«Коли на полях достигають соняхи, в голову знову і знову підступно заповзають асоціації, пов’язані з подіями літа вже далекого 2014 року, а відгомін тих подій знову і знову стривожує душу... пам’ятаю все поденно, навіть погодинно... неначе було вчора...

...31 липня. Рік 2014.

Потрапили в зону проведення бойових дій. Опинилися в районі Благодатного Донецької області, де перебували підрозділи інших бригад. Ніколи не забуду моменту, коли виїхали в поле і там побачили величезну кількість ворожих нерозірваних снарядів, які просто стирчали із землі... За день до нашого прибуття відбувся обстріл підрозділів у районі зосередження, і один снаряд влучив у склад з боєприпасами, які детонували. Для нас це стало першим «відкриттям» у військовій діяльності. Ми вже з перших хвилин після прибуття були залучені до виконання вогневих завдань, і наша батарея відправила до ворога майже 200 снарядів. Цими діями ми змогли створити умови для визволення з оточення батальйону «Айдар».

...1—6 серпня. Рік 2014.

Безперервно, і вдень і вночі, разом із іншими підрозділами штурмували, а згодом утримували Савур-Могилу, яку спільно відбили від сепаратистів. Кількість випущених снарядів здавалася неймовірною, вогонь вівся без упину. Перший шок, навіть паніку відчули, коли один з ворожих снарядів пролетів просто у нас за спинами. Психологічно це дуже непросто...

...7 серпня. Рік 2014.

На світанку знову переміщення. Завдяки прихильності долі та знанню місцевості моєї батьківщини ми спромоглися уникнути прямого зіткнення з ворогом. Коли дісталися до села Григорівка Амвросіївського району, одразу в очі кинулися дві палаючі вантажні машини, які залишилися після попереднього підрозділу, що тут перебував. Зосередилися на виконанні подальших завдань. Працювали ми в складі двох батарей одразу за Савур-Могилою, в напрямку прикриття під’їзних шляхів до неї.

Починаючи з 10-ї години вечора вели методичний вогонь по противнику. Вночі почався обстріл з боку Російської Федерації. Лягло приблизно 300 мін. Міни падали прямо між машинами, але нам тоді просто щастило. Відпочивати часу взагалі не було... 10 діб без нормального сну. Їли раз на добу. Води бракувало. Доводилося привозити воду за 60 кілометрів, ставали в пригоді різні джерела, річка... Іноді доводилося обирати, куди саме її використати. Але ніщо не могло завадити виконувати обов’язок... ми стояли... ми виконували своє завдання!

Черговий радіозв’язку постійно прослуховував ефір. Коли нарешті нам дали команду «відбій», ми зібрали свою батарею, вишикували колону і виїхали якомога далі від обстрілів, але противник супроводжував обстрілами весь наш рух. Найімовірніше, він використовував станцію наземної артилерійської розвідки. Це був довгий та нелегкий шлях, зважаючи на те, що самохідні установки досить повільні. Ми рухалися в бік російсько-українського кордону, до якого залишалося майже два кілометри. Наша батарея, на щастя, не зазнала людських втрат, не втратила техніку, але інша батарея, на жаль, втратила двох своїх бійців. Саме тому в ніч з 7 на 8 серпня всі, хто пережив цю добу, святкують свій другий день народження. У нас є традиція. Щороку ми збираємося біля обеліска 26-ї окремої артилерійської бригади і вшановуємо пам’ять наших товаришів...

...8—12 серпня. Рік 2014.

Наша батарея цілодобово підтримувала вогнем той підрозділ, який перебував безпосередньо на Савур-Могилі. Ще дві наші батареї прибули у район зосередження Савур-Могили і вже в складі дивізіону виконували вогневі завдання. Здавалося, що остаточна перемога вже в наших руках, залишається трохи дотиснути ворога і закрити державний кордон. Проте ситуація значно погіршилася. Щільним мінометним вогнем російські війська почали відтісняти нас із займаних позицій. Ми були змушені залишити район Савур-Могили і переміститися на південь.

...13—15 серпня. Рік 2014.

Перемістилися в район населеного пункту Карпово-Надеждинка. Противник почав пересуватися глибше по нашій території, за Савур-Могилу точилися запеклі бої. Ці дні виявилися нестерпними. Ми майже цілодобово перебували під мінометним вогнем, міни розривалися за кілька кроків від нас. Нерви були «на взводі», атмосфера — гнітюча...

...16—20 серпня. Рік 2014.

Батарея переміщається в район Осикового і виконує завдання вже там, стає легше...

...21 серпня. Рік 2014.

Отримали наказ про переміщення в район Новоамвросіївського. Звичне завдання зі здійснення маршу виявилося для нас пеклом. Перша спроба прибути на визначене місце закінчилася невдачею. При підході до блокпоста в нього влучила ворожа міна, блокпост просто злетів у повітря. Видовище не для слабкодухих... По нашій колоні почали нещадно гатити, довелося розвертатися, весь шлях ми спостерігали за тим, як від вибухів здригалися верхівки дерев, міни падали щільним дощем. У голові пульсувала єдина думка: «Врятувати підлеглих, повернути всіх до родин цілими та неушкодженими». Страху вже не було — лише лють...

Того ж дня з другої спроби нам вдалося прибути до Новоамвросіївського.

Ми побачили, ми відчули всім єством — ворог на порозі. Відчуття «це не АТО, це — війна!» вже не полишало. Впевненість у правильності наших дій зростала, вже ніхто з нас не мав і зараз не має сумнівів, що треба боротися, боротися лише до перемоги!

Літо 2014-го вже далеко позаду... Зараз хтось бачить у соняхах гарне тло для фото, а ми — обличчя полеглих побратимів...».