Професор Валерій Бебик у Тибеті. Гора Ямагуті (5013 метрів над рівнем моря).

Тибет, унаслідок певних геологічних та історичних умов, без сумніву, є однією із сакральних і таємничих територій планети. Доступ до території Тибету в усі часи був ускладнений. Мені і моїм колегам пощастило, і ми готові поділитися своїми думками щодо справжньої історії Тибету... 

Тибетське нагір’я — найбільше на планеті — два мільйони квадратних кілометрів. Тут височіє найвища гора планети — Джомолунгма (8844 метри над рівнем моря). У перекладі з тибетської мови її назва означає «божественна мати».

Саме тут, у Тибеті, розташоване найвисокогірніше селище планети — 5100 метрів над рівнем моря. Тут трошки важко дихається, але живуть люди...

Величезне за площею Тибетське нагір’я з усіх боків оточено потужними гірськими хребтами. На півдні воно межує з Гімалаями, на півночі — з Таримським басейном, на північному сході — з пустелею Гобі, на заході — з гірською системою Каракорум.

Трипільська кераміка (Україна, неоліт).

Гімалаї — найвищі гори планети, які в перекладі із санскриту означають «серце снігів». Таримський басейн отримав свою назву від річки Тарим, яка є найдовшою річкою внутрішнього стоку в Китаї.

Таримський басейн включає в себе гірське пасмо Тянь-Шань на півночі, гори Куньлунь на півдні і пустелю Такла-Макан, яка займає більшу частину Таримського басейну.

Тибет називають водокачкою Азії. Тут починають свій шлях величні річки Хуанхе, Янцзи, Інд, Меконг, Брахмапутра.

Річка Брахмапутра в перекладі із санскриту означає «син брахми». Річка Інд мовою фарсі означає «потік», а річка Меконг тайською мовою означає «мати води».

Періодична присутність людей на тибетському нагір’ї фіксується вченими ще з часів палеоліту, тобто 20 тисяч років тому.

Як свідчить американський археолог Джон Вінсент Белезза з Університету Вірджинії, приблизно 11700 років тому неолітичні іммігранти з території сучасного Китаю поступово замінили і частково змішалися з первісними мешканцями Тибету.

Ця неолітична хвиля на початку поселилася в басейні річки Ярлунг, яка більш відома європейцям як Брахмапутра. А згодом ці люди розселилися по всьому тибетському плато.

Американський археолог Джон Беллеза переконаний, що «неолітичні поселенці з півночі Китаю, можливо, були сумішшю культури Янгшао, яка населяла сучасні провінції Хенань, Шеньсі та Шаньсі, і культури Мадзяяо, яка населяла верхній район річки Жовта в сучасних провінціях Ганьсу і Цинхай».

Кераміка Янгшао (Китай, неоліт).

Неолітичні мешканці Тибету так само, як і носії китайської археологічної культури Янгшао з басейну річки Хуанхе, проживали переважно в долинах річок на півдні і сході Тибету. Археологи знайшли тут гончарні та кам’яні знаряддя праці: кам’яні сокири, зубила, ножі, веретена, диски та наконечники стріл.

Утім, деякі дослідники висловлюють припущення, що, можливо, неолітичні племена з Тибету свого часу заселили Китай. Але археологи цю гіпотезу спростовують...

Як стверджує Джан Веньцюн — директор музею провінції Хенань (2013), «безумовно, в Тибеті наші археологи теж знайшли предмети з кам’яного віку. Але не такі древні. Наприклад, у провінції Хенань знайдено предмети, вироблені у VIII тисячолітті до н. е. А в Тибеті знайдено предмети із V тисячоліття до н. е.

І за культурою, і за специфікою вони — різні. Отже, ми можемо сказати, що центром неолітичної культури Янгшао є провінція Хенань. Саме ця культура згодом розповсюдилася по всьому Китаю».

Тибетська кераміка (Тибет, неоліт).

Варто зазначити, що археологічна культура Янгшао не є найстарішою археологічною культурою в Китаї. Але вона так само, як українська археологічна культура Трипілля, мала досить високий рівень (як для неоліту) інтелектуального, технологічного та мистецького розвитку.

Неоліт, до речі, — це новий кам’яний вік, який китайські вчені датують X—III тисячоліттями до н. е. Європейські вчені цей діапазон встановлюють з VIII по III тисячоліття до н. е.

Уже згаданий нами Джан Веньцюн — директор музею провінції Хенань каже: «Янгшао — не найдревніша археологічна культура Китаю. Існує ще культура Пейліган. Вона проіснувала з IX по VII тисячоліття до н. е. Головна тема кераміки культури Пейліган — теж сільське господарство.

Ця культура мала досить високий рівень розвитку. Ми знайшли тут музичний інструмент і рис, який люди вирощували.

Тоді ще не було держав. І люди передавали свою культуру з покоління в покоління. Культура Янгшао успадкувала досягнення культури Пейліган і передала їх культурі Луншань. Це — споріднені культури...».

Порівняльний аналіз археологічної культури китайського Янгшао та українського Трипілля свідчить про тісні соціально-генетичні зв’язки між ними.

Це підтверджується, наприклад, особливістю будівництва житла в долинах річок: стіни з гілок дерев, обмазані глиною з кізяками та побілені крейдою, солом’яні дахи.

Дуже схожі глечики та тарілки, розмальовані фарбами та загартовані в печі. Малюнки та символи на кераміці теж дуже схожі...

Археологічна культура китайського Янгшао налічує понад 1000 відкритих стоянок. Вона дуже схожа на українську Трипільську культуру на берегах Дніпра, який у піснях оспівується як батько.

Культура Янгшао була поширена на величезній території неолітичного Китаю в V—III тисячоліттях до н. е.: на схід від провінцій Ганьсу і Цинхай вздовж басейну річки Хуанхе. Але китайці називають цю величну річку Хуанхе-мати...

Як стверджує американський археолог Джон Беллеза, «археологічні дані свідчать про те, що поширення китайсько-тибетської прото-мови було спричинене розширенням культури Янгшао на захід, переплітаючись з культурою Мадзяяо, яка поширилася далі на захід до Гімалаїв».

Більшість дослідників неолітичної історії Китаю, в тому числі Тибету, вважають, що ядром тибетської нації все-таки стали племена, які прийшли з басейну річки Хуанхе, котра стала праматір’ю сучасної китайської і тибетської цивілізації.
І тут сходяться думки китайського історика Джан Веньцюна, американця Джона Белезза, італійця Мауріціо Скарпарі...

Зокрема, Мауріціо Скарпарі вважає: «Культури Мадзяяо, Баньшань і Мачан розвинулися з Янгшаоської культури в західних провінціях Ганьсу і Цинхай — на території, що включає в себе також і частину Внутрішньої Монголії».

Загалом проблеми становлення тибетської нації та тибетської державності внаслідок певних історичних особливостей довго залишалися таємницею за сімома печатками.

На це вплинуло багато об’єктивних і суб’єктивних чинників:

* віддаленість і самоізоляція Тибетської цивілізації від провідних цивілізацій світу,
* мала кількість добуддійських історичних джерел,
* «зачистка» представниками тибетського буддизму історичної пам’яті тибетського народу.

Відомий дослідник тибетської історії Лев Гумільов (син відомої української поетеси Ганни Ахматової) писав: «В історії Серединної Азії проблеми, пов’язані зі створенням і крахом Тибетської імперії VII—IX століть, висвітлено найменше.

Вивчення буддизму, його догматики і філософії заступило світську історію тибетського народу, який спромігся протягом двохсот років утримувати провідне становище в Цент-ральній Азії, Північній Індії та Китаї».

Занепад (чи трансформація?) племен Янг-шао завершився у ІІІ тисячолітті до н. е.

У ІІ тисячолітті до н. е. предки тибетців — цяни ще жили на території сучасної китайської провінції Шенсі. Але вони були звідти витіснені племенами інь — предками китайців.

В епоху династії Хань цяни були витіснені ще далі — на захід провінції Сичуань та в північно-східні райони Тибету. У IV—V століттях н. е. на цих землях виділилися данчани і дансяни, в VI столітті літописи фіксують тут народ туфанів, тобто тибетців.

У VII столітті в Тибеті формується монархічна держава на чолі з царем Сронцзан-гампо.

Уже згадуваний нами Лев Гумільов писав: «Влада гампо (царя) була обмежена радою, що фактично керувала державою. Весь народ був військом... Підпорядковувалося воно не гампо, а спеціальному військовому міністру...

Але цього було мало; вельми впливову групу населення, хоча й чисельно незначну, становило жрецтво древньої тибетської релігії бон».

Цар Сронцзан-гампо, який прийшов до влади у 620 році, заснував столицю Тибету — Лхасу і проявив себе умілим полководцем. Він завоював Нижню Бірму і здійснив кілька успішних походів до Китаю, Непалу, Бутану, Ассаму.

Трипільська посудина (Україна, неоліт).

У період розквіту Тибетської імперії вона контролювала чималі території нинішнього Непалу, Індії, Китаю, Пакистану, Узбекистану, Киргизії і Таджикистану. У 763 році тибетці взяли штур-мом столицю Китаю Чан’ань (нині — місто Сіань).

Професор Валерій Бебик і настоятель Шаоліньського монастиря Ші Юнгсінь (2013).

Сусіди реально боялися Сронцзан-гампо. Через це цар Непалу (у 639 році) і китайський імператор (у 641 році) були змушені віддати за нього заміж своїх принцес. Саме з цими принцесами історики і пов’язують вкорінення в Тибеті буддизму...

Лев Гумільов писав про Сронцзан-гампо таке: «На відміну від своїх предків, Сронцзан-гампо не бажав бути пішаком у руках вельмож. Вісьмох із них він вбив власною рукою, коли вони почали йому суперечити. Але впоратися з чаклунами (релігії бон) йому було складно, для цього йому знадобилася стороння допомога, і він її отримав в особі буддійських монахів... Сронцзан-гампо прийняв буддизм».

Посудина Янгшао (Китай, неоліт).

Боротьба за владу в Тибеті з того часу набувала явних релігійних ознак. Якщо приходили на царський трон прибічники тибетської релігії бон, йшли під ніж прибічники буддизму. Коли ж до влади приходили дхармапали (захисники буддійської віри), карали на горло прибічників бон-віри.

Зрештою, за допомоги військ Богдо-хана Чин Гіз Хана перемогли прибічники тибетського буддизму. Але Тибет при цьому втратив свою державність. З цього приводу Лев Гумільов зазначав: «У 842 році (цар) Лангдарма був убитий буддійським монахом-відлюдником. Почалися чвари і повстання... Царська влада була знищена. Тибет перетворився на країну, поділену на дрібні князівства, які перебували в постійних війнах між собою...».

Ось так починаючи з IX століття Тибет перетворюється на арену боротьби зовнішніх завойовників за контроль над Тибетським нагір’ям.

Тангути, монголи, джунгари, манчжури, які володіли Піднебесною, періодично завойовували Тибет і ставили там своїх правителів. Тепер вони називалися не тибетськими царями, а далай-ламами, які поєднували церковну та світську владу і затверджувалися китайськими імператорами.

У XIII столітті в Тибеті була встановлена влада хана Хубілая (нащадка Чин Гіз Хана), який заснував у Піднебесній монгольську династію Юань і збудував Бейдзін — нинішню столицю КНР. Утім, тибетці від того дещо й виграли, оскільки тибетський буддизм став офіційною релігією в Монгольській імперії.

Як повідомив нам під час зйомок в Шаоліні настоятель Шаоліньського монастиря Ші Юнгсінь: «Чин Гіз Хан сам вірив у тибетський буддизм. І коли він завоював Китай, він дуже підтримував буддизм».

Після падіння в 1913 році манчжурської династії імператорського Китаю 13-й далай-лама фактично проголосив незалежність Тибету. Але китайська делегація на конференції за участі Китаю, Англії та Тибету, відмовилася підписувати її протоколи.

Тибетські раби в кайданах (Тибет, 1959).

Під час громадянської війни в Китаї Тибет продовжував жити за середньовічними законами — з жорстоким рабством, відрубаними руками і ногами тибетських рабів, які були у власності феодалів і (ви не повірите!) буддійських монастирів.

Після проголошення у 1949 році Китайської Народної Республіки далай-лама, як представник тибетської автономії, був обраний заступником голови китайського парламенту.

Але після скасування в Тибеті рабства феодали і настоятелі монастирів (за підтримки зарубіжних спецслужб) підняли повстання. Уряд КНР ввів свої війська до Тибету.

Колишні раби не захотіли підтримувати політичний режим далай-лами, який із феодалами і буддійськими чиновниками втік до Індії. А Тибет так і залишився у складі Китаю...

Загалом до поїздки до Тибету багато хто з нас вважав Тибет центром Всесвіту і, звичайно, світовим центром буддизму. Насправді все набагато складніше.

Тибетський буддизм приблизно на 600—700 років молодший за «класичний» буддизм. А тибетська національна релігія бон, на основі якої і сформувався тибетський буддизм, має зороастрійське коріння і пов’язана з мітраїзмом, сформованим в Українському Криму (Пантикапей/ Керч)...

Утім, це не заважає тибетцям вважати, що Тибет є центром Космосу. Вони мають свій календар і яскраву національну специфіку. Тибетська мова ґрунтується на санскриті — мові, якою розмовляли українські трипільці.

Найпопулярнішими символами в Тибеті є свастика і меандр, що на сакральному рівні єднає українську і тибетську цивілізації.

Валерій БЕБИК, професор, лауреат премії імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності.

Фото надано автором.