Цей дивовижний знімок зроблено наприкінці шістдесятих років минулого століття. У центрі його — головний колгоспний садовод Василь Сокольський зі своїми помічниками та помічницями. Всі одягнені благенько. Чоловіки — у поношених піджаках, жінки — у стареньких жакетах із зав’язаними на голові хустинами. Та вдивіться у їхні обличчя: спокійні, добрі, світлі, сповнені внутрішньої рівноваги і душевного тепла. Здається, у сьогоднішньому розбурханому знервованому житті таких людей рідко де зустрінеш. Навіть у селі.

У другій половині XX століття одне з найбільш економічно сильних господарств було у селі Деренковець Корсунь-Шевченківського району. До того ж економіку колгоспу значною мірою формував сад. Тільки 57 гектарів землі займав садок, а чистий прибуток від нього у 1977 році, наприклад, становив півмільйона рублів. Це коли середня зарплата колгоспника становила 130—150 рублів на місяць, а омріяні «Жигулі» коштували 5—9 тисяч.

Деренковецький сад славився далеко за межами Черкащини, а садовод Василь Сокольський за невтомну творчу працю був увінчаний і високими державними нагородами, і почесним званням знатного садовода-виноградаря України. Люди обирали його депутатом районної та обласної рад.

Й нині, на відстані далекого часу, чимало з тих, хто знав Сокольського, переконані: таких пристрасних, одержимих своєю справою людей на світі мало. Це був потужний яскравий талант, у якому поєднувалися глибинне знання садівництва із блискучими здібностями організатора, тепер би сказали, успішного менеджера.

Про свій диво-сад, про різні плодові дерева і ягідники Василь Іванович міг розповідати годинами — захоплено і цікаво. Знання мав глибокі і ґрунтовні, дуже багато читав спеціальної літератури, переймав досвід колег, таких само затятих садоводів, як і сам. Виноградарство і виноробство, зокрема, опановував у Сахнівці у відомого виноградаря Дзігори. Пізніше знаменита симиренківська Мліївська дослідна станція запросила Василя Івановича до себе консультантом з виноробства. У науковому закладі працювали доктори наук, а його, випускника сільськогосподарського технікуму, просили навчити виноробської технології!

Сільгоспінститут Сокольський так і не закінчив. Залишив його на другому курсі: «Або диплом у кишеню покладу, — сказав, — або сад загублю».

Девізом його життя був вислів: «Сад потрібен для душі, для краси і для прибутку».

З ініціативи Василя Івановича в саду був побудований плодоконсервний завод, яким він сам і керував. Натуральні й недорогі соки, джеми, повидло, плодово-ягідні вина реалізували не тільки стаціонарно на колгоспному ринку у Корсуні, а й у пересувних магазинах. Був колгоспний магазин і в Києві. У республіки колишнього СРСР йшли вагони продукції, де сам Сокольський знаходив ринки збуту. За ці успіхи плодопереробне підприємство було нагороджено автомобілем УАЗ-452.

«Діючим вулканом ідей» називав Василя Івановича колишній голова правління Деренковецького колгоспу та його земляк Володимир Дем’ян:

«Він весь час щось мудрував у саду з деревами. То крони занизить, то гілля дугами сформує. Питаю, бувало: «Що це за гілки криві такі?» А він: «Ти нічого не тямиш у садівництві. Саме так кожна гілочка освітлена сонцем. А значить, буде цвіт і будуть плоди».

У саду Сокольського росли яблуні, груші, сливи, вишні й черешні, смородина й малина, багато інших культур. А ще дуже любив різні дивовижні рослини розводити. То екзотичну актинідію посадив, то китайський лимонник, то аронію. І все — для краси і корисної справи, для виробництва різноманітної продукції.

У головного садовода був спеціальний блокнот, у якому вів багаторічний аналіз: і врожайність, і вихід продукції на плодоконсервному заводі, і плани на наступний рік. «Якщо висловлюватись простою селянською термінологією — добрий був господар, із світлою головою і працьовитими руками», — стислою характеристикою продовжив розповідь Василь Дем’ян.

І пригадав численні семінари садоводів, які влаштовувало на базі «саду Сокольського» тодішнє районне управління сільського господарства. Василя Івановича буквально засипали питаннями «А як?» «А що?». І він не робив таємниці зі свого досвіду. Розповідав, показував, підказував — де і який садивний матеріал краще придбати для молодих колгоспних садів.

Одразу по закінченні Другої світової війни прийшов Василь Сокольський помічником старого садовода Макаренка. Перейняв у дідуся бережливе ставлення до кожного дерева, до кожного кущика. У 1950-х роках, двадцятирічним, очолив садову бригаду. І віддав саду всього себе, аж до останньої краплини, — 41 рік! На жаль, доля відвела Садівникові лише 61 рік життя. Та викохане, виплекане ним стало легендою. Зробленого ним вистачило б на кілька життів.

...Давно вже немає саду Сокольського: з крислатими, розкішними яблунями, гіллястими грушами, рясними сливами. Немає вже ніде росяно-іскристих симиренок, соковитого білого наливу, духмяної антонівки. Нині вирощують низькорослі сади на зрошенні. Вносять під коріння мінеральні добрива, обприскують хімікатами. Тому й яблука вже не медово-пахучі. Змінилися яблука. Іншими стали й ми.

Фото з архіву Людмили Моренко.