі передачі. Шістнадцять(!) швидкостей — уперед, чотири — назад. Що хочеш до нього чіпляй — культиватора, косарку, плуга. Можна садити картоплю, можна вибирати. За потреби — повзе, як павучок, або розганяється до 90 кілометрів на годину. На трасі мчить так, що... працівники поліції дивуються. За правилами, до речі, така техніка не реєструється в МРЕВ: кабіни немає — значить не для перевезення пасажирів, значить малошвидкісна модель. А в мене під капотом дев’яносто кінських сил! Он і сусід склав тракторця з пускачем. У нього двигун значно слабший — десять кінських сил. Але в технічному плані він освіченіший, ніж я. Краще розбирається, раніше почав цікавитися.

...«Головаті» українські селяни, не маючи тисяч доларів на банківському рахунку, нині не комплексують, а масово «йдуть»... в інженери. Чи не так починався ринок китайських товарів широкого вжитку — дороге, брендове й модне треба було замінити на дешеве, надійне, багатофункціональне?.. Отак зібрали свої тракторці два господарі на селі, далі допоможуть із технічним оснащенням ще двом, передадуть досвід сусідам у Трепівку... Головне, щоб цей процес випереджав «розвиток хвороби» — тотальний занепад маленького села.

— А зараз шукаю в Інтернеті, як зібрати самому агрегат для всмоктування листя, — мріє про нові здобутки колишній шахтар із Донбасу, син якого з родиною залишився в Донецьку, бо питання переїзду з дітьми й облаштування нового житла поки що змогли вирішити не всі. — Можна поставити двигун Holland, чотири патрубки. Одне слово, я сам таке зберу... 150 тисяч гривень на заводський виріб у мене немає. Зате листя в горіховому саду — море. А його потрібно прибирати, бо це — розсадник для мікробів і садових хвороб.

Економити таким чином гроші Бойку — як вигравати в інтелектуальних змаганнях... із державою, котра в найближчій досяжній перспективі гідною пенсією не забезпечить ані лікаря, ані вчителя. А ще — з усталеним суспільним поглядом на людей старшого віку, котрі буцімто важко опановують нове. Та зі старістю, яка так і чекає, щоб ти «заліз на піч» і лише видивлявся в телевізорі нових кумирів з «чесними» гаслами на кшталт: «Підняти пенсію до 1000 доларів — це реально!». Отак, граючись, він зробив машинку для лущення горіхів. За її допомогою можна й кукурудзяні качани теребити. Два відра — за півтори хвилини! Схожа заводська коштує 25 тисяч гривень.

А бараболю кладемо... під солому

Ще одна справа, яка добре вдається родині, — вирощування картоплі. Горіховий сад, котрий цьогоріч дав 600 кілограмів горіхів (молодий ще), — це ідея-фікс, бізнесова перспектива, шлях до економічної незалежності. Від картоплі багато не чекають, але спосіб її вирощування дуже цікавий. Усю роботу міг би зробити маленький «розумник» із німецьким двигуном, але грядку довірили старій перевіреній «у бою» сапці.

— Клімат змінюється. Мусимо змінювати і технології вирощування сільгоспкультур, — каже Микола Феодосійович. — Закопувати посадкову картоплю в землю — великий ризик. Уже кілька літніх сезонів у нас немає дощів. Тому ми з дружиною пробиваємо сапкою рівчак завглибшки 10 сантиметрів. Через кожні 50 сантиметрів розкладаємо в ньому картоплю. І накриваємо шаром соломи 25 сантиметрів завтовшки. Заливаємо водою і до осені — жодної просапки. Жука, щоправда, збирати треба. Потім піднімаємо солому, а вся картопля під нею гарненько лежить... Знаю, що це не ідеальний варіант в умовах посухи. Ну, нічого, час для науки в нас ще є!




Фото Івана КОРЗУНА.